Його душа вже в обіймах Вічності

Роман Віктюк безумно любив театр бо творив мистецтво

"Мистецтво кличе, мистецтво рятує, мистецтво від Бога", - скаже Роман Віктюк в 2014 році в інтерв’ю для Радіо Свобода .  А театр, вважав цей режисер від Бога, це стартовий майданчик для душі, яка поривається  зірватися в лет на крилах творчої уяви   у вічність.

Любив згадувати,  відвідуючи рідний Львів,  дворик між площею Ринок і Староєврейською вулицею, де він, хлопчина, видряпувався на дерево із прив’язаними до рук віниками і з криком: "Мамо, я лечу!" стрибав із гілки у двір.

Чи не тоді юний фантазер відчув, що його душа покликана Господом для польоту у вічність. Там, у Львові, школярем  гуртував друзів і однокласників, творив із ними мініспектаклі, імпровізував. І саме у Львові Роман Віктюк проявить себе як режисер на сцені Львівського театру юного глядача  спектаклем за п’єсою Г. Шмельова "Все це не так просто". Це був 1965 рік. Позаду було навчання в Москві на акторському відділенні Державного інституту театрального мистецтва - в  славетному ГІТІС`і , грав в спектаклях у Київському і Львівському театрах юного глядача, навіть займався викладанням  акторського мистецтва в студії при Театрі імені Івана Франка в Києві… Але саме у Львові, рідному й  дорогому йому місті дитинства й юності творчо енергійний Роман Віктюк захопиться мистецтвом театральної режисури. З'являються нові його спектаклі "Тоді в Севільї" (Дон Жуан) Самуїла Альошина... А далі… Понесла його непогамовна жадоба експериментування на театральній сцені в далекий Калінін  (Театрі юного глядача), згодом після звільнення  з посади головного режисера цього театру у Вільнюс , де його призначають також головним  режисером. Правда, вже не юного глядача, а "дорослого" театру -  Російського драматичного. Роман Віктюк обирає для постановок  не вельми на той час приємних для комуністичної системи авторів  - Людмилу Петрушевську, Михайла Булгакова, Едварда Радзінського, Галину Волчек…  І, не дивуйтеся,  Івана Франка. Постановка п’єси  "Украдене щастя" настільки збурила настрої й почуття глядачів, що сам Олег Єфремов забоявся, що за цей спектакль можуть усю трупу "пересадити". Бо "Украдене щастя" Роман Віктюк, цей "галицький бандерівець",  як він сам себе називав, присвятив 50-річчю створенню СРСР.  Так було написано в афіші. А до 100-річчя Леніна поставив спектакль також із символічною назвою  - "Підступність і кохання". До речі,  невідомо біля якого будинку,  можливо на дверях квартири Віктюка , вікна якої виходять на Кремль,  режисер сфотографувався так, щоб було  виразно видно такий напис:

"Театр

- плітка,

перетворена

на ритуал.

Франко".

Роман Віктюк особливо натхненно експериментував у Студентському театрі Московського державного університету, де він поставив "Качине полювання" Олександра Вампілова, "Уроки музики" Людмили Петрушевської, і який, врешті-решт, через кілька років заборонили. Саме в цьому самодіяльному театрі і розпочинав свою акторську кар’єру студент професора Віктюка по естрадно-цирковому училищі Єфим Шифрін.

Пригадую, під час одного з приїздів на гастролі в Київ,  після спектаклю "Служниці"  в колишньому Жовтневому палаці культури, я запросив Романа Віктюка,  а він долучив до нашої компанії свого друга Єфима Шифріна та одного молодого актора,  до себе додому в письменницький будинок по вулиці В. Чкалова (тепер Олеся Гончара). Я ще не встиг "відійти" від емоційного потрясіння, яке я пережив на цьому спектаклі, в якому грали лише чоловіки - молоді актори.  Оголені тіла, витончена пластика, демонстративна еротична епатажність, шалена експресія акторської гри  - все це вражало, захоплювало і шокувало.  Кому тоді не було відомо, що цей спектакль за п’єсою Ж. Жене, який Роман Віктюк поставив на запрошення Костянтина Райкіна  на сцені московського театру "Сатирикон"  у 1988 році , мав потрясаючий успіх. Режисер цією постановкою надзвичайно гордився,  але й постійно її удосконалював, дотворював.

Звісно, мені хотілося розпитати Романа Віктюка і про цей спектакль, і про його театр - "Театр Романа Віктюка", який він створив у 1991 році  і відкрив його також ексцентричним сценічним трактуванням класичної "Мадам Батерфляй". На той час його театр у Сокольниках мав уже власне приміщення, будинок-пам'ятку  архітектури, статус державного, мав і жадібну на сценічне  експериментальне  лицедійство публіку. 

Та на мої розпитування Роман Віктюк не реагував.  Зробить кілька фраз -  і зривається з крісла.  Починає розповідати якусь історію, анекдот. І поглядає на красуню Раїсу Недашківську,  яка пальцями затикає вуха , бо для Романа не існувало непристойних анекдотів. Лише Єфиму Шифріну вдається зупинити невтомного оповідача Віктюка. Ось Шифрін, згадую, схопив на полиці книжечку "Юность моя - комсомолия", яку я, працюючи робітником-трубозгинальником на колишній Путилівській верфі  в Ленінграді, накропав разом із своїм земляком-електрозварником Омеляном Цимбалістим, і почав уголос читати. Все це звучало надзвичайно смішно, з іронією і сарказмом.  Треба ж мати такий дар комічно-іронічного "перетворення"  газетно-публіцистичного тексту в пародію.  Та все ж таки іноді вдавалося перевести  нестримний потік фантазування Віктюка, пересипаного сексуально-сороміцькими анекдотами,  в русло власної творчості, бачення ним ролі й місії театру, мистецтва взагалі.

