МЕНЮ

«Те, якою мовою ви пишете, – це вже громадянська позиція»

Василь СЕМЕНЧЕНКО, Літня школа журналістики «Дня»-2019, фото Миколи ТИМЧЕНКА, «День»
9 серпня, 2019 - 14:00
Роман ВІНТОНІВ (Майкл ЩУР) — про професію, гумор і Суспільне

Потужною та інформативною стала зустріч учасників Літньої школи журналістики з Романом Вінтонівим — українським тележурналістом, актором, сценаристом, музикантом. Деякі елементи розмови перетворювалися на дискусію і стали справжнім майстер-класом для «літньошколярів». Пан Роман відзначив важливість правильної постановки запитання та підготовки до інтерв’ю, паралельно розповівши про діяльність НСТУ та особливості подачі інформації. Адже «школярі» спілкувалися з паном Романом і як із членом правління ПАТ «НСТУ», і як із «прообразом» Майкла Щура. А коли матеріал готувався до друку, з’явилося повідомлення прес-служби НСТУ, що Вінтонів попросив звільнити себе за угодою сторін. «Я радий, що зміг взяти участь у створенні Суспільного в Україні. Медіа, що не підконтрольне бізнесу або владі, а підконтрольне всьому суспільству, — це те, що допоможе збалансувати інформаційний простір. Однак для мене настав той етап, коли доводиться обирати: або Суспільне, або свій проєкт. Я обрав свій проєкт. Але я залишаюся адептом Суспільного назавжди», — сказав Вінтонів. У відповідях на запитання студентів є і про ці сенси.

«ПІСЛЯ ДЕКІЛЬКОХ РОКІВ СТАБІЛЬНОГО ФІНАНСУВАННЯ СУСПІЛЬНЕ ПОЧНЕ АКТИВНО РОЗВИВАТИСЯ»

Аліса ПОЛIЩУК, Київський національний університет імені Тараса Шевченка:

— «Ми повинні стати тією кнопкою на пульті, тією частотою на радіоприймачі, тією вкладкою в браузері, до яких звертаються, коли щось стається. Коли хочеться щось дізнатися нове», — написали ви у публікації про причини приходу на Суспільне. Чи сталося це? Які труднощі у вас виникали?

— Ця фраза не відповідає реальності зараз. Це не є її мета за ці два роки. Бо це довгий шлях, я це тоді говорив навіть у своїх найпесимістичніших прогнозах. Я думаю, таким Суспільне стане після 3—4 років стабільного фінансування. Коли ми прийшли, бюджет ще був, на наступний рік виділили половину від потрібного, а це менше, ніж те, скільки Суспільне «коштує». Бо неможливо таке, що нам виділили на 100 тисяч менше, і ми скорочуємо штат. У нас є постійні витрати, які не можуть зменшуватися: енергопостачання, податки, плата за трансляцію. Ці витрати сумарно були більшими за той бюджет, який нам дали. Це дуже сильно нас підкосило. Тобто ніби стимулювали реформу, а з іншого боку — не дозволили оновити техніку. Це проблема, бо найновіша техніка, яка була у нас на той час, — 1996 року. На мою думку, після декількох років стабільного фінансування Суспільне почне активно розвиватися... А загалом найважче — організувати себе.

«РЕГІОНАЛЬНІ ФІЛІЇ — ЦЕ ПЕРСПЕКТИВА СУСПІЛЬНОГО»

Ольга ВАЛЬКЕВИЧ, Національний університет «Києво-Могилянська академія»:

— Розкажіть, будь ласка, про зміни та досягнення, що сталися у регіональних філіях за два роки нової стратегії НСТУ. З якими найбільшими складнощами ви зіткнулися під час процесу трансформації ОДТРК в регіональні суспільні мовники? Чи всі проблеми вже позаду?

— Складнощі — спілкування з центром. Суспільне має офіси і штат у всіх областях, через це є складні моменти в управлінні компанії. Була вибрана стратегія: спочатку централізація, облік, правила, а вже потім — децентралізація. Поки що триває централізація, тому філіям важко, бо вони узгоджують кожний крок із головним офісом. Ми маємо кілька аргументів до того, чому цей крок (централізація) був необхідний: управління компанією, контроль усіх витрат, щоб зрозуміти, скільки ми насправді витрачаємо. Найголовніший мінус всього цього — повільність. На це скаржаться філії. Інша проблема — техніка дуже стара. Якщо в Києві ще більш-менш, то у деяких філіях дуже старі камери та комп’ютери.

