Де наш інформаційний фронт?

«Олігархи намагаються просто підім’яти під себе всю українську журналістику», — Ігор ЗОЦ

Схоже, що війні немає кінця. Насправді так воно і є. І українці мають це зрозуміти остаточно, хоч якими б «спокусливими» не виглядали заяви про мир і дружбу тих чи тих політиків. Нагадаємо, що Кремль, який розв’язав криваві війни постійно використовував на телевізійних заставках голуба як символ миру. Таким є цинізм агресора. Так убивця посміхається жертві. Але чим може відповісти жертва в якої забирають не лише життя, а й пам’ять? Історичну пам’ять.

Про це «День» поспілкувався з Ігорем Зоцем — журналістом з Донеччини. Після вимушеного виїзду з Донецька вже у вересні 2014 року в Києві і згодом у Слов’янську він відновив випуск оновленої газети під назвою «Часопис Донеччина». У 2017—2018 роках працював директором КП РТРК «Регіон-Донбас» у Краматорську.

«ЛІКВІДОВАНО БАГАТО ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ НА СХОДІ КРАЇНИ РАЗОМ ІЗ ВІЙСЬКОВИМИ ВИДАННЯМИ»

— Пане Ігоре, ми спостерігаємо тенденцію закриття ЗМІ. При чому не лише друкованих, а й інтернет-ресурсів. Які чинники за цим стоять?

— Я дивлюсь на цю тенденцію як учасник, адже сам мушу припинити видання своєї газети в Донецькій області. І це при тому, що ми відродили її тоді в Краматорську, коли вимушені були поїхати з самого окупованого Донецька. Але ми не знайшли державної підтримки, зокрема й грантової. Нова влада задекларувала свою політику як продержавницьку, але перше, що вона зробила — це скасувала закони, які торкалися підтримки медіа.

Таким чином був нам — журналістам — посланий сигнал, щоб ми не сподівалися на таку підтримку. Було також заявлено про нову інформаційну політику щодо медіа. Єдине, що ми зрештою побачили — це байдужість до медіа, які треба насправді було б посилювати. Тим паче в ситуації, коли в Україні триває війна. Було ліквідовано багато патріотичних видань на сході країни разом із військовими виданнями. Газета «День» присутня на сході лише зусиллями волонтерів, але аж ніяк не держави. Ми маємо чинити якщо не наступ, то спротив. І це торкається не лише східного напрямку, а й Криму, кримських татар, які потребують так саме інформаційного захисту та всілякої підтримки. На жаль, нинішня влада продовжує політику попередньої. Якщо ми візьмемо роки 2017-й чи 2018-й, то ті видання, які були роздержавлені навіть невеликих грошей від держави не отримали. Таким чином влада від них просто позбавилася.

— А в цей час у Росії...

— Наш ворог, агресор має дуже потужний інформаційний ресурс. І це ні для кого не є секретом. До того ж Росія нарощує цей ресурс всіма засобами. Для них не стоїть питання чи потрібні, наприклад, друковані ЗМІ. Там і газети видаються кольором і телебачення на відповідному рівні, хоч воно просякнуте пропагандою. Отже, ситуація в нас в медіа дуже тривожна, і я не бачу особливої волі у влади її змінювати. Будемо відверті, ті хто перебувають при владі є фактично ставлениками олігархів. Йдеться зокрема й про Міністерство культури, і про парламент тощо. Це люди, які працювали і на олігархічних збиткових телеканалах, але не відчували нестачі коштів. Мені здається, що олігархи намагаються просто підім’яти під себе всю українську журналістику. Додам, що на медіа в «ОРДЛО» теж ідуть російські рублі.

Закон «про дезінформацію» штучно нав’язується, але практичного сенсу він немає. Ба більше — він може лише нашкодити нашим ЗМІ. Він має на меті залякати журналістів, а не підвищити рівень журналістської етики. Залякати велетенськими штрафами. Існує також і загроза тюремного ув’язнення.

— І це при тому, що важко визначити, де є свідома дезінформація, де є наклеп, а де є припущення, власна думка або просто помилка.

— Я з вами погоджуюся. Якщо розбирати цей закон, то це забере дуже багато часу. Але вже зрозуміло ще те, що наші колеги не сприймають цей документ як загрозу. Журналісти здебільшого вважають, що в критичний момент медіаспільнота консолідується, будуть акції, протести і влада зрештою поступиться. Насправді ми бачимо, що влада зовсім не дослухається до народної думки. Зокрема ті, хто просувають цей закон, абсолютно не дослухаються до професійних журналістів, які не служать олігархам. Разом з тим зауважу, що це ті видання, які виживають усупереч обставинам.


МАЛЮНОК ВІКТОРА БОГОРАДА

З’являються унікальні інтернет видання на прифронтовій території. При чому вони перейшли на українську мову там, де регіон прийнято вважати російськомовним. Нагадаю, що на Донеччині інформагенція «Вчасно» з Покровська відмовилася від двомовності і є виключно українською. Ці видання бойові, стежать, як витрачаються державні кошти, полемізують та розслідують. Але чомусь владі не цікава їхня думка. І тепер після можливого прийняття закону «про дезінформацію» ці видання та їхні журналісти можуть потрапити під приціл переслідувань.

— Останні роки став поширеним термін «грантожери». Тобто це певна каста, зокрема й медіаресурсів, які сидять на виділенні відповідних коштів і при цьому роблять усе, щоб не допустити до цієї «годівнички» інших.

