МЕНЮ

Дорогою понад лиманом

Іван АНТИПЕНКО, «День», Херсон, фото автора
17 червня, 2014 - 16:07
«День» проїхав південно-західним узбережжям Херсонщини — колишньою територією Ольвії

Одна з найдавніших доріг Херсонщини лежить на території південного заходу колись могутнього давньогрецького міста-держави — Ольвії. Виходячи до Чорного моря, тут Дніпро зливається з Бугом та утворює широкий лиман. Своєю родючістю і багатством риби ці місця здавна приваблювали кочові племена. Вони залишили по собі оригінальні сліди культури і побуту. А в наступні століття землі над лиманом заселяли козаки, поміщики і звичайні трударі.

Через Шуменський район Херсона і селище Комишани ми потрапляємо на автомобільну дорогу Т-1501. Нею рухаємось кілька кілометрів до найближчої зупинки — смт Білозерка. Це районний центр, засновником якого є один із родоначальників Херсона — Іван Ганнібал. У на вигляд звичайному райцентрі є привабливе для туристів місце — музей ім. Д. Багалія. Крім традиційних виставок з історії краю, віднедавна тут діє інтерактивна експозиція про життя і творчість сліпого науковця-дефектолога Ольги Скороходової. Відвідувач тут може «оглянути» різні предмети руками, навчитися письму шрифтом Брайля та познайомитися з доробком Ольги Скороходової.

Наступні зупинки пов’язані із залишками античних городищ. Перше з них — Глибока Пристань — можна помітити в селі Софіївка. На думку істориків, у V ст. до н. е. тут було поселення скіфо-еллінів. «Поселення мало кам’яні укріплення і дві цитаделі. Люди жили у напівземлянках і наземних домах з фундаментом. Тут археологами були знайдені оригінальні зернотерки, ткацькі й риболовецькі знаряддя, орнаментований посуд, статуетка Сілена з Діонісом на руках», — зазначає краєзнавець Сергій Дяченко. — Наприкінці XVIII ст. урочище Глибока Пристань ледь не стало місцем будівництва Херсонської фортеці. Однак через до контрольованого турками Очакова від цього проекту відмовились». Сама Софіївка, як і всі села понад лиманом, виходить прямо до води. На земляних валах городища нас зустрів одинокий білий кінь і... турист із Росії. Запитував, що там на протилежному березі. Але відповідь українською, схоже, зрозумів не дуже.

Ми повертаємось на трасу і незабаром проїжджаємо село Широка Балка. На його обривчастих узбережжях розкинулося урочище Золотий Мис — залишки античного городища з однойменною назвою. Воно входило до складу Ольвійської держави, а в ІІ ст. було зруйноване кочівниками.

СОФІЇВКА, ЯК І ВСІ СЕЛА ПОНАД ЛИМАНОМ, ВИХОДИТЬ ПРЯМО ДО ВОДИ. НА ЗЕМЛЯНИХ ВАЛАХ ГОРОДИЩА НАС ЗУСТРІВ ОДИНОКИЙ БІЛИЙ КІНЬ

Тривалішу зупинку робимо у Станіславі. Це село з населенням у понад п’ять тисяч людей. Станіслав зустрічає гостей чималою кількістю державних прапорів — на стелі при в’їзді, на будинках, парканах, авто, державних установах. Ці землі пам’ятають не лише давньогрецький період, а й козацький. Як згадується в «Літописі Самовидця», а 1647-го — на початку 1648 року на лимані був розташований тимчасовий табір Богдана Хмельницького, який виганяв звідси польський гарнізон. Власне зимівник запорожців, який існував із тих часів і розрісся згодом у село. Про козацьку добу в селі нагадають характерні хрести на місцевому кладовищі, що збереглися тут з кінця XVIII ст. У центрі Станіслава своєю архітектурою приваблює споруда колишнього банку, збудована 1908 р. Нині тут — сільська рада. Йдемо вглиб села. Зустрічаємо ще одну стареньку будівлю. Це — бібліотека. Відчинено, заходимо, вітаємось. Розговорилися про Станіслав із колишньою вчителькою початкових класів Надією Смудченко. «Село завжди було велике, багате, відоме. Люди вміли і працювати, і відпочивати. Влаштовували фестивалі, концерти, свята вулиць. Щоправда, й тепер ця традиція збереглася: діє Народний хор, відбувається щорічний фестиваль «Станіславські зорі», — розповідає жінка. — Прикро, що з кожним роком село пустіє, молодь їде в міста...» До речі, у станіславській бібліотеці читають «Маршрут № 1». На полицях ми помітили кілька примірників. Глянці потрапили сюди від місцевого читача як подарунок.

За бібліотекою заходимо у двір школи. Ми хочемо побачити погруддя Тараса Шевченка, яке раніше стояло в центрі села, а 1980-го перенесено сюди. Станіславський пам’ятник відомий тим, що був одним із першим у селах Херсонщини, встановленим на честь Кобзаря. Гроші на нього, а точніше, зерно, за яке замовили роботу скульптора (ім’я автора невідоме й нині), збирали всім селом. І це — голодного 1922 року.

Далі рушаємо на лиман. Чудові краєвиди, що відкриваються на всю затоку, і сусідні села — вражають. Скелі, схили, кам’яниста порода, тепла вода.

Вирушаємо далі, минаємо ще одне село на лимані — Олександрівка. За ним розкинувся старий шлях на Миколаїв. За кілька кілометрів — останнє місце нашої зупинки — Верхній Хабловський маяк, збудований 1952 року. Одинока кам’яна башта посеред «золотого» хлібного поля — непогане місце для перепочинку перед дорогою додому.