МЕНЮ

Чому «захисники свободи слова» насправді ...сприяють її знищенню?

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, Ігор ЛОСЄВ
7 грудня, 2018 - 12:30

Час від часу, але все частіше нам спадає на думку парадоксальна, на перший погляд, річ: наскільки легше було б доктору Йозефу Геббельсу та його команді в сучасному світі! Скільки б полум’яних «захисників свободи слова» і «невід’ємного права людини на інформацію» різною мірою та з різних мотивів, але активно допомагало берлінським пропагандистам! Які б санкції накладали міжнародні організації на таких «ворогів демократії», як Вінстон Черчілль чи Джон Едгар Гувер, що ставали на заваді «вільним журналістам» і до війни з нацистами, і під час неї, і в добу оголошеної Сталіним світовій демократії холодної війни! Знаки оклику тут просто-таки просяться, бо коли б права прислужників різних тоталітарних режимів із журналістськими посвідченнями — не має значення, пропагандистів, розвідників чи бойовиків-диверсантів, — у ХХ столітті так охоче й ефективно обстоювали різноманітні борці «за права людини» та «за свободу слова», не виключено, що це століття стало б часом загального торжества диктатури й загибелі демократії...

Докази? Будь ласка. Ось один із найбільш показових. Американська неурядова організація Freedom House класифікує Україну як «частково вільну» за рівнем свободи інтернету в своєму звіті Freedom on the Net 2018. У рейтингу цієї свободи країна може набрати 100 балів (що більше — то краще), в України ж — 45 балів. Чому? Бо, бачте, в Україні обмежений доступ до інтернету та його контент, а також порушуються права користувачів. Щодо цього директор із дослідження технології та демократії Freedom House Адріан Шабаз у інтерв’ю Грузинській службі «Голосу Америки» заявив таке: «На жаль, у разі України влада заблокувала доступ до всіх російських ресурсів та сервісів соціальних медіа та електронної пошти. Ми вважаємо це диспропорційною відповіддю... Країни, особливо в Євразійському регіоні, мають бути обережні, щоб не використовувати російську тактику проти Росії, починаючи обмежувати медіа, реєструючи користувачів соціальних медіа як користувачів традиційних ЗМІ, загалом блокуючи веб-сайти та платформи соціальних медіа, які, як вони вважають, використовуються як провідники російської пропаганди. Є інші методи відповісти на російську пропаганду», — вважає Адріан Шабаз. А ще він наголосив що Україна діє контрпродуктивно, не даючи мільйонам людей отримати вільний доступ до російських джерел, бо, мовляв, цілі цих людей не мають жодного стосунку до дезінформації...

Передусім зауважимо, що пан Шабаз погано вчився в школі: географічний центр Європи розташований на території України, історично українці були і є європейським народом — і абсолютна більшість українців вважає себе європейцями. Це має вагомі підстави. Скажімо, Карл Маркс, якого люблять нині у західних університетах, вважав Київську Русь «східноєвропейським виданням імперії Карла Великого», а російський академік Сергій Аверінцев наголошував на єдності різдвяної обрядовості по всій Європі, від Лісабона до Конотопа. Тож уживати поняття «Євразійський регіон» щодо України і неполіткоректно, бо це ображає українців, і некоректно в науковому сенсі.

А тепер по суті. Виходить, під час війни діяти симетрично діям агресора, тобто стріляти у ворога — це контрпродуктивно? Треба шукати інші методи? Й протистояти ворожій пропаганді, зазвичай, загорнутій у барвисті аполітичні «фантики», теж заборонено? Схоже, що за логікою очільників Freedom House геббельсівська Vцlkischer Beobachter мала б під час війни вільно продаватися всюди по світу, а німецьке радіо — мати філії в усіх країнах антигітлерівської коаліції, бо інший підхід утискав би свободу слова. Я вже не кажу про тижневик Das Reich, який був високоякісним і наче не заангажованим політично медіа-продуктом (тексти туди писали навіть деякі нобелівські лауреати!), проте з вкрапленнями потрібної нацистам «невидимої пропаганди» (такі тексти зазвичай писав під псевдонімами сам доктор Геббельс)... Як ще дезінформація? 90%, а то й більше правдивої та корисної інформації, так потрібної аудиторії, не утискайте її права! А коли США ввійшли в Другу світову війну, то на своїй території закрили 140 видань, що викликали підозру щодо їхніх пронацистських симпатій. Причому, як визнав шеф ФБР Гувер, доказів цього практично не було. Це було пряме порушення свободи слова, як її розуміє Freedom House. Вже потім, у травні 1945-го, в архівах геббельсівського міністерства пропаганди, належні докази щодо цих видань знайшлися. Що ж, аналітики ФБР були праві, а Гувер — мав політичну волю, щоб піти всупереч крикам тодішніх «борців за свободу слова» (були в Штатах і такі). Страшно подумати, що могло би статися, якби ці «борці» взяли тоді гору...

Утім, у всьому цьому має тішити, що Ізраїль, згідно з рейтингом Freedom House, — також «»частково вільний» за рівнем свободи інтернету. Значить, Україна діє правильно, хоча й недостатньо, на нашу думку, ефективно.

