Гія-пам’ятник

Післямова до одного вбивства

20 років з дня вбивства Георгія Гонгадзе мало стати приводом для обговорення наслідків цієї страшної події на українську журналістику і Українську державу в цілому. Про що згадували і через що рефлексували відомі журналісти країни та друзі Гії — нинішні чи колишні — в цю сумну дати?

Ось що пише Віктор Уколов — колишній журналіст та екс-депутат:

«Серце крається, коли бачу Гію в бронзі. Розумію, що для багатьох це історія. Наприклад, Зеленському було тоді 11 чи 12 років.

Але я ще пам’ятаю, як ми святкували разом 1997 рік у Гонгадзе вдома, а потім поїхали засівати по Києву. Як величезний Гія заліз в мій «Опель-Рекорд», всадовивши Мирку на руки, а на задньому сидінні було ще п’ятеро друзів )))

Досі не віриться, що хлопця вбили, щоб догодити президенту Кучмі. І мені пофіг політичні розклади пізніших років — ХОЧУ ЗНАТИ ПРАВДУ».

Я теж маю свої, особисті спогади про Гію та про дні, коли він зник. Згадую наші наради в індійському ресторані в центрі Києва як засновників двох перших Інтернет-видань країни. Згадую дружні суперечки хлопця з Тбілісі та дівчини з Сухумі про грузинсько-абхазьктй конфлікт. Згадую нашу спільну участь в телеефірах, де ми разом мали ставити питання гостям студії. Згадую море пива в парламентському буфеті, випитому в ніч прийняття Конституції.

А потім були надання показів слідчим, які не розуміли, як це — газета в комп’ютері? Спеціальний волонтерський онлайн-проект, присвячений Гії.

Перша річниця — тоді ще з реальними друзями — а не тими, для кого «журналіст Гонгадзе» лише символ чи пам’ятник.

І ось тепер — вже 20-та річниця. Але — як і раніше — питань більше, ніж відповідей.

Відсутність покарання для замовників вбивства Гії Гонгадзе — це найбільший «скелет у шафі» у сучасної України. Тотальна імпотенція всіх без виключення керівників держави в справі повного, остаточного і вичерпного розслідування злочину проти опозиційного журналіста покарання всіх винних  — це діагноз всієї власної еліти.

Але не тільки.

Медіаспільнота теж винна в тому, що фігуранти «плівок Мельниченко» все ще є авторитетними та поважними мешканцями українського політичного Олімпу, а їхні клани, як і 20 років тому, так само керують Україною.

Можна зняти безліч фільмів про «журналіста Гонгадзе». Можна відкрити багато барельєфів чи навіть пам’ятників. Можна виступити біля них із захоплюючою промовою. Можна написати емоційні колонки. Можна назвати його ім’ям вулиці та площі. Але так і не зробити головного — не зробити свою журналістську роботу і допустити непокарання всіх тих, хто 20 років тому наказав вбити цього занадто активного, занадто галасливого та занадто хороброго для життя в нашій країні грузинського хлопця.

Чи буде це колись зроблено взагалі?..

Так само: скільки в професії залишилося тих, хто не просто «заробляє копійку», а виконує місію четвертої влади, зокрема — бореться за те, щоб люди не просто знали правду про вбивство Гії Гонгадзе, але і всі винні були чітко названі та покарані — окрім газети «День» та персонально Івана Капсамуна?

Напевно, більшості політикуму та медійників хочеться здати справу Гонгадзе в архів. Але правда в тому, що поки Україна не вибереться з цього «політичного котла», з цього міцного конгломерату олігархії, політики та медійної спільноти, ніякого просування до демократичного сучасного цивілізованого життя не відбудеться. А саме цього — побачити Україну європейською демократичною державою — прагнув Гія, саме для цього він працював, і саме через це він загинув.