МЕНЮ

Чи можна саджати за грати «лише за слова»?

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
25 січня, 2019 - 12:45
Як російська журналістика вчить українців демократії

Знана російська опозиційна журналістка й письменниця Юлія Латиніна, коли невідомі особи розпочали за нею справжнє полювання, яке загрожувало її життю, 2017 року виїхала із Підмосков’я, де мала заміський будинок, до Німеччини. Відтепер вона живе і працює там, іноді приїжджаючи до інших країн. Запам’ятали? Саме до Німеччини.

І от вийшовши 19 січня в ефір із Німеччини в авторській передачі «Код доступа» на радіостанції «Эхо Москвы», Латиніна, крім іншого, розповіла про депортацію номінально (тобто за паспортом) української, а насправді антиукраїнської журналістки Олени Бойко із Росії до України. Відповідні російські служби її депортували, а українські — одразу й заарештували. Й ось як Латиніна це прокоментувала: «...Надо начать с того, что, понятно, с точки зрения российской официальной идеологии, они все там в Украине фашисты, Майдан сделали американцы, они режут русских, вместо депутата Вороненкова на Украине, оказывается, убили его двойника, а сам он скрылся от кредиторов... Есть куча разных украинских людей, которые готовы это озвучивать прямо на госканалах, и одним из них, самых бойких была некая Елена Бойко, и все это она как раз озвучивала. Как раз замечательная история про Вороненкова, которого на самом деле убили двойника, а сам он скрылся от кредиторов, принадлежит ей. Равно как и просто физические потасовки, драки в эфире. Дама была в прошлом воровка. В 84-м году она получила срок за кражу. И не было ни одного канала, где бы эта дама не отметилась... Очень ценный кадр. Вдруг... [ее] в кратчайший момент высылают как незаконную мигрантку, нарушившую правила пребывания на территории России в Украину, причем могли отправить в Донецк, ведь он формально — Украина, но отправили в Украину, где ее тут же приняли, потому что на нее там заведено дело за бла-бла-бла, что, между прочим, абсолютное свинство, поскольку женщина эта, может быть, не очень здоровая или что-то еще, но нельзя сажать за слова... И, конечно, особо неприятно в этой истории поведение украинских властей или СБУ, потому что, извините, господа, то, что ее арестовали тут же на украинской границе... Ну, допустим, эти персонажи мне омерзительны, но, еще раз повторяю, за слова нельзя сажать — точка. И до тех пор, пока украинцы это не поймут, у них не будет в стране в полной мере демократии».

Цікаве твердження, бо на теренах тієї ж Німеччини по Другій світовій війні за вироками Нюрнберзьких процесів — «великого» і «малого» Юліуса Штрайхера за його журналістську діяльність повісили, а Отто Дітріха засудили на сім років. Одночасно за ґратами чи у спеціальних таборах під час денацифікації за журналістську (це номінально, а реально — за пропаганду тоталітаризму, часом у найбрутальніших формах) певні терміни відбули — доки крутилося колесо юстиції — десятки персонажів. От який фундамент має нинішня німецька демократія...

Ну а в окупованих нацистами державах десятки колабораціоністів-журналістів у роки Другої світової й після її закінчення були суворо покарані, нерідко на горло, бійцями Руху Опору та вояками західних альянсів.

Ось класичний приклад. Під час війни такий собі Вільям Джойс із території Німеччини вів пропагандистські передачі англійською мовою, спрямовані передусім проти Британії. На Альбіоні цього журналіста прозвали «Лорд Гав-гав». 1945 року він потрапив до рук британців і був оперативно засуджений до страти. А проте він ніколи не був підданим британської корони (народився у США, а 1940 року втік до Німеччини), не брав до рук зброї, ба більше, був інвалідом. Ця людина просто займалася журналістикою — щоправда, на рівні «розіп’ятого хлопчика» та «масових поховань вагітних жінок». Цього для демократичного британського судочинства виявилося досить.

І взагалі, всі ці покарані  персонажі всього лише «висловлювали свою позицію», а їх кидали за ґрати й вішали «за слова», тим самим забезпечуючи передумови для вільної журналістської діяльності, для гарантування прав і свобод людини, для справжньої демократії.

Можуть сказати: то було раніше, під час страхітливої війни й одразу по ній, тоді правові критерії мали інший вигляд. На це можна зауважити, що Україна, між іншим, воює, що на неї напала Росія, що тут слова російських «пропагандонів», як їх називає сама Латиніна, та їхніх холуїв з паспортами Української держави є знаряддям війни, на них запеклася людська кров.

Але, можливо, це не надто вагомий аргумент, коли йдеться про істинну демократію? Що ж, можна знайти й інші.

Читачам «Дня» не треба розповідати, що таке Голокост. А от нагадати, що в цілій низці демократичних держав існують закони, які забороняють публічне заперечення, применшення, схвалення або виправдання злочинів, скоєних упродовж 1933—1945 років нацистами (у тому числі й організацію Голокосту), варто. Такі закони існують у тій самій Німеччині, Австрії, Бельгії, Ізраїлі, Канаді, Ліхтенштейні, Литві, Люксембурзі, Польщі, Португалії, Словаччини, Словенії, Угорщині, Франції, Швейцарії, Чехії та інших державах. У Німеччині, Австрії, Франції, Канаді, наприклад, ці закони неодноразово застосовувалися на практиці для кримінального переслідування заперечників; британського єпископа Річарда Вільямсона за заперечення Голокосту німецький суд, зважаючи на його сан, не кинув за ґрати, а лише оштрафував; тільки у 2007—2008 роках за заперечення Голокосту в країнах Євросоюзу були засуджені за це понад десять осіб. А в січні 2007 року міністр юстиції Німеччини Бригітта Ципріс запропонувала всім країнам ЄС визнати злочином заперечення Голокосту. Тобто, за логікою Юлії Латиніної, «лише слова»...

Утім, ця пропозиція не була прийнята. Ба більше: наприкінці того ж 2007 року в Іспанії розпочався процес скасування покарань за заперечення Голокосту і нацистських злочинів узагалі. Всі персонажі, яким ставилося на карб заперечення Голокосту, були звільнені з-під варти, тепер можна вільно стверджувати в мас-медіа: «Німці мали всі підстави знищувати євреїв» — і так далі, і таке інше. Повна й остаточна демократія! Але чому ж тоді Латиніна не виїхала із Росії до Іспанії, а воліє жити в не надто демократичній Німеччині?