МЕНЮ

L’Humanite на межі зникнення

Юрій РАЙХЕЛЬ
1 лютого, 2019 - 13:12
Класичних комуністичних газет у світі залишається дедалі менше. Немає попиту

Видний діяч французького соціалістичного руху Жан Жорес у квітні 1904 року почав видавати газету L’Humanite. Пристрасний послідовник єдності робітничого руху, з яким він пов’язував надії на світле майбутнє і єдність людей праці. Вони й підказали йому назву друкованого органу — «Людство».

З часу створення Французької комуністичної партії (ФКП) L’Humanite стає її органом. Не дивно, що політична позиція газети коливалася разом із лінією партії. При цьому вона завжди підтримувала радянську зовнішню політику.

У номері від 25 серпня 1939 року L’Humanite писала, що «Заходи, вжиті Радянським Союзом шляхом укладання договору про ненапад із Німеччиною, сприяють зміцненню загального миру». Дійсно, хто б мав сумніви. За підтримку пакту Молотова—Риббентропа 27 серпня 1939 року уряд прем’єр-міністра Едуарда Даладье забороняє L’Humanite.

Коли радянські війська вторглися до Угорщини 4 листопада 1956 року, газета вийшла із заголовком: «Будапешт знову з посмішкою». Ситуація як для ФКП, так і для L’Humanite після придушення Празької весни істотно ускладнилася. Навчені гірким досвідом невпинної підтримки радянських інтервенцій керівники ФКП виявили спритність. Вони не пристали до лав так званих нормалізаторів. До того ж категорично проти інтервенції виступили італійські комуністи та їхній центральний орган L’Unita. З другого боку, втрачати фінансову підтримку Москви теж не хотілося. Справа звелася до засудження деяких перегинів, до того ж рік у рік їх ставало дедалі менше.

Із серпня 1945 року після звільнення Парижа L’Humanite знову виходить легально. Наклад сягає  400 тис. примірників, що для повоєнної Франції дуже багато. Газета змагається з такими велетами французької преси, як Le Monde (Світ) і Le Figaro.

Із газетою співпрацюють видатні письменники та журналісти. Багато в чому завдяки їм L’Humanite стає зразком друкованої преси і набуває великого авторитету.

Проте все це триває не дуже довго. Відвертий сталінізм і догоджання СРСР відштовхнули вільних письменників і митців. Літературний рівень газети різко знижується, і відповідно, зменшуються наклади.  1972 року 150 тис. примірників, 107 тис.  1986-го і 46 тис.  2002-го. Пізніше він зріс до 50 тис.

1994 року після XXVIII з’їзду ФКП посилання на «центральний орган» замінене на «газета ФКП».  1999 року посилання на зв’язок із партією видалено.

Цікаво, що в СРСР L’Humanite в кіосках «Союздруку» продавалася практично весь час. Італійській L’Unita у цьому плані пощастило менше. Після подій у Чехословаччині  1968 року в СРСР її вже не продавали. На відміну від тьмяних і непоказних комуністичних англійської Morning Star та американської Daily Worker ( с1968 роки The Daily World, з 1991 року не виходить) L’Humanite була барвистою, особливо недільний випуск L’Humanite Dimanche, і частопросто цікавою для радянського читача, який не мав уявлення про західну пресу. На сторінках французької газети він побачив популярного дитячого персонажа песика Піфа, героя кумедних дитячих коміксів. До того ж французька мова L’Humanite все ж була досить гарною і літературною, якщо абстрагуватися від політичної основи. За нею її й вивчали.

І ось настала сумна година. Стара комуністична газета може закритися. Складні часи розпочалися давно.  2000 року довелося продати 20% акцій газети класовим ворогам, зокрема телеканалу TF-1. Це не врятувало становища. Довелося виставити на продаж будівлю редакції, зведену за проектом видатного бразильського архітектора Оскара Німеєра наприкінці 1980-х рр. у паризькому передмісті Сен-Дені. Випало побачити цю монументальну будівлю, в якій тоді практично на всіх поверхах містилися різні орендарі. Нічого не допомогло. Довелося всю будівлю виставити на продаж за €18 млн. Проте покупців не знайшлося. Чи то ціна здалася зависокою, чи то до галасливого передмістя не захотіли переїжджати. 2010 року будівлю купила держава і розмістила в ній міське управління поліції. Яка іронія долі. 

Як повідомив директор газети депутат європарламенту, комуніст Патрік Ле Ярік, проти газети почата судова справа через невиконання фінансових зобов’язань. За його словами, L’Humanite «зіткнулася із великими фінансовими труднощами, як і багато інших газет». Щодо інших не знаємо, але з комуністичною пресою на Заході просто біда.

Редакція L’Humanite заборговувала зарплату журналістам і технічним працівникам. Під загрозою вихід нових друкованих номерів.

Цікаво, що газета від самого початку підтримала рух «жовтих жилетів». Проте вони якось це не зауважили. Ні профспілки, ні ліва партія Жана-Люка Меланшона «Нескорена Франція» жодним чином не підтримують L’Humanite. Цілком ймовірне закриття газети їх зовсім не хвилює. Один із читачів написав щодо цього: «І ці люди завжди вчили нас жити! Ось вам результат».

Газета італійських комуністів L’Unita, заснована  1924 року Антоніо Грамші, тривалий час була однією з найвпливовіших у країні. Із серпня 2014 року видання припинило своє існування. У червні 2015 року директором газети стає прибічник лівоцентристської Демократичної партії Еразмо д’Анджеліс. Він поновив випуск у паперовому та електронному варіантах зі зміненим логотипом. Зв’язок із комуністичним минулим обірвано повністю.

Класичних комуністичних газет у світі залишається дедалі менше. Не братимемо до уваги китайську «Женьмінь Жибао» (Народна щоденна газета) чи північнокорейську «Нодон синмун» (Робітнича газета). Якщо газета не має фінансової та організаційної підтримки держави, то вона або припиняє вихід, або ледь животіє.

Через традицію L’Humanite протрималася майже 115 років.  Навряд чи її засновник Жан Жорес передбачав такий її кінець.

Якщо гарну журналістику замінюють політичною доцільністю на догоду кон’юнктурним вимогам, читачі відвертаються і тим самим мстяться на безпринципність.

Це закон ринку, і доля L’Humanite, L’Unita та інших комуністичних видань в Іспанії, Португалії, США наочне підтвердження цього.