МЕНЮ

Зранені душі

Олександр РУДЯЧЕНКО
22 листопада, 2019 - 10:27
28 листопада народилася письменниця і перекладачка Зінаїда Тулуб (1890—1964 рр.)

Зінаїда Павлівна написала спогади «Моя жизнь», які вперше були надруковані лише шість років тому.

Хоча письменниця написала ці мемуари після свого повернення із дев’ятнадцятилітнього ув’язнення і заслання, на які була приречена сталінським тоталітарним режимом. Пройшовши через тортури допитів 1937 року, ярославську тюрму, табір «Ельген» на Колимі, заслання у цілинний Казахстан, Зінаїда Тулуб не втратила гостроти розуму, точності пам’яті й художньої виразності письма. Після реабілітації та звільнення «за відсутності складу злочину» письменниця створила панорамний художній історико-документальний твір, у якому до найменших дрібниць змальовано не лише історію чотирьох поколінь родини Тулубів, а й політичні, історичні, побутові реалії життя кінця ХІХ — початку ХХ                ст. в Україні, Білорусі та Росії, котрі у той час перебували у складі Російської імперії. Нагадаємо, письменниця є автором широко відомих історичних романів «Людолови», «В степу безкраїм за Уралом», а також поезій, перекладів, кіносценаріїв.

* * *

Після початку Української Революції 1917—1920 рр. у житті Зінаїди Тулуб окреслилися національні пріоритети, які розбурхала стихія державотворення. Іншого вибору старша дочка відомого ще до Жовтневого заколоту київського правника Павла Олександровича Тулуба не мала. Оскільки за більшовиків батько втратив роботу, а під час боїв за Київ у їхню квартиру на Гоголівській, 27 влучив снаряд, зруйнувавши помешкання, Зінаїді належало, відклавши ліру, спуститися на грішну землю та заробляти.

У 28 років романтична поетка стала... головою сім’ї з п’яти членів: вона, батьки, літнього віку тітка та молодший брат-підліток Володимир. На аспірантську стипендію у 50 карбованців на місяць родину було не прогодувати. Досить стрімко ціни стали космічними: буханка хліба коштувала мільйон. Відчуваючи нові виклики часу, Зінаїда прагнула не лише вижити, а й знайти власне місце у бурхливі часи української історії.

У 1919—1921 рр. Зінаїда Павлівна завідувала вечірньою школою грамоти, потім служила інструктором агітпросвіти Київського губернського військкомату, очолювала лекторську секцію в одній із частин Червоної армії, викладала українську мову офіцерам ВЧК, а в такий спосіб глибше опановувала солов’їну. Під час одного відрядження в район Бердичева молода жінка потрапила до рук банди і... тільки за збігом обставин врятувалася від розправи: на шляху головорізів трапився ласий об’єкт — винокурня, і про полонянку із зв’язаними руками насильники,на щастя, забули.

Далі пані Зінаїда працювала лектором у військовому госпіталі, і справа тут була не в симпатіях до більшовиків, а в тому, що такі посади дозволяли отримувати військовий пайок, а це в її випадку дорівнювало виживанню родини із п’ятьох осіб. Бігаючи з роботи на лекції, про себе вона не дбала, а тим часом у стоптаних черевиках замість теплої устілки лежав... шматок картону від старої коробки, а білі торочки на рукавах одягу доводилося раз-у-раз відрізати або фарбувати чорнилом.

* * *

У розвідці «Роль родинного оточення, самоосвіти та суперечностей доби в становленні творчої особистості Зінаїди Тулуб» (2014) кандидат філологічних наук, доцент Лілія Коврігіна стверджує: «За власним визнанням авторки, аж до 1920 — 1930-х української мови письменниця добре не знала. Лише спілкування з Павлом Тичиною та Іваном Куликом підштовхнуло її до переходу в лави українського письменства. Але, поринувши у творчість, Зінаїда Тулуб мало цікавилася суспільним життям, воно проходило ніби повз неї. Літераторка жила у світі просвіти, книжок, театру, науки, мрій, самотності. Мріяла вона присвятити життя науковій роботі та письменству, і для цього були у неї всі підстави та умови.

Від 1921 р. Зінаїда Тулуб служила в різних радянських установах: завідувала літературною частиною Київського кіно— фотокомітету, працювала у відділі місцевого бюджету.