На мою думку, філії — це перспектива Суспільного. Це перевага перед іншими комерційними медіа. Наприклад, коли Зеленський заявив, що не буде підтримувати парад, ми одразу зв’язалися з філіями, щоб вони опитали чотирьох військових щодо їхнього ставлення до цього: «за» і «проти». За півгодини ми отримали більше сотні опитаних військових із різних областей. Це приклад того, як ми можемо швидко працювати.

В управлінні командою із сотні людей є дуже багато нюансів. Чинник, який спрацював у одній команді чи філії, може не спрацювати в іншій. Коли щось вдається зробити добре, то навіть у команді з 30 людей ви не можете одного вибрати, хто дійсно це зробив, — це і є робота в команді. Хороша команда — це як налаштований інструмент, у якого є всі струни, і є людина, яка вміє на ньому грати. Оркестр не вийде, якщо всі грають ідеально, а один фальшивить. Багато що залежить від центрального офісу, бо інколи філії розвиваються швидше, а центральний офіс має стримувати їх, щоб дотримуватися контролю.

«НАЙВАЖЛИВІШЕ — ЩОБ ВЛАСНА ПОЗИЦІЯ НЕ ЗАКРИВАЛА ОЧІ НА ФАКТИ»

Марія НАУМЕНКО, Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя:

— У грудні 2010 року ви як кореспондент «Сніданку з 1+1» прийшли до Верховної Ради у плюшевому костюмі зайця. «День» тоді писав, що «вражений подіями в парламенті журналіст сам вразив парламент». Але в коментарі нашому виданню ви тоді сказали: «Журналіст — це, грубо кажучи, стійка для мікрофону. Тут я, напевно, порушив журналістські стандарти, коли посів певну громадянську позицію. Я несвідомо перейшов із категорії журналістів у категорію громадських діячів». Як ви зараз ставитеся до прояву громадянської позиції журналіста? Чи впливає на це війна, у якій перебуває наша країна?

— Важке запитання. Те, якою мовою ви пишете, — це вже громадянська позиція. Якщо тема стосується війни, то журналіст вже автоматично займає українську позицію.

Я не можу нікого засуджувати за «недостатню громадянську позицію». Але в Україні був такий період, ніби без позицій у журналістиці. Чи журналістика перестала виконувати свою функцію, чи був ризик, що вона перестане її виконувати.

Але й під час інтерв’ю журналіст уже проявляє свою позицію. Тому, напевно, найважливіше — це не сам факт прояву або непрояву громадянської позиції, а щоб власна позиція не закривала очі на факти.

Олександр ШАРIПОВ, Запорізький національний університет:

— В Україні останнім часом відбувається просто знецінення журналістських стандартів у багатьох ЗМІ. Медіа продовжують брехати, маніпулювати. Чому ми дійшли до такого стану і що тепер із цим робити, на ваш погляд?

— Навряд чи є одна відповідь на це питання. Журналістика в Україні молода. У нас немає такого індустріального досвіду, який триває 50 чи 100 років, коли з покоління в покоління передаються якісь знання, тому це природньо для молодих — робити помилки.

Також у журналістиці залишається мало людей працювати все життя. Багато людей іде з журналістики у більш оплачувані сфери: піар, промо, реклама. Якщо ти працюєш в журналістиці, то ти йдеш далі: редактор або ведучий. Не можна все життя залишатися журналістом і отримувати гідну зарплату, яка віддзеркалювала б твій досвід. Дуже мало людей можуть отримувати пристойні гроші й продовжувати працювати журналістом. У професії не затримуються люди з досвідом.

Якщо б ринок професійних журналістів був старшим, то важче було б їм ставити завдання, які б заперечували принципи чи стандарти.

Аліса ПОЛIЩУК, Київський національний університет імені Тараса Шевченка:

— Чи важко мати декілька образів та чому виникла ідея створити такий персонаж, як Майкл Щур? Чи не заважає вам образ Майкла Щура бути менеджером, керувати людьми?

— У діяльності як керівника не заважає, навпаки, розряджає обстановку і допомагає швидше знайти спільну мову.

У мене немає кількох образів, є Щур і є Вінтонів. Вони майже однакові, просто по-різному називаються. Щур раніше говорив із канадським акцентом, але потім перестав, а Вінтонів не носив вусів, а потім почав. (Усміхається.)

«ІНКОЛИ «НАЙСМАЧНІШИЙ» ФАКТ СУПРОВОДЖУЄТЬСЯ ПРИТУПЛЕНИМ ВИРАЗОМ ОБЛИЧЧЯ І ФРАЗОЮ: «МИ ЗАКІНЧУЄМО ІНТЕРВ’Ю»»

Ольга ВАЛЬКЕВИЧ, Національний університет «Києво-Могилянська академія»:

— Як отримати відповідь інтерв’юера, коли він ухиляється багатозначними відповідями?

