Крим. 25 років боротьби за Україну

Команда кримськотатарського «Радіо Куреш», яке працює в Херсоні з 2015 року, знімає цикл документальних фільмів під назвою «Крим. 25 років боротьби за Україну». За задумом авторів, цикл налічуватиме 25 фільмів. Кожному року присвячена окрема серія. Уже відзнято три серії: про 1991-й, 1992-й та 1993-й роки. Тривають зйомки історії Криму за 1994 рік. Усі серії можна переглянути на YouTube.

Фільм розповідає про початок політичної історії часів незалежності України та боротьбу громадянського суспільства з російською гібридною агресією на півострові, яка фактично розпочалась 1991 року, після виходу України з СРСР.

Автори проєкту зазначають, що фільми дають відповіді на питання, чому після анексії Криму Росія розгорнула злочинну агресію проти кримськотатарського народу та усіма методами намагається витіснити його з окупованого Криму, вбачаючи у ньому реальну загрозу для свого існування.

Кожна серія триває приблизно годину, але час за переглядом минає дуже швидко. Автори фільму використовують чимало архівних матеріалів, інтерв’ю очевидців і учасників буремних подій, розповідають історії військових, які присягали на вірність Україні, та аналізують політичні рішення, які вплинули на долю Криму. Напередодні шостої річниці відкритої агресії Росії проти України та анексії Криму «День» поставив низку запитань автору ідеї та продюсеру фільму «Крим. 25 років боротьби за Україну» Ібрагіму СУЛЕЙМАНОВУ.

«ЯКІСНИЙ ДОКУМЕНТАЛЬНИЙ ФІЛЬМ НА ОСНОВІ АРХІВНИХ МАТЕРІАЛІВ»

— Розкажіть про створення фільму. Чому вирішили знімати? Для кого цей фільм? Яка його основна ідея?

— Після сумних подій 2014 року, коли Росія окупувала Крим, значна частина населення України переосмислила свою роль як громадян своєї країни. У суспільстві відчувався дефіцит знань про Крим, про кримських татар, взагалі про цю частину української землі. Тоді й виникла ідея зробити невеликі історичні замальовки в ефірі нашого радіо про політичну історію Криму.

Саме тоді ми відкрили, мабуть, перше суспільне кримськотатарське онлайн-радіо «Куреш». Це було восени 2015 року. І перші історичні програми були саме для формату радіо. Тоді був такий період, коли окупаційна влада закрила телеканал «АТР» і радіо «Мейдан», і ми якийсь час залишались єдиним кримськотатарським інформаційним ресурсом у світі. Попри те що це був тільки інтернет, нас слухало достатньо багато людей по всьому світу, знову ж таки, — через інтернет. Ми отримували багато відгуків про цю радіопрограму. Оскільки в нас у команді був молодий і талановитий режисер Рустам Авдєєв, ми вирішили вийти за межі радіо та зробити серію документальних фільмів про новітню історію Криму, де крок за кроком, спираючись на архівні матеріали, намагалися розказати, як народжувався український Крим з перших днів незалежності. Які фатальні помилки робилися політиками того часу або навпаки, за які рішення можна бути гордими і сьогодні.

Результат, який ми отримали, — вибух! Оскільки єдиним доступним для нас інструментом поширення відеоконтенту були соціальні мережі, ми ними і скористалися. Не маючи жодних ресурсів, просто виставивши відео в мережу, ми отримали загалом уже десь 100 тисяч переглядів! А це означає, що є значний суспільний запит на такий формат.

Усі роки незалежності Україна мало приділяла уваги своїй інформаційній безпеці, і тільки в останні шість років є розуміння, що це один зі стовпів майбутньої перемоги. Без якісного тлумачення історії та і взагалі знання історії своєї держави не можливо ні керувати державою, ні прогнозувати та планувати стратегію. Особливо в період інформаційної війни. Тому першим завданням було зробити якісний документальний фільм на основі архівних матеріалів, щоб глядач якомога більше бачив та робив самостійні висновки з отриманої інформації. 