Рішення перейти виключно на творчі хліба далося болісно. Але в 1926 р. вона на це зважилася. Деякий час Зінаїда Тулуб жила з того, що перекладала популярні французькі новели та романи. Актуальність такої белетристики, ясна річ, була якнайнижчою. І тоді вона вирішила перекладати для московських видавництв твори українських письменників. Саме завдяки їй у радянській Росії друком з’явилися твори Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника, Григорія Епіка, Григорія Косинки, Юрія Яновського, Якова Качури.

— Перекладацька робота забезпечувала мене, брата й маму, але задоволення не дарувала. Себе я відчувала ремісником, виконавцем, а не творцем, планетою, а не сонцем. Непогамовна туга за творчістю діймала мене, — зізнавалася письменниця.

Оригінальну творчість почала вона не з романів, а з більш витребуваної літературної форми. Уже в 1926 р. для державної організації ВУФКУ (Всеукраїнського фото— кіноуправління) Зінаїда Тулуб написала кіносценарії до стрічок «Сагайдачний» та «Йоганн Ґуттенберґ». Хоча рукописи придбали, та до кінематографічної реалізації картин справа не дійшла. Далі були сценарії до кінофільмів «Бандити», «До великої мети», «Джордано Бруно», «Барометр підвів», «Ленін», «Іоанн Вюртенберзький». Отримуючи пристойні гонорари, письменниця стала дещо вільніше почуватися, з’явилася можливість братися за більші задуми.

* * *

То був правильний шлях, але в новій радянській бюрократії його якось належало вторувати. Цьому сприяло знайомство, а головне дієва допомога відомого поета Павла Тичини (1891 — 1967). Узимку 1928 — 1929 рр. з його подачі Зінаїда Тулуб запропонувала харківському Держлітвидаву ідеї двох історичних романів. Директор видавництва Сергій Пилипенко (1891 — 1934) пропозицію обміркував і навесні 1929 р. пристав на такий варіант: потрібен один роман — про історичне минуле України і Криму початку XVII століття, а другий — конче з життя металургійного заводу. Сторони дійшли згоди, уклали договір, авторка у незмінному старосвітському капелюшку отримала аванс.

— І сталося так, що історія мене захопила, а сучасна тема відійшла вбік. Історія — це мов ліс: більше заглиблюєшся в неї — більше знаходиш матеріалів, а оскільки я свідомо поминала загальновідомі матеріали і шукала нове, свіже, ні ким не використане, то років через півтора перший том «Людоловів» був готовий, — згадувала письменниця.

Великій літературній формі передує ґрунтовна підготовка, ретельна робота. Винятком не став другий том роману Зінаїди Тулуб «Людолови», робота над яким тривала більше дев’яти років. По 14 годин на добу. Як стверджувала сама авторка, «одних виписок у мене понад 2000 аркушів, а прочитано більше 32 000 сторінок десятьма мовами, вивчено близько шість тисяч архівних і музейних пам’яток та документів».

* * *

Невдовзі редактор видавництва «Молодий більшовик» Григорій Костюк схвалив роман «Людолови» до друку. Книжка мала вийти восени 1933 р. Але незабаром із видавництва Костюка звільнили як... «українського буржуазного націоналіста». Заґратили директора «Молодого більшовика» Миколу Грицая, звільнили з роботи членів редакторату видавництва. На додачу до всього, набраний перший том роману розсипали, а два примірники авторських машинописів «Людоловів» знищили...

Нічого про ті трагічні події не знаючи, авторка отримала аванс і засіла за створення другого тому. Трагічну ситуацію виправила передбачливість Зінаїди Павлівни, яка в машинописі одночасно друкувала роман українською та російською мовами, а російськомовний примірник першого тому «Людоловів» надіслала Максиму Горькому. Він прочитав твір, написав листа, де виклав купу зауважень, але загалом сприйняв схвально прочитане і рекомендував видавництву «Радянський письменник» надрукувати твір.

* * *

У 1934 році комсомольське видавництво витребувало в автора машинопис тексту і належним чином «відредагувало». Із першого тому «Людоловів» викреслили всі слова, схожі на «українсько-буржуазно-націоналістичні», а саме: «держава», «батьківщина», «патріотизм», «народ».

