МЕНЮ

«Фотокори мають бути «тінями»

Анна СВЕНТАХ, «День»
15 травня, 2015 - 12:20
Влад Содель — про новітню історію України крізь лінзу об’єктива
Влад Содель
ВЛАД СОДЕЛЬ

Є люди, яких називають акторами одного фільму, а фотографа Влада Соделя у мас-медіа здебільшого сприймають як фотографа одного жанру. Він став знаменитим як автор «турбійонового хіт-параду» дорогоцінних аксесуарів депутатів у Верховній Раді, потім — через знімки мобільної переписки тих же «народних обранців», що часто викривали корупцію, «договорняки» політиків і фракцій, політичні інтриги й інтрижки. Але за весь час своєї кар’єри Влад жодного разу не опублікував особистого листування нардепів — це його непорушний принцип, хоча скидається на те, що героям його світлин слово «принцип» чи поняття інституту репутації невідомо.

Утім, про самого Влада Соделя відомо небагато. Він працює у виданні «Апостроф», захоплюється ретро-фотографією, а ще з юності цікавиться історією України.

В інтерв’ю для «Дня» говоримо з Владом про його різні сторони особистості — про те, чому фотокору варто починати зі щоденної газети і до чого це призводить, чи є у його фотоархіві знімок, який би відображав сучасну Україну, і коли прокуратура буде здатна на порушення справ за фактом публікації фотографії у пресі. А ще — про чесноти парламентарів, які часто потрапляють в об’єктив фотографа.

Як ви розділяєте редакційну зйомку і зйомку «для себе», адже якось зауважили, що імпонує фотошкола 1960—1970 років. У вас не виникає на певному етапі втома від щоденної рутинної роботи?

— Навіть завдання редакції доводиться розділяти в процесі роботи. Найяскравіше — в репортаж. Розмаїті сценки та ситуації у варіаціях, з різними бекграундами — у features, в архів для більд-редактора. З цього так чи інакше щось, колись та й «вистрілить на першу». Буває, ловлю себе на тому, що захоплюся і «натискаю» фічер не в робочі моменти. Чи відрізняється підхід у зйомці для видання і для себе? Ні, на щастя, у мене хороша редакція, вона просто публікує мою роботу. Невтручання у процес дуже надихає і піднімає планку, з одного боку, а з другого — здається, що це розслабляє, тому що постійно пригадуєш шалений темп роботи в щоденній газеті. На початках робота в дейлі-ньюз вкрай потрібна і необхідна, в цей час «набиваються» очі, руки, ноги, голова охолоджується, емоції стають підконтрольними. Рутина, може, і є, вона календарна, коли дати з року в рік одні й ті ж, події з однаковими діючими особами. Але це не викликає ані втоми, ані відрази. Від процесу фотографування, відбору, редагування і перегляду опублікованої роботи потрібно отримувати задоволення, інакше немає сенсу цим займатися.

Рік тому, звільнившись із «Комерсанту», ви говорили про те, що вас цікавить насамперед репортаж — чому саме цей жанр?

— Я працював у щоденній газеті, якій потрібні були актуальні чорно-білі ілюстрації в замітки, за цим матеріалом потрібно було бігати кожного дня. Часу на розмірковування про відзнятий матеріал не було, було тільки бажання якось вирватися із замкнутого кола. Мати можливість самому розказувати історію, свідком якої був, звичайно, цікавіше, ніж кожного дня продукувати пару дрібних ЧБешечок в газету.

Тодішня ваша фрілансерська робота припала на найгостріший період Майдану. Чи помітили нові образи і портрети для себе як фотографа?

— Після вільнюського саміту все змінилося: і плани, і життя, і часом люди, які оточували. Революція в середмісті Києва подарувала унікальну можливість документувати найхоробріших і відвертіших людей з усієї країни в їх неймовірній боротьбі, так само, як і покидьків, і негідників від тої влади — виконавців і їх керманичів.