— Це дуже прикро. Попередня влада в цьому плані наробила багато помилок і заслуговує на критику. Чого варта діяльність Міністерства інформаційної політики, яку зараз начебто намагаються реанімувати. Чи була започаткована хоч одна програма для переселенських медіа? Чи були рівні конкурси для того, щоб можна було отримати грант? Не було цього. Хоча йшлося про об’єктивні і патріотичні видання. Водночас 2018-го 600 мільйонів гривень Міністерство інформаційної політики використала таким чином — заключила угоди з провідними телеканалами України для трансляції своїх роликів. Але ці гроші не йшли незалежним виданням, а йшли олігархічним телеканалам. Керівники цих телеканалів зараз монополізують медіапростір. І згаданий закон їм має в цьому допомогти. Планується створення нової структури, яка регулюватиме ці процеси, наглядати. Тобто таке враження, що запроваджується новітня цензура. Ми маємо зараз великі черги на КПВВ і, мені здається, що все йде до того, що подібні черги будуть вишикуватися до тих чи тих держустанов для того, щоб отримати посвідчення про те якого ви «ґатунку» журналіст і чи взагалі журналіст. Це ми вже проходили, коли дехто і Україну ділив на три сорти в 2004-му році...

«МАЮ НАДІЮ, ЩО ПРЕЗИДЕНТ БУДЕ ЧІТКО НАЗИВАТИ АГРЕСОРОМ РОСІЮ»

— Нещодавно пролунав скандал із витоком інформації від вищих щаблів влади. Це спричинило широку дискусію в соціальних мережах про рівень інформаційної безпеки в країні. В нас виходить «дірки» не лише в бюджеті, а й в інформаційних сферах?

— Було більш ніж 3000 заявок на посаду прессекретаря Президента. Як відбувався цей конкурс? Ми цього не знаємо. Поки що ми бачимо людину на цій посаді, яка якось намагається виконувати свої обов’язки, але залишається дуже багато питань до її фаховості.

Це проблема інформаційної безпеки на вищому рівні. І я згоден з тим, що в нас на вищих щаблях влади багато непрофесійних людей. Відчуття таке, що позиція влади в цьому не лише нечітка, а якась дитяча. Вони не дозріли. Вийшли з мистецької сфери, з шоу-бізнесу і там ще й свідомістю своєю залишились. Чомусь їм так здається, що те, що в них виходило в шоу-бізнесі, то те саме в них має вдатись і в державних справах. Такий стан речей понижує довіру до самої влади в цілому, а отже, на її рейтингах. Звичайно, залишаються «очаровані», але професіонали помічають нефаховість.

— Володимир Зеленський висловився про необхідність об’єднати країну. І інтернеті навіть з’явився мем «Какая разница?», а сам виступ Президента викликав бурхливу реакцію. Начебто добра ідея — об’єднати українців. Але при цьому у виступі Зеленського був втрачений головний акцент — а хто роз’єднує українців? І хто є ворогом і окупантом?

— Сподіваюсь, що Президент все ж таки буде чітко артикулювати такі речі і називати агресором Росію. Не думаю, що це станеться швидко і Зеленський стане саме так чітко висловлюватися. Але саме замовчування цих речей як раз і роз’єднує. Українці йдуть на шляху до ствердження власної ідентичності, попри всі намагання Росії зробити все, щоб ми забули про те хто ми є. Маю надію, що в Президента є радники, які це доносять йому. Але Президенту також треба враховувати досвід своїх попередників, зокрема їхні помилки. На жаль, Зеленський поки що в повному сенсі не став головою держави, хоча переконаний, що він щиро хоче бачити Україну єдиною.

— Тільки виходить так, що він вчиться бути президентом за наш кошт, за «дірки» в бюджеті, та на нашій крові, адже кількість убитих на фронті збільшилася. Дорога наука... Але все ж таки як так сталося, що люди за нього проголосували в такій кількості?

— Знаєте, я вже більше думаю не чому так сталося, а як з цим жити і як на це вплинути. Наприклад, має бути гуртування медіаспільноти. Чи визріли вони до того, щоб хоча б вибороти власне право на професію. Ми спостерігаємо певний геноцид української журналістики. Це ганебно і питання в тому, як ми на це відреагуємо та зможемо впливати на владу. На мою думку, поки що значна маса українського народу ще сама не визначилася, де «добро» і де «зло». Перед нами великі виклики. Я постійно читаю газету «День» і підтримую її позицію. І цілком поділяю думку про весь масштаб небезпек, які стоять перед нами особливо, коли ми забуваємо про державність. Ворог не відступає і перемир’я — це не мир і не безпека країни. Але ми бачимо, як наше медіа певною мірою здає позиції. В чому полягає наша інформаційна політика? В тому, що колись мають запустити новий телеканал? Це не політика. Бачимо поки що звужується поле для медіа і триває монополізація. Але чи є ці монополісти-олігархи державниками? Не переконаний. Президент не називає агресора агресором. Але він й не оголошує боротьбу з олігархатом без чого не можна уявити нормальний розвиток країни. Не будемо забувати, що Зеленський фактично відбувся під патронатом олігархічної структури і завдяки олігархам він став тим ким він є.

Усі рецепти української протидії в інформаційній війні публікуються в газеті «День» з 2014 року і що?.. Влада дослухалася і реалізувала? Дії нової української влади в інформполітиці нагадали дії так званої «ДНР» 2014-го: створений на російські рублі монстр — так зване міністерство інформації в Донецьку вимагає від ЗМІ перереєстрації за «законами ДНР» і акредитації журналістів. На сорти, як вимагає Мінкульт пана Бородянського, не ділять, бо в колаборантів немає середини: або «за Расею до конца», або на підвал, як журналіст Асєєв на 15 років...

Як ми побачили в ситуації з преміюванням керівників Мінкульту — кошти для інформаційних проєктів є. Розпорядником певних ресурсів у областях є місцеві адміністрації й управління інформаційної та внутрішньої політики — високооплачувані чиновники є, перемог немає.