Ніщо тоді не віщувало бурі. Упродовж 1934—1935 рр. перший том «Людоловів» офіційно друкували — як у Харкові, так і в Москві. У 1935 р. видавництво «Молодий більшовик» тричі роман перевидавало, адже популярність твору зашкалювала; третій наклад склав 20 000 примірників.

У позитивних рецензіях Зінаїду Тулуб всіляко нахваляли оглядачі таких впливових видань, як «Новый свет» та «Літературна критика», а ЦК КПУ (б) нагородив письменницю... патефоном, а коли того здалося замало, подарував безкоштовний круїз по Дніпру — на пароплаві «Комунар» авторка бестселера плавала за маршрутом Канів — Херсон — Канів.

* * *

Для неї настали фантастичні часи. Документи вона подала до СПУ і цілком серйозно просила прийняти їх до Спілки письменників України разом з улюбленим котом Ліриком. Зінаїда Павлівна здолала гіркоту першого, нерозділеного кохання до Івана Олексійовича Буніна, яке понад двадцять років боліло й виснажувало, не дозволяючи відкритися жодному іншому чоловікові.

У перерві між друком двох томів роману «Людолови» письменниця поєднала долю з композитором і диригентом Олександром Оскаровичем Мартинсеном (1897 — 1941), котрий очолював Харківську робочу консерваторію — першу в Україні безкоштовну музичну школу для дорослих. Пара побралась у грудні 1936 р. Разом вони прожили трохи більше півроку.

На початку 1937 р. друком з’явився другий том роману «Людолови». Адже перша частина епопеї про гетьмана Конашевича-Сагайдачного та красуню Настю Лісовську, котра згодом стала легендарною Роксоланою, мала в Україні шалений успіх.

У офіційній пресі рябіли схвальні відгуки. Той роман в УРСР офіційно рекомендували як посібник з історії України ХVI                — XVII ст. У бібліотеках за бестселером шикувалися черги, а на Всесвітній виставці (Exposition Internationale des Arts et Techniquesdans la Vie Moderne) у Парижі з травня по листопад 1937       р. два томи «Людоловів», і з портретом літераторки в експозиції, фігурували серед десятка кращих книжок Української РСР.

* * *

... 4 липня 1937 р. Зінаїду Тулуб несподівано заарештували. Обвинувачення склав співробітник IV відділу УДБ НКВС УРСР лейтенант держбезпеки Борис Хват (1905 — 1944). Той кат ні перед чим не зупинявся — особисто вибивав визнання, застосовував нічні допити, знався на тортурах. Отже, одним розчерком пера українська літераторка перетворилася на «активну учасницю контрреволюційної організації «Виборчий центр», що здійснювала підривну роботу перед наступними виборами до рад». Ясна річ, така організація існувала, але виключно на паперах тієї установи, де вона викладала колись українську мову, а саме — в ОГПУ.

Із 47-річною україномовною дворянкою особливо не панькалися. Як написала сама Зінаїда Павлівна: «Слідчий сипав брутальною лайкою та погрозами побоїв. Допити тривали дві-три доби — безперервно, без сну, майже без їжі. Маючи хворе серце, я непритомніла. Почалися галюцинації. На стіні висіла карта СРСР, та мені враз здалося, що всі міста забігали по ній у вигляді павуків та мух, а Київ побіг і пірнув у Каспійське море. Думка про самогубство стала настирною, як єдиний порятунок від подальших допитів, проте засобів накласти на себе руки не було. Тим часом слідчий Хват почав застосовувати гіпноз, наказуючи писати, що я в усьому зізнаюся. При мені він виписував ордери на арешт чоловіка Олександра та всіх моїх родичів... Тривалий час я чинила опір, і все єство тремтіло від обурення й огиди до того бруду, в якім він хотів мене втопити, і від фізичного виснаження і невтішного відчаю. Але настав момент надлому волі».

Зінаїда Павлівна не витримала багатоденних катувань. Аби припинити знущання, вона визнала всі звинувачення та підписала зізнання в тому, що була активною учасницею контрреволюційної організації «Виборчий центр».

Тим часом два томи «Людоловів» ще три місяці гордо фігурували на Всесвітній виставці у Парижі. Утім, вже 5 вересня 1937 р. Військова колегія Верховного суду СРСР засудила письменницю до тюремного ув’язнення терміном на 10 років (із позбавленням політичних прав на п’ять років) і конфіскацією всього приналежного їй майна.