— Ставте питання, все дуже просто. Напевно, з мого досвіду, важливо бути впевненим у тому, що ти копаєш в правильному напрямі. Для цього потрібно вивчити біографію, ознайомитися з цифрами, даними, можливо, поспілкуватися з оточенням інтерв’юера

Дуже часто найцінніший факт лежить усередині «цибулі». Вам потрібно зняти під час розмови один шар, другий, третій, п’ятий, десятий, і в самому кінці ви отримаєте те, що потрібно. Інколи «найсмачніший» факт може супроводжуватися притупленим виразом обличчя і фразою: «Ми закінчуємо інтерв’ю». І вам більше нічого не треба, тому що це все саме говорить за себе. Шість чи вісім питань, які до цього привели, говорять більше. Тобто підготовка на інтерв’ю потрібна, і також треба наполягати на своєму. Вірити в свою позицію, якщо ви впевнені. Краще це зробити, і потім вам скажуть, що ви не праві, — для вас це буде наука готуватися. Але це краще, ніж не робити цього взагалі. Тому що тоді ви будете просто журналістом-підставкою під мікрофон, який просто ходить і всім питання ставить.

«ДОРОСЛИЙ СПОСІБ ВЕДЕННЯ ДИСКУСІЙ»

Олександр ШАРIПОВ, Запорізький національний університет:

— У випусках програми «Ґрати, песик, дужка, гривня, знак питання, долар, нуль» ви часто вдало жартуєте над політиками і взагалі над політичною системою України та рівнем свідомості багатьох громадян. На ваш погляд, наскільки гумор і сатира дієві у боротьбі проти невігластва і «рагульства»?

— Я не впевнений, що ми з невіглаством боремося. Гумор — це легкий спосіб подавати складні теми. Потрібно, щоб із цього сміялися. Комусь все одно, а комусь ні, а коли з тебе сміється пів міста, тоді це вже трішки дієво. Якщо це перетворюється на якісь меми і твоє ім’я, прізвище або вчинок стане мемом, який обговорює вся країна, то вже трошки боязко. Наступного разу подумаєш, чи будеш це робити. Але це не образа, це не арешт, це не суд. Тому це такий, мені хотілося б вірити, дорослий спосіб ведення дискусій. Я не знаю, наскільки він дієвий, важко перевірити.

Олександр ШАРIПОВ, Запорізький національний університет:

— Чи є якісь теми, про які ви ніколи не жартуватимете зі студії «Телебачення Торонто»?

— Поки триває війна, це армія. Ми так вирішили. І це просто: ну, як у цей момент можна «ржати» над армією? Це не означає, що там погано, просто завжди, у будь якій діяльності, якою займалася людина, завжди буде погане щось зроблено, завжди буде добре щось зроблено. Завжди будуть погані наслідки і завжди будуть хороші наслідки. Завжди будуть ніякі наслідки. І це нам потрібно усвідомити. Завжди людина за собою залишає шлейф хороших, поганих і нейтральних вчинків. Складніше розглядати ці вчинки через п’ять років, через десять років. Тому що один і той самий вчинок може бути хорошим, через п’ять років — таким собі, через десять — поганим. А потім знову хорошим. І з цим потрібно просто змиритися. Все залежить від точок, з якої ми спостерігаємо за чимось. З армією ми вирішили, що зараз не той момент, от війна закінчиться, і буде все нормально, можна буде брати і цю тему.

«НА ВЕЛИКДЕНЬ «КИШКА», ВАРИМО ЯЙЦЯ І ПРИНИЖУЄМО ЖІНОК»

Марія НАУМЕНКО, Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя: 

— Як відомо, нещодавно ви разом зі своєю співведучою Ярославою Кравченко стали адвокатами глобального руху солідарності за ґендерну рівність HeForShe. Що змусило вас це зробити? Також ви називаєте себе пасивним феміністом. Що для вас означає цей термін?

— Є активні феміністи і феміністки, які прямо активно борються, — це мітинги, публікації і все таке інше. Я не є активним. І тому я себе назвав «пасивним феміністом». Я підтримую феміністів, феміністок, цей рух за права жінок. Підтримую, але не бігаю з транспарантами. Спитають — скажу, не спитають — не скажу. Я погодився на пропозицію приєднатися до руху HeForShe на рік, тому що ми в нашій програмі весь час боремося зі стереотипами. Нам подобається розкривати всю маячню стереотипів, і це один із стереотипів: «жінка — № 2, голова в сім’ї — чоловік». І тому на цю пропозицію я вирішив погодитися, хоча у нас і «проганялися», і сексистські жарти про жінок, але ми завжди збалансовували їх сексистськими жартами про чоловіків.

