МЕНЮ

Бігус та політика

Наталя ІЩЕНКО
1 березня, 2019 - 13:18
Контекст одного розслідування

Провідні журналісти-розслідувачі в Україні вже давно «відбирають хліб» у правоохоронних органів та Тимчасових спеціальних слідчих комісії Верховної Ради, першими детально розповідаючи громадськості про сумну діяльність та корупційні схеми на найвищих щабля влади.

Свого часу найбільш гучні справи проти високопосадовців ініціювалися правоохоронцями і «підсвічувалися» в публічному полі політиками. За шість останніх років почесна місія не тільки розповсюджувачів інформації про зловживання та оборудки «у великих розмірах», а й збирачів інформації, майже слідчих, перейшла до медіа.

Наприклад, в 2011-м році суспільну думку під час розслідування кримінальних справ та судового вироку проти Юлії Тимошенко готує Тимчасова слідча комісія Верховної Ради «з питань розслідування обставин підписання газових угод між НАК «Нафтогаз України» та ВАТ «Газпром» щодо наявності ознак державної зради в сфері економічної безпеки України». (Так, йдеться про «газові контракти» з Росією в 2009 році). Одним із основних публічних спікерів публічної кампанії на підтримку звинувачень щодо лідера «Батьківщини» виступає тоді народний депутат, член фракції «Партії регіонів», голова ТСК ВР Інна Богословська.

Але вже в 2012 році розслідування проти Сергія Курченка (і також, до речі, щодо діяльності, зокрема й на газовому ринку, тільки в іншому його сегменті) вже видає журнал Forbes, а не прокуратура з парламентської комісії.

Напевне, саме зі статті «Хто такий Сергій Курченко» в грудні 2012 року й розпочинається новий етап у історії української розслідувальної журналістики.

Так, у середині 2000-х Володі Ар’єву вдалося зробити потужну «Закриту зону», але саме Севгіль Мусаєва та Олександр Акіменко, автори статті в Forbes, стали провісниками нової ери в жанрі журналістських розслідувань.

Фактично, більш ніж 6 років тому, журналістському матеріалу вдалося виграти першість на звання найбільш ефективного інструменту привертання уваги суспільства до одіозних осіб та сумнівних схем. Політики, натомість, втратили свою значимість як основної рушійної сили з виведення на світло тіньових оборудок «у верхах» та свою вагу як провідних спікерів, що розповідають громадськості про ВІП-злочини (звісно, які відбуваються лише в стані опонентів).

Перша причина, чому журналістські розслідування наразі є більш ефективними — вони сприймаються суспільством краще, ніж доповіді держструктур чи депутатів. Залежність та заангажованість депутата або керівника правоохоронних органів, якщо вона має місце, а вона часто таки має місце, суттєво знижує довіру громадськості до оприлюднених ними відомостей. Те саме стосується й очолюваних ними органів, будь-то силова структура чи парламентська комісія.

Натомість незалежні журналісти мають набагато більшу довіру в суспільства.

Друга причина — це зміна швидкості, на який живе світ.

Ще 7—8 років тому можна було дозволити собі вести політичну боротьбу, спираючись на процеси, які давали публічний результат за рік чи два. Розслідування парламентських ТСК, не говорячи вже про розслідування правоохоронних органів, не можуть не тривати місяцями та роками. Тоді як журналістський матеріал, хоч він і може готуватися не менший період часу, все ж таки, і теоретично, і практично набагато більш швидкий інструмент.

І, нарешті, третя важлива причина, чому журналісти розслідувачі виграють у правоохоронних органів та депутатських комісій конкурентну боротьбу.

Медіа набагато більш вільні в форматі матеріалів, що оприлюднюються. Наприклад, посилання в офіційних доповідях на анонімне джерело інформації не є прийнятним навіть для політика в залі Верховної Ради, не кажучи про представників правоохоронних органів. Хоч яким популістом депутати або державні діячі б не були, офіційні доповіді слідчих комісій ВР і тим паче результати розслідувань правоохоронних структур, вимагають більш ретельного підходу до відомостей, із посиланнями на документи, конкретних свідків... Натомість журналісти можуть собі дозволити транслювати матеріали з багатьма невідомими.

Це, з одного боку, дозволяє пришвидшити, так би мовити, процес розслідування, не заморочуючись деталями, зробити його менш трудомістким. З іншого — винести на розгляд громадськості відомості, які, насправді, ще не мають 100% підтвердження. Тобто, те, що не годиться як докази в суді — годиться для публічного оприлюднення в журналістському матеріалі.

З грудня 2012-го до лютого 2019 року в Україні жанр розслідувальної журналістики став №1 за затребуваністю та популярністю. Ба більше, саме для цього типу журналістської діяльності виділялася левова частка грантових грошей. А ні на політичну чи економічну аналітику, а ні якісні новини не йшло стільки грошей, як на розслідування. Втім, до часу «Х», березня 2019 року, ми підійшли в ситуації, коли розслідувальну журналістику різко, і, може, безповоротно, втягнули в політичні ігри, зробили інструментом передвиборчої боротьби.

Напевно, Денис Бігус вірить, що він робить абсолютно незалежний матеріал, що він керується думками про суспільне благо, і зовсім не хоче, щоб його вважали «секретною зброєю» опонентів чинного Президента Петра Порошенка. Але не так сталось, як гадалось. У принципі за місяць до виборів і не могло статися по-іншому, хоч би що казали. Як написав сам Бігус у «Фейсбу», «Тимошенко перша встигла добігти до трибуни Ради і прокричати про імпічмент». А чого очікували автори матеріалу «Наших грошей»? Якої реакції, випускаючи матеріал-бомбу проти одного з кандидатів у президенти за кілька тижнів до дня голосування?

Тепер, «для балансу», «Наші гроші» анонсують аналогічне розслідування про лідерку «Батьківщини». Навіть не хочеться коментувати рівень аполітичності й цього анонсу, і цього майбутнього матеріалу, хоч про що він є.

Як би далі не розвивалися події, можна вже зробити висновок, що в сфері журналістських розслідувань знов наступає новий етап — етап переосмислення, а далі, може, навіть застою та стагнації.

Розслідувачі далі можуть ще більш сфокусуватися на жанрі політичних розбірок та втратити довіру в суспільства, «змішавшись» із політиками, яким уже давно ніхто не довіряє. А можуть навпаки, «від гріха подалі», відмовитися від контраверсійних тем про ВІП-корупцію та обрати нішу «соціалки» та корпоративних скандалів. Жодний розвиток подій не є бажаним з точки зору розвитку в Україні вільних медіа, незалежної журналістики та демократії загалом. Але поки що здається, що виборча кампанія-2019, яка, нагадаю, буде тривати в нас цілий рік, суттєво змінить сучасну українську розслідувальну журналістику та її сприйняття в суспільстві, і не в кращий бік.