«Коли дивлюся на фото, одразу думаю: як воно зняте?»

Андрій Нестеренко — про (не)втілені плани на 2020-й

Глядачам фотовиставки «Дня» роботи фотохудожника Андрія НЕСТЕРЕНКА часто запам’ятовуються через його правильну тональність у розкритті соціальних тем, адже одне з його кредо — «фотографові потрібно знати міру». А ще, мабуть, багатьох вразила історія подорожі його світлини «Першоїєрарх...» — нагадаємо, серед гостей фотовиставки-2018 була і тодішня перша леді Марина Порошенко, котра розповіла головній редакторці «Дня» Ларисі Івшиній про запланований візит президента до Туреччини та майбутню його зустріч із Вселенським патріархом Варфоломієм і — отримала фотороботу як подарунок главі Константинопольського патріархату. Наступного дня вона вже була в адресата! «Я вже багато років займаюсь репортажною зйомкою, багато чого було, але такого — що перша леді отримує мою фотографію, а голова держави дарує її Патріарху, — ще ні... Це потрапило в тему, стовідсоткова десятка», — коментував тоді новину пан Андрій. Сьогодні ж ми поговорили про те, яким виявився 2020-й для втілення ідей фотографа.

Як минає ваш фоторік? Які зйомки запам’яталися і чому? Як на ритм життя і роботи вплинув карантин?

— Моя робота на 90% зараз пов’язана з діяльністю парламенту. Я супроводжую зустрічі, поїздки, відрядження голови Верховної Ради. Тому, навіть попри карантин, було кілька відряджень по Україні — це й Маріуполь, Одеса, Херсон, Харків. Це те, що у фотографічних колах називають «паркетною» роботою. Але карантин, на жаль, дуже позначився на моїй творчій роботі цього року, дуже багато планів «перерізав». Та загалом рік минув без сильних емоційних сплесків, як було раніше — маю на увазі саме щодо фотографування, досить рівний рік.

Ще до пандемії ви зазначили в розмові з «Днем», що є багато болючих соціальних тем, які лише окремі ЗМІ витягають на поверхню. Які цього року ви бачите прогалини, що не досить висвітлено, на ваш погляд?

— Таких питань і тем дуже багато. Особливо це стосується ситуації в маленьких містах і районних центрах, де я бував. Скажімо, великий занепад у будинках творчості дітей та юнацтва. Я планував показати кілька таких дитячих центрів на Тернопільщині — вихованці справді дуже талановиті, беруть участь у різноманітних конкурсах, а умов для цього практично немає. Пандемія лише погіршила ситуацію. І через карантин я не зміг туди поїхати.

З іншого боку, на жаль, коли і пишеш, і показуєш, часто результат від того практично мінімальний — «нема грошей, є інші нагальні потреби», — відтак розв’язання проблеми відступає на другий план. Виходить, що ти все це робиш ніби «в шухляду».

Ще особливість року в тому, що в парламент прийшли нові люди, маємо нового президента і владу, яка раніше не брала участі в політичному житті країни. Прогнозів жодних не роблю, хочеться сподіватися на краще, а там час покаже. Знову ж таки, коронавірус ламає багато планів. Хоча й «спихати» все на цю проблему теж нерезонно. До речі, поділюся: був я у відрядженні в Німеччині, і там ставлення до дотримання карантину дуже серйозне. Масковий режим, дистанція — люди виконують правила і не обурюються.

У цьому плані я дуже вболіваю за проведення «Днем» своєї фотовиставки — це справді виклик у теперішніх умовах, мабуть, буде більше дистанційного спілкування. Ви молодці, ваш фотоконкурс — мабуть, єдиний в Україні, що має таку тривалу історію, вже 22 роки. Пригадую, вперше я взяв участь у третьому вашому конкурсі й відтоді постійно переглядаю свої новинки за рік і надсилаю на конкурс. Він спонукає і переглядати архів — скажімо, через п’ять років якась фотографія може заграти зовсім новими барвами. Загалом архів фотографа — це дуже велика річ. У мене архів зберігається, мабуть, з 1986 року. Я, як кажуть, пережив три революції — на граніті, Помаранчеву і Революцію Гідності. Також маю багато світлин 1990-х років — часу становлення України. Зараз я дістаю ці архіви і для себе самого відкриваю щось нове. На багато фото дивишся інакше.

Дуже шкода, що цей рік не те щоб було змарновано у фотографічній темі, але відсотків п’ятдесят моїх планів не вдалося втілити.

Які світлини фотоконкурсу «Дня», можливо, закарбувалися в пам’яті?

— Звичайно, з початком війни ця тема набула свого висвітлення. На минулорічному фотоконкурсі мені дуже сподобалися роботи Зої Шу — портрети колишніх полонених. Це насправді оригінальна серія. У вашого Миколи Тимченка соціальні теми і з погляду оригінальності, і щодо композиції непогані. Кілька років тому вразила також робота «Фея переселенців» Олександра Хоменка — фото, на якому дівчинка визирає у вікно. Теж гарна композиція. Взагалі, коли я дивлюся на фото, то одразу думаю: як воно зняте? З якого боку? Як це планувалося? Мимохідь чи автор щось підправив? Насправді, дуже рідко тобі усміхається удача і вдається зробити фото спонтанно, опинившись у потрібному місці в потрібний час із налаштованим фотоапаратом.

А загалом більшість робіт на ваших фотовиставках дуже достойні.