Гірко це визнавати, але тоді другий том «Людоловів» майже ніхто не встигнув прочитати, буквально через кілька днів після виходу з друку книжку конфіскували. Окрім іншого, 4 липня 1937 р. співробітники НКВС заарештували чоловіка письменниці — Олександра Мартинсена, висунувши звинувачення в шпигунстві, оскільки він мав... німецьке коріння. Це при тому, що здавна чоловік грав на домрі та керував Ансамблем народних інструментів Київської філармонії, а народився 1897 р. взагалі — в Іваново-Вознесенську (нині — Іваново) в родині механіка тамтешньої ткацької фабрики.

* * *

...Улітку 1939 р. із сумнозвісної ярославської в’язниці Корівники, що виконувала роль спецізолятора, Зінаїду Тулуб етапували на Колиму — у селище Сусуман, підпорядковане управлінню Південно-Східних виправно-трудових таборів.

Попри удари долі, навіть в ув’язненні, Зінаїда Павлівна не втратила людської подоби — трималася гідно, виглядала достойно, наче світська дама з далекої епохи. Довгою дорогою на Колиму похнюплених бранців вона бадьорила, читала власні та улюблені вірші:

* * *

Є відомості, що перші три роки на Колимі через слабке здоров’я Зінаїда Тулуб мало працювала — до хронічних хвороб додалися переломи обох рук, запалення легень, туберкульоз. Далі були Північне управління ГУЛАГу, затим — жіночий табір «Ельґен», розташований у долині серед непролазної тайги, де ще не ступала нога людини. Ув’язнені жінки тут не вимахували кайлами у золотокопальнях, а працювали на городах, вирощуючи овочі для табірного начальства і службовців адміністрації таборів.

* * *

Із «того світу» звільнили Зінаїду Тулуб 4 липня 1947 р. — у зв’язку з відбуттям терміну. Через інвалідність її вислали в Джамбульський район Алма-Атинської області, де призначили шкільним бібліотекарем... 16       травня 1950 р. пролунав ганебно сфабрикований вирок Особливої наради при міністрові Державної безпеки СРСР: «...за належність до антирадянської есеро-меншовицької організації заслати на безстрокове поселення в село Ново-Сухотине (нині — місто Тайінша. — О.Р.) Кокчетавської області Казахської РСР».

Так почалася друга тяжка покара за старим-новим обвинуваченням.

У липні 1954 р. із настанням у країні політичної відлиги Зінаїда Тулуб звернулася до голови Президії Верховної Ради СРСР К.Є.Ворошилова.

Одначе відповіді не отримала. Із1947 по 1955 рр. українська літераторка перебувала на засланні в Північному Казахстані.

Лише 23 червня 1956 р. Військова колегія Верховного суду СРСР ухвалила: «Вирок Військової колегії Верховного суду СРСР від 5 вересня 1937 р. і постанову Особливої наради при МДБ СРСР від 10 лютого 1950 р. щодо Тулуб Зінаїди Павлівни скасувати за нововиявленими обставинами і справу припинити «за відсутністю складу злочину». Активну участь у громадській реабілітації письменниці взяли побратими по перу — Максим Рильський, Леонід Смілянський, Іван Кологойда.

* * *

За сприяння старих друзів — Леоніда Смілянського, Максима Рильського, Івана Кологойди — вдалося поновити членство у Спілці письменників України. Та колишні думки і переживання не відпустили... 

Зінаїда Павлівна відредагувала роман «Людолови». В Україні твір перевидали в 1957         р., а через п’ять років у скороченому варіанті, під назвою «Сагайдачний», опублікували у Москві. У 1964 р. світ побачив її новий роман «В степу безкраїм за Уралом...», сприйнятий прихильно і читачами, й офіційною критикою.

Вона збиралася написати повість про свого діда — Олександра Даниловича Тулуба, братчика Кирило-Мефодіївського товариства. Анатолій Хорунжий бачив стареньку, тяжко хвору літераторку в Ірпінському будинку творчості — за два тижні до смерті.

Померла Зінаїда Павлівна Тулуб 26 вересня 1964 р. Її поховали у Києві на Байковому кладовищі.