Ми приділили цьому сюжетові стільки уваги тому, що в тій же стилістиці діє й керівництво т.зв. Національної спілки журналістів України. Чому «так званої»? Звернімо увагу хоча б на заклик голови НСЖУ Сергія Томіленка до кандидатів у президенти, які, мовляв, повинні задекларувати зобов’язання в разі обрання дотримуватися низки принципів, зокрема «не перешкоджати журналістській роботі, не чинити тиск на журналістів і ЗМІ», «не використовувати силові органи та регуляторів для переслідування журналістів», бо «переслідування журналістів за їхні матеріали є неприпустимим», «з повагою ставитися до роботи журналістів; не ділити їх на «своїх» і «поганих», не чіпляти ярликів і не заохочувати ворожнечу». Легко побачити, що ці всі речі під час війни не можуть бути застосовані, хоча б тому що поділ на «своїх» і «чужих», «хороших» і «поганих» є об’єктивним і він напряму залежить від свідомого вибору людей, які мають журналістські посвідчення, проте по-різному ставляться до долі своєї країни. Для одних на першому місці громадянський обов’язок, для інших (якими б гучними гаслами про «свободу слова» вони не прикривалися) — одержані від власників медіа і зарубіжних спонсорів гроші. Tertium non datur. І участь у проекті під назвою «Дві країни — одна професія», який об’єднує під егідою ОБСЄ журналістські організації України й Росії, є зайвим доказом цього. Втім, екс-голова Спілки журналістів Росії Ігор Яковенко на шпальтах «Дня» про це сказав уже все, що потрібно, навівши необхідні факти й аргументи. «Спілка журналістів Росії, з якою українські журналістські організації ведуть діалоги, — це організація, яка останніми роками твердо стала на бік держави фашистського типу», — наголосив він. Ми з цим повністю солідарні.

Чи, може, НСЖУ наразі має на увазі іншу, ніж журналістську, професію? От — для прикладу — лише одне «діяння» персонажа, якого дуже любить і захищає керівництво НСЖУ, навіть премію йому якусь виписавши. Він відзняв із дрона (який, очевидно, придбав на гонорари...) навчання Нацгвардії в столиці зі звільнення від уявних терористів адміністративних будівель — і виклав усе це в інтернет. На нашу думку, це — не журналістика, а банальна розвідувальна діяльність, і її суб’єкт та його захисники мають постати перед військовим трибуналом, як це й належить під час війни. Але, на жаль, в Україні влада відрізняється від влади Ізраїлю, і не на краще...

Узагалі, роль ОБСЄ в «захисті» свободи слова й мас-медіа видається вельми сумнівною, якщо не сказати більше. Так, 1 листопада представник ОБСЄ з цих питань Арлем Дезір закликав українську владу звільнити головного редактора «РИА Новости Украина» Кирила Вишинського: «Я знову закликаю українську владу пришвидшити розслідування щодо Вишинського та звільнити журналіста. Журналісти мають право висловлювати різні думки і повідомляти про проблеми, які можуть вважати суперечливими, дражливими чи образливими, не побоюючись переслідувань». Що ж, в особі пана Дезіра геббельсівські пропагандисти мали б гідного захисника. Бо ж Вишинський навесні 2014 року працював у Криму, де з підконтрольними йому «журналістами» виготовляв матеріали, які виправдовували анексію Криму. За цю діяльність Вишинський закритим указом Путіна нагороджений РФ «За повернення Криму»; також він нагороджений російською медаллю ордена «За заслуги перед вітчизною» за так зване об’єктивне висвітлення подій у Криму. Це називається державною зрадою, а не «журналістською діяльністю». Пану Дезіру слід звернутися до досвіду історії — і він побачить там невідомі, мабуть, йому речі. Скажімо, британці, які так шанують свободу слова, по закінчені Другої світової війни повісили такого собі Вільяма Джонса — ведучого пропагандистських англомовних програм німецького радіо. Джонса слухачі звали «лордом Гау-Гау», адже він вів передачі в стилістиці Дмитрія Кисельова, Володимира Соловйова та іже з ними (як не повірити в переселення душ...). А за рішенням Нюрнберзького трибуналу 1946 року був повішений головний редактор та видавець газети Der Sturmer Юліус Штрайхер. Цей нацист із 1940 року не обіймав жодної партійної чи державної посади й нічим іншим, крім пропаганди, не займався. Саме за неї його і стратили. 1949 року на одному з «малих» Нюрнберзьких процесів, де фігурували другорядні нацистські злочинці, сім років ув’язнення присудили прес-секретарю НСДАП, статс-секретарю міністерства Геббельса та президенту Імперської палати друку Отто Дітриху. Ну а скільки було розвішано на ліхтарних стовпах і розстріляно під парканами пропагандистів нацистських структур і газетярів-колаборантів, мабуть, точно ніхто не скаже, одне зрозуміло — багато. Ось так західні демократії ділом засвідчили, що на глашатаїв тоталітарної агресії та пропагандистів принад диктатури норми «захисту свободи слова та поширення інформації» не позначаться. На щастя, тоді ніхто не наважувався вигороджувати цих персонажів, ще й вимагати їхнього звільнення навіть без суду, про що веде мову пан Дезір.

А основне ж попереду — бо фактично розпочалася виборча кампанія. І якщо чинна влада й громадянське суспільство спробують не словом, а ділом обмежити, скажімо, активність телеканалів «112» і NEWSONE, які тривалий час уже працюють і продовжують працювати на «здобуття миру за будь-яку ціну», що означає капітуляцію України перед неототалітарною Росією, то можна уявити, який крик піднімуть «захисники свободи слова»! При цьому замовчуючи, що йдеться насправді про захист знищення цієї свободи, — адже в разі капітуляції України та встановлення в ній промосковського режиму про демократію та свободу слова тут можна забути надовго...

P.S. Стаття ця написана нами напередодні нинішніх агресивних дій Росії на Чорному морі. В ній не змінено ані титли, ані коми.