Ваші фоторепортажі бувають доволі провокативними, гострими. Ви як фотограф бачите якісь зміни у обличчях, поведінці цих персонажів?

— Я не згоден з вашим формулюванням про провокативність. Гострі?.. Можливо. Хоча я знімаю доволі просто. Вважаю, що на подіях фотокори мають бути «тінями». Намагаюся не привертати до себе уваги і натискаю спуск до того моменту, коли на мене почнуть відверто реагувати. Навіть якщо у кадрі є відповідна реакція на об’єктив, то це виключно тому, що існує відсоток людей, яким подобається демонстрація своїх емоцій, викликаних під певним впливом чи то алкоголю, чи то психічного стану. Уся ця маргінальна публіка, яку привозять останнім часом до столиці, кардинально відрізняється від «Є-людей» зими 2014 року. Це все той самий антимайдан з Маріїнського парку.

Чи є у вас фотографія, яка, на ваш погляд, найкраще ілюструвала б сьогоднішню Україну?

— Дивлячись, що саме ілюструвала б. Однозначної відповіді на це запитання, на жаль, навіть для себе не маю. Не думаю, що маю таку світлину.

Ви знімаєте депутатів у Раді вже багато років, і все ще є матеріал для зйомок. У якому випадку фотограф може своїм знімком призвести до відставки урядовця, підштовхнути органи до розслідування справ тих чи інших депутатів? Чи для цих людей не існує поняття «репутація»?

— Натякаєте на ту гучну історію зі складеним мандатом депутата начебто через публікацію його листування? (У кінці квітня народний депутат від партії «Об’єднання «Самопоміч» Андрій Мірошник склав свій мандат після публікації «Українськими новинами» фото його інтимної переписки. За два дні до того Влад сфотографував одного з представників групи «Воля народу» під час засідання Ради, що «засвітив» смс про отримання ним близько 2,5 млн гривень на банківський рахунок. Проте це навіть не стало предметом для обговорення. — Авт.). Не думаю, що відставка мала пряме відношення саме до опублікованих фотографій. Ми не знаємо, у яких відносинах цей персонаж був з керівництвом фракції і власником партії. Тож робити висновків не буду. Єдине, що можу зауважити з тої історії, то це неприпустимість розголошення фактів приватного життя у листуванні з боку редакції видання, якому цей фотограф віддав фотографії.

Колись настануть часи, що прокуратура буде здатна на порушення справи за фактом публікації фотографії у пресі. Але мені здається, станом на той час у Раду вже не будуть потрапляти депутати, здатні на листування з корупційною складовою прямо на пленарному засіданні.

Переважній більшості політиків формації «совка» і «постсовка» про репутацію і мріяти годі, тавра на них немає де ставити. Може, саме тому майже і не викликали особливої реакції чи фідбеку мої викривальні фото із сесійної зали ВР за часів Януковича.

— В одному з інтерв’ю ви згадували про те, що цікавитесь історією. А чи допомагає вам ваша професія фотографа (репортажі й портрети з Майдану, та ж зйомка у Раді і т. д.) краще розуміти новітню історію України? Якою ви бачите її крізь лінзу об’єктива?

— Все, що я бачив як фотокор, це мить в історії України. Навіть помаранчева революція, здається, була позавчора. Наша історія бачиться мені як поле, рясно усіяне граблями. До речі, серед фотографів популярне твердження, що і у фотографії всі фотографії вже давно відзняті, просто змінюються обличчя...

Що робити людям (фотографам) із підвищеним відчуттям справедливості, які бачать, що нічого не змінюється у нашій системі?

— Зміни можливі через дії. Продовжувати гостро реагувати на несправедливість. Так, звучить це як певний політичний лозунг, але іншого шляху не бачу. Захоплююся нашими журналістами-розслідувачами, завдяки їхній роботі активна частина суспільства має вплив на думку всіх інших. Немає ніякої системи, змінюватися мають самі люди.