— Де брали фінансування?

— Це болюче питання. Якщо для створення першої серії нам вдалося долучити Міністерство інформаційної політики, то всі наступні (а зараз ми закінчуємо четверту серію про події 1994 року) ми робимо за рахунок благодійних внесків від людей, які розуміють важливість цієї справи. Це звичайні люди, які надсилали хто по 100, хто по 200 гривень, а хтось і більш суттєво допомагав.

На спільнокошті «Велика ідея!» нам вдалося зібрати гроші на наступні серії. Завдяки таким людям ми і тримаємося. Були спроби знайти фінансування ззовні, подавалися на програми від фонду «Відродження» та програми підтримки ЗМІ, але допомоги не отримали. Наразі чекаємо результатів конкурсу від Українського культурного фонду, куди ми також направили свій проєкт на підтримку наступних серій.

— У фільмі використовується багато архівних документальних відео. Як і де ви збирали ці матеріали? Чи є унікальні кадри?

— Це, мабуть, найскладніше завдання. Робота в архівах завжди цікава і часто можна знайти важливі факти навіть не з теми того, що шукаєш. Наприклад, траплялися цікаві матеріали про Херсонський бавовняний комбінат чи суднозавод... Ми більшою мірою працювали з державним кінофонофотоархівом ім. Пшеничного, а також використовували мої власні архіви, багато чого можна знайти в інтернеті та архівах США, європейських країн. Але для роботи з останніми потрібні кошти, яких у нас немає. Деякі дуже потрібні матеріали ми так і не змогли знайти, дехто просто не хотів їх давати. Але в цілому матеріалу вистачає. Особливою удачею можна називати кадри, які практично не відомі широкому загалу.

«ГЕРОЇЧНІ ВЧИНКИ БАГАТЬОХ ЛЮДЕЙ МАЮТЬ БУТИ ВІДЗНАЧЕНІ НЕ ТІЛЬКИ ДЕРЖАВНИМИ НАГОРОДАМИ»

— У серії про 1992 рік згадується історія виходу сторожового корабля СКР-112, який перейшов на бік ВМС України. Це цікава історія, про яку мало говорили раніше. Як ви гадаєте, чи достатньо ми знаємо про людей, які захищали Україну за роки незалежності у Криму?

— Історія про СКР-112 дуже показова, нам здавалося, що це саме той випадок, коли держава не зацікавлена або була не спроможна називати справжніх героїв голосно, так, як вони того заслуговували. До речі, те саме відбувається і зараз. Не мені давати оцінку тому, що відбувалося в період активних бойових дій на сході держави, але героїчні вчинки багатьох людей мають бути відзначені не тільки державними нагородами. Про їхній героїзм повинно знати суспільство, інакше неможливо буде перемогти підступного ворога. Це один із найголовніших інструментів у інформаційній війні.

Історія про сторожовий корабель СКР-112, який у 1992 році першим підняв прапор України, описана командиром цього корабля — Миколою Жибаревим, у майбутньому контр-адміралом. Ми ж намагалися відтворити ці події відповідною графікою.

Достатньо цікава історія відбулася і в 1994 році з гідрографічним судном Чорноморського флоту «Челекен». Без дозволу уряду України в Одесі було самовільно демонтовано і завантажено на корабель радіонавігаційне обладнання. Так була зруйнована система навігації в районі. Крім того, у прикордонників була перевірена інформація, що цей корабель перевозив величезну кількість контрабанди з Болгарії. Тоді була така практика: вийшовши з порту, кораблі міняли прапор неіснуючого ВМФ СРСР на прапор ВМФ Росії та безперешкодно ходили Чорним морем. Міністр оборони України заборонив виходити в море кораблю, але наказ не був виконаний. Матроси обрубали швартові сокирами і взяли курс на Севастополь. За «Чекеленом» відправили українські прикордонні катери, у повітря були підняті штурмовики Су-15. У відповідь із Севастополя на допомогу судну-втікачеві вийшла корабельна ударна група ЧФ. Конфлікт був на межі масштабного застосування зброї...

