МЕНЮ

Цінність фейкових новин

21 червня, 2019 - 12:28
або Чому до появи енергійної вільної преси відбувається тривалий період проб і помилок

НЬЮ-ЙОРК — В 1990-х роках під час поїздки до Ефіопії я зустрівся з прем’єр-міністром країни Мелесом Зенауї, щоб спробувати переконати його припинити садити журналістів до в’язниці. За декілька років до цього повстанці під керівництвом Мелеса скинули репресивну диктатуру, яку підтримував СРСР, і після цього в країні почалося нестримне зростання кількості украй активних — і інколи украй неточних щодо передачі інформації                — невеликих газет. Багато хто з них критикував Мелеса. І тоді він взявся до розправ. Був ухвалений закон, згідно з яким те, що Мелес називав «образами» уряду, оголошувалося кримінальним злочином, а журналістів почали штрафувати та заарештовувати за неточну інформацію. Дуже швидко Ефіопія стала одним зі світових лідерів щодо кількості відправлених за ґрати журналістів.

Але зараз, завдяки новому, реформаторськи налаштованого прем’єр-міністрові Абію Ахмеду, який обіймає свою посаду всього лише рік, Ефіопія домоглася такого прогресу щодо звільнення заарештованих журналістів та відміни контролю над пресою, що цього року вона стала центром проведення заходів на честь Усесвітнього дня свободи преси.

Утім, не варто квапитися зі святом. У пресі, яка знову стала вільною, інколи публікуються неточні статті, що розпалюють етнічну і племінну ворожнечу та критикують Абія Ахмеда. Наступного року в країні відбудуться перші за 15        років вільні вибори, а Абій зараз перебуває на тій же посаді, яку колись обіймав Мелес, і тепер він роздумує про часткове відновлення контролю над пресою, який сам же відмінив.

Перш ніж це зробити, йому було б слід уважно і критично подивитися на репресії Мелеса і на ті висновки, які з них випливають: журналістів неможливо придушити, а контроль над їхньою діяльністю в довгостроковій перспективі не дозволяє нічого досягти. Більш того, такі заходи просто відкладають процес створення більш професіональних ЗМІ.

Мелес пропонував просте пояснення дій свого уряду. «Наші журналісти не настільки фахові, як журналісти в США та Західній Європі, — розповідав він мені. — Вони не знають, що означає точно повідомляти новини. Ми повинні ввести для них правила, поки вони вчаться виконувати свою роботу». Якби Мелес був живий сьогодні, він би, напевно, лаяв «фейкові новини».

За три з гаком десятиріччя боротьби за свободу преси в усьому світі (зокрема, коли я був головою Комітету захисту журналістів) мені доводилося багато разів чути аргументи, схожі з тими, що наводив Мелес. Влада в країнах нової демократії часто стверджує, що держава повинна обмежувати журналістів до тих пір, поки вони не навчаться відповідально виконувати свою роботу. Проте замість прискорення процесу розвитку вільної преси, що користується довірою, подібні підходи перешкоджають цьому розвитку.

Після зустрічі з Мелесом Зенауї я почав шукати історичні докази для його твердження, ніби недостатня фаховість журналістики виправдовує придушення преси. Відтак, я зміг би посперечатися з ним у наступний приїзд. Я знайшов один прецедент у ранній історії США. Більш того, слова Мелеса виявилися дуже схожими на аргументи, що наводилися в XVIII столітті президентом США Джоном Адамсом і його федералістами: вони засуджували вільну та сповнену ентузіазму пресу, яка поширювала критику, — достовірну і не дуже — в адресу політиків нової країни.

Адамс доводив, що не стримувана обмеженнями преса загрожує майбутньому Америки, і  1798 року він тимчасово досяг успіху в своєму натиску на журналістів, підписавши закони про іноземців і підбурювання до заколоту. Ці закони дозволяли заарештовувати та штрафувати журналістів, які «пишуть, друкують, поширюють або публікують будь-які помилкові, скандальні або шкідливі твори», направлені проти уряду. Після цього було арештовано двадцять редакторів газет.

Проте Томас Джефферсон і його демократичні республіканці дали відсіч федералістам у Конгресі та судах. І, на щастя для американських журналістів, Джефферсон був обраний президентом  1800 року. Протягом двох років закони про іноземців і підбурювання до заколоту або втратили  силу, або були скасовані. Відтак, перед американською пресою відкрився шлях для експериментів, а це дозволило розвинутися — за два з гаком століття — культурі глибокої та точної репортерської роботи, яка ґрунтується на суворій перевірці фактів.

Немає короткого шляху, що веде до появи енергійної вільної преси. Потрібний тривалий період проб і помилок, аби виникли норми й інститути фахової журналістики. Політики повинні довіритися цьому процесу — і зберігати «товсту шкіру». Репресивні медіазакони можуть бути вигідні лідерам країн у короткостроковій перспективі, але в довгостроковій перспективі вони гальмують розвиток преси.

Є кількісні докази цього наслідку. Коли  1789 року почалася Французька революція, були скасовані обмеження преси. Чотири роки по тому в країні виходило вже понад 400 газет, у тому числі 150 в одному лише Парижі. До 1799 року ця цифра виросла до 1300 газет по всій країні. З’явилося 1300 місць, де потенційні журналісти могли вчитися і відточувати свою майстерність.

Але потім у цій революції стався репресивний розворот. На той час, коли  1799 року Наполеон Бонапарт прийшов до влади, кількість газет у Парижі скоротилася до 72. Незабаром він скоротив їх кількість до 13, а потім — 1811 року — до чотирьох.

Так само після розпаду Радянського Союзу розцвіла різноманітна преса. Але деякі з новостворених незалежних держав колишнього СРСР схилилися до ідеї, що пресі необхідні «правила, що направляють». Багато хто з них ухвалив закони, які уявлялися як гарантія свободи преси, проте використовувалися для покарання журналістів за різкі, критичні статті. Наклеп був оголошений кримінальним злочином. На незалежні видання, мовців і блогерів були накладені величезні штрафи.

Останніми роками репресії проти преси посилили Китай і Туреччина — обидві країни є «олімпійськими чемпіонами» щодо кількості арештованих журналістів. А в березні цього року президент Росії Володимир Путін підписав нові закони, що встановлюють покарання для приватних осіб і онлайн-медіа за поширення так званих фейкових новин та інформації, в якій «висловлюється очевидна неповага» до держави.

Президент США Дональд Трамп намагається йти в тому ж напрямкові. Він постійно навішує на журналістів ярлики «брехунів» і «ворогів народу», що змушує пригадати про улюблене нацистами клеймо для ЗМІ — Lugenpresse («брехлива преса»).

Навіть у Євросоюзі, згідно з даними проведеного  2014 року Міжнародним інститутом преси (IPI) дослідженням, журналістів до цих пір саджають за ґрати за наклеп, що вважається кримінальним злочином, а також за образи уряду. «У величезній більшості країн ЄС зберігаються положення про кримінальний наклеп, причому тюремне ув’язнення  є одним із можливих покарань, — пишуть автори дослідження IPI. — Такі справи, як і раніше, порушуються, а журналістам продовжують ухвалювати вироки як кримінальним злочинцям».

Дозволяти пресі експериментувати, робити помилки та вчитися на цих помилках було критично важливим для успіху демократії в усьому світі. Саме тому урядам і громадянському суспільству треба бути пильними, підтримуючи свободу преси, причому навіть — або особливо — тоді, коли вона ще лише розвивається.

Проект Синдикат для «Дня»

Джош ФРІДМАН, журналіст, лауреат Пулітцерівської премії 1985 року.