Це ж історія про те, що кожен має право бути щасливим, так, як він це бачить. Він має право доти, доки не починається щастя іншої людини. І тоді вони або одружуються, коли вони готові виступати за щастя одне одного, обмінюватися, або вони почнуть боротися за ще щось. Якщо є жінки, які кажуть, що мої права порушуються тут, тут і тут, і їх ніхто не слухає, — це заважає їм стати щасливими, і виникає середовище, в якому виховуються інші жінки, які стикаються з тим самим. Це неправильно, про це треба говорити. Є умови в середовищі, коли жінка може бути лише домогосподаркою, хатньою робітницею, вихователькою, вчителькою чи медсестрею, а є умови, де я можу зайти і бути ким завгодно. Важливий ось цей вибір. Тому я радий, що долучився до цього руху.

Євгенія ШЕВЦОВА, Одеський національний університет імені I.I. Мечникова:

— Ви як чоловік, який підтримує феміністичний рух, якими бачите найбільш загострені проблеми жінок в Україні? Назвіть топ-3.

— Думаю, це харасмент — сексуальні домагання у різних формах, наприклад, на роботі. Я почитав історії #MeToo і #ЯНеБоюсьСказати — і був просто вражений. Тому що, повірте, не всі чоловіки такі, не всі це роблять, тому що вони такі. Багато в чому це певна інерція. Часто у нас навіть немає мети принизити чи щось подібне. Ти просто це робиш, бо «так усі роблять». На Великдень «кишка», варимо яйця і принижуємо жінок. Це «нормальні традиції». Жінка в церкву з покритою головою, чоловік — священик. А жінка ні. Чому? Хіба жінка не може Богу служити? А що про це Бог каже, ми не знаємо, бо він мовчить переважно. Ця вся історія про традиції й стереотипи, з якими ми боремося.

Ольга ВАЛЬКЕВИЧ, Національний університет «Києво-Могилянська академія»:

— А «скляна стеля»? Це про різницю професійного розвитку між чоловіками і жінками, про різницю в зарплаті.

— Я бачив дані про те, що середня зарплата жінок нижча, ніж у чоловіків на тих самих професіях і посадах. Кількість жінок на управлінських посадах менша, ніж кількість чоловіків. Давайте подивимося на наше управління. Семеро людей: п’ять чоловіків і дві жінки. Бачите? Це якраз відповідає даним, про які я читав, — жінок справді менше. Я читав книжку «Чоловіки про фемінізм». Там був хороший приклад: те, що порушуються права жінок, це не тому, що є хтось один поганий, хто їх принижує. Йдеться про неготовність усього суспільства, коли всюди такі «скляні стелі», коли все починається ще з дитячого садочка (коли «тобі — машинки, а тобі — квіточки»). Коли ще на етапі школи: дівчинка хоче з хлопцями піти попрацювати з деревом, а для неї нема фартушка; хлопчик хоче піти з дівчатами готувати, а для нього теж нема форми. Але їм хочеться. Далі щось схоже в університетах. І так на кожному етапі, потрохи нас до такого привчають. І це лише верхівка айсберга. Математичний підхід (щоб було 50/50) відкриє можливості для жінок. Але хто? Немає жінок. Тому що вони виховувалися в таких умовах із дитинства, деякі продовжують так само виховувати дітей. Тому математичними «штуками» цього не вирішити. Це все більш глобально.

«І СИМВОЛИ Ж КРАСИВІ, І ЗАПИСАЛИ ЇХ МАЙЖЕ ВІРШИКОМ»

Василь СЕМЕНЧЕНКО, Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя:

— Ви планували присвятити себе музиці чи так і залишите це у вигляді хобі?

— Планував. З музикою я попрощався, коли ми почали «Телебачення Торонто». Не було на це часу. Та я планував повернутися в музику, але потім — армія. Після армії було Суспільне. Можливо, коли буде вільний час, то я повернуся до музики.

Олександр ШАРIПОВ, Запорізький національний університет:

— А як виникла така цікава назва передачі «#@(??$0»?

— Ми «бахнуті» на назви, от уся команда така. Назва першої програми була «Чим живеш, Україно?». Друга — «Але є одне але», що скорочено АЄОА, потім ми назвали програму  «Утеодин». Коли ми вже запускали попередній сезон, то вирішили вигадати якусь чудернацьку назву. У мене була довга нотатка в телефоні з різними варіантами назв, які встигли назбиратися за чотири місяці до старту програми. А потім помітив, що символи ж красиві, і записали їх майже віршиком «#@(??$0» («Ґрати, песик, дужка, гривня, знак питання, долар, нуль»). Усі назви вже перебрані, а потрібна була назва, яка, по-перше, буде помітною, і, по-друге, хотілося, щоб те, як її говориш, було челенджем. І в нас вийшло, і це точно оригінальна назва.