Дочекайтеся виходу фільму, буде цікаво. Скажу лише, що це перший та єдиний випадок в історії, коли Україна без узгодження з Росією провела операцію і внесла структурні зміни в ЧФ, коли на місці 318-го дивізіону був сформований Західний морський район ВМС України.

«НАШИМ МОЛОДИМ ПОЛІТИКАМ ДУЖЕ РАДЖУ ПЕРЕГЛЯНУТИ ІСТОРІЮ ПРО КРИМСЬКУ КРИЗУ»

— Зараз ви знімаєте серію про 1994 рік. Про які головні події цього року для Криму ви будете говорити?

— Це так звана Кримська криза. До речі, нашим молодим політикам, які приймають державні рішення, дуже раджу переглянути цю історію. Коли Росія, використовуючи демократичні інститути, фактично мала можливість відібрати Крим. Тобто інструменти гібридної війни росіяни вже широко застосовували і тоді.

Я кажу про вибори т. з. президента Криму, якого обрали на виборах 1994 року. Юрій Мєшков відкрито закликав відокремити півострів від України. Більше того, тоді в уряді Криму працювали прислані з Москви міністри, була спроба підпорядкувати силові структури Криму цьому президенту. В події відверто втручалися військові ЧФ Росії, які дислокувалися в Севастополі. Події були настільки серйозними, що країни були на межі повномасштабного військового зіткнення.

Ми намагалися знайти відповіді на запитання, як Україні вдалося обіграти Москву, коли у неї були величезні шанси на аншлюс цієї території. Безумовно, тут відіграли роль багато чинників, і важко надати перевагу якомусь одному з них, але вирішальними були такі фактори, як категоричне несприйняття кримськими татарами ідеї повернення їх батьківщини до Росії, рішучість дій вищого офіцерського складу ЗСУ, а також вирішальна робота спецслужб України на чолі з Євгеном Марчуком, який тоді очолював СБУ. Крім того, Росія була втягнута у власну війну на Кавказі, адже саме в грудні розпочалася Перша Чеченська війна.  

— Починаючи з 1991 року, Росія в різний спосіб намагалася забрати Крим. Здавалось, українська влада мала робити висновки з кожної нової провокації і не допустити подій 2014 року. На вашу думку, чому все-таки Росії вдалося анексувати Крим?

— Я не фахівець із безпеки, але як людина, яка занурилася в ці питання, висловлю своє бачення. Першою і чи не найголовнішою помилкою було бачення українською владою ролі кримськотатарського народу в житті Криму. Всі роки незалежності влада в Києві вбачала в них якусь міфічну загрозу, коріння якої тягнуться з антикримськотатарської інформаційної кампанії, розпочатої ще за імператриці Катерини ІІ, та яка набула апогею за радянських часів, уміло одягнена спецслужбами в «сучасні костюми».

Розумієте, в Україні не було іншого такого регіону, як Крим, який би зазнав настільки цинічного та катастрофічного за своїми наслідками втручання в етнічні процеси. Депортація кримськотатарського народу 1944 року, а ще греків, болгар, вірмен, німців, знищила цілий цивілізаційний шар, який відроджувався тут століттями. Історія Криму в радянській історіографії написана фактично з нуля. Переписана вся багатовікова історія, де не було місця кримським татарам.

Якщо припустити, що Українська держава визнала політичне право кримських татар розвиватися на своїй території раніше, події 2014 року були б неможливі. Кримські татари всі ці роки доводили свою відданість принципам української демократії, і в цих фільмах ми спираємося на архіви, які це підтверджують. Але цього не сталося. Ні після 1994 року, ні після подій 2003 року на острові Тузла, ні після підтримки кримськими татарами Ющенка в 2004-му, а більшою мірою і до сьогодні.

Найбільш цинічним, як на мене, виглядає так зване перейменування топоніміки в АР Крим зразка 2016 року, де, згідно з законом про декомунізацію, багатьом населеним пунктам в Криму поверталась історична, переважно кримськотатарська назва. Але з маленькою і суттєвою поправкою   — після повернення Криму. Мені здається, автор цієї поправки добре знав східну казку про те, що до того часу «або ішак здохне, або султан помре».

Інший приклад — нескінченна та безрезультатна, як на мене, дискусія про кримськотатарську автономію. Можна продовжувати ще довго: не прийнятий жоден закон, який стосується кримських татар та їхнього правового статусу як корінного народу України, кримськотатарські інститути самоврядування також залишилися поза правовим полем держави. Політична історія Криму — це криве дзеркало усіх помилок державних органів, тільки розтягнутих у часі. Чому багаторічні численні публічні висловлювання російських політиків про повернення Криму в «родную гавань» залишалися не поміченими? Чому свавілля військових ЧФ РФ роками залишалося непоміченим владою в Києві? Чому, маючи в Криму одиниці українських шкіл і сотні тисяч російськомовних, суспільство проковтнуло тезу про утиски російської мови? Чому про це постійно казали тільки кримські татари? Питання, на які суспільство повинно ще знайти відверті відповіді.

Особливо, чому саме такі питання з такою ж тезою про утиски російськомовного населення виникають і досі на півдні України? Я не бачу з боку держави розуміння загроз, які є в інформаційній безпеці. Найяскравіший і ще «гарячий» приклад — припинення супутникового мовлення українських каналів у прикордонних та окупованих районах. Населення в цих районах не має тепер змоги дивитися український контент. І це в умовах інформаційної війни, про яку ми так багато і, вочевидь, як у пісок, говоримо.

«БАГАТО ВІДПОВІДЕЙ НА ВИКЛИКИ СЬОГОДЕННЯ МОЖНА ЗНАЙТИ В НАШОМУ НЕДАЛЕКОМУ МИНУЛОМУ»

— Історія боротьби кримськотатарського народу за право вільно жити на своїй історичній батьківщині продовжується, адже окупаційна влада Криму переслідує як активістів, так і пересічних кримських татар за сфабрикованими справами. На вашу думку, які методи боротьби проти агресора потрібно застосовувати в сьогоднішніх реаліях?

— На це запитання немає універсальної відповіді. Це багатоскладовий процес, який ми, на жаль, програємо. Принаймні, у мене таке відчуття. Українське суспільство занадто опікується більш буденними справами. І це зрозуміло з людського погляду.

Ми не виконали жодного «домашнього завдання» по Криму. Не створені дієві інституції, які б опікувалися кримськими питаннями. Так, були спроби на рівні Кабміну створити міністерства, на рівні президента було призначено Уповноваженого зі справ кримськотатарського народу. Так, вони працювали і були корисними, але це не інститути, які б змогли системно відігравати важливу роль у деокупації півострова.

Ситуація з кримськими в’язнями, які роками чекають на рішучу відповідь з боку держави, також бажає бути більш зрозумілою. Якби не постійні нагадування громадськості про них, можливо, взагалі було б мало інформації. І анонсований меджлісом Марш гідності на травень цього року певною мірою є реакцією на такий стан речей. Міжнародне право порушено Росією безліч разів, також прийнято безліч заяв та постанов міжнародними органами, але Росія їх ігнорує. Тому одним із головних завдань цієї акції є привернення уваги світу до окупації Криму і, можливо, таким чином тиску на Росію і визволення більше 100 кримських політичних в’язнів. 

Але, повертаючись до фільму, скажу, що часто багато відповідей на виклики сьогодення можна знайти в нашому недалекому минулому. Тому звертаюся до молодих політиків: вивчайте історію своєї держави, адже досвід, отриманий попередниками, — безцінний.