Роман Віктюк наче стрепенувся, піднявся, склав хрестом руки на грудях, поглядом "занурився" в  наповненні захопленням очі Раї Недашківської і почав…  Говорив він, що ніколи не чекав, щоб його розуміли. Головне, щоб глядачі летіли, мов ті світлячки на вогонь, на його творче палахкотіння. Що ж, не один обсмалить свої крильця-почуття, хтось обізве навіть його сексуальним маніяком, еротичним недоумком, мовляв, що це за така бісексуальна натура розкошує на його сцені. Хто обуриться тим, що він так відверто оголює тіло, вивертає назовні те в людині, про що вона здогадується, але не хоче відкривати людям. А хтось зацікавиться, замислиться над собою, і над тим, що на сцені ним оголено не стільки тіло, як людська душа: "Я свідомо йду на провокацію, але мій театр не для бездумних любителів скандалів і провокацій, а для духовної еліти. Епатаж, творча провокація - це те світло, той вогонь, яким  я заманюю світлячка - глядача".

А заманював режисер і художній керівник "Театру Романа Віктюка" майстерно, з епатажним блиском  і блискучою  імпровізаційною грою акторів. Згадаймо лише  назви його спектаклів: "Давай займемося сексом" (її заборонили для показу у Львові) ,  "Лоліта" за В. Набоковим, "Філософія в Будуарі" за діалогами Маркіза де Сада,  "Саломея" за Уайльдом, "Наш Декамерон - ХХІ", "Останнє кохання Дон Жуана", "Путани", "Маленькі подружні злочини"…

Говорив тоді, у мене вдома, Роман Віктюк не довго. Раптово замовк і присів. Майже нічого не став їсти, лише пригубив вина. Віктюк алкоголь  майже не вживав, у їжі також був невибагливий. Пригадую, якось у Москві  Роман призначив мені зустріч у Будинку літераторів, у знаменитому письменницькому ресторані, куди потрапити було надзвичайно складно. Принаймні без посвідчення члена Спілки письменників СССР було неможливо.

Роман Віктюк увійшов у ресторан  таким собі барвисто яскравим гоголем, гордо озираючи широким поглядом публіку і здіймаючи обидві руки в привітанні. Його всі тут знали. Він замовив зразу ж , не питаючи моєї згоди , якісь страви, вірменський коньяк , але за весь вечір ні до чарки, ні до страви так і не доторкнувся .  До нього підбігали привітатися знайомі, хто вони, я так і не дізнався, але Віктюк з кожним демонстративно голосно говорив українською мовою, намагався знайомити мене із ними. Представляв мене відомим українським письменником, від чого я ніяковів і намагався відхреститися від цього титулу, але на мене, слава Богу, ніхто із них не звертав уваги.  Всі погляди і руки для привітання - на славетного Віктюка. Я було намагався згодом розпитати, хто ці його знайомі, на що Роман посміхнувся і відповів: "Та хіба я пам’ятаю їхні прізвища? Он їх скільки. А я тут один такий - Роман Віктюк".

Слава і популярність Романа Віктюка була надзвичайною. Він ставив спектаклі не тільки в Росії і в Україні, але в Латвії, Литві, Фінляндії, Італії, США, Греції, Ізраїлі… Із спектаклем "Служанки" режисер відвідав пів світу і повсюди ця його творча робота викликала захоплення, преса шаленіла, а Роман Віктюк набував світового визнання. Не випадково у США його ім`я було включено до списку  "50 людей світу, які вплинули на другу половину ХХ століття". Мав моральне право заявити: "Я - громадянин світу", але я щось ніколи не чув від нього: "Я - громадянин Росії". 

В інтерв'ю на Радіо Свобода 2014 року Віктюк на запитання, чи він поділяє думку, що російський народ - це Путін, а Путін - це народ, різко заперечив: "Який же Путін народ? Він - від чорта".  Це була рішуча реакція славетного митця на агресію путінської Росії на Донбасі.

Своє українське походження, свої національні почуття й переконання повсякчасно підкреслював. І гордився тим, що він українець, наголошував: "Я - український режисер".

Згадував, що зразу по Помаранчевій революції, перебуваючи на гастролях в США, де його сприймали як російського режисера, вийшов у Нью-Йорку на сцену і з гордістю проголосив: "Я -  український режисер". І зал піднявся, зааплодував.

І коли я, після призначення мене Президентом Віктором Ющенком Головою Комітету з Національної  премії України імені Тараса Шевченка  зателефонував Роману Григоровичу до Москви і запросив його увійти до складу Комітету, той, на мій подив, зразу ж погодився. Я гадав, що доведеться умовляти, бо навіть я вповні не міг уявити, в якому творчому і гастрольному неспокої він перебуває. Радо приїздив на засідання Комітету, до  речі, за власний кошт, поселявся знову ж таки за свої кровні; ми надсилали йому до Москви книжки претендентів на Шевченківську премію, він бував на перегляді номінованих на премію  спектаклів, кінофільмів.

В один із його приїздів до Києва я обережно запитав, чи не думає він про відкриття театру свого імені у Львові чи Києві. "Ти думаєш, що це можливо? Навряд. Ти знаєш, мене тут неоднзначно, м’яко кажучи, сприймають. Не сподіваюся. Хоча б хотілося. Особливо в моєму рідному Львові".  Та я загорівся цією ідеєю, повів до голови міста Києва Олександра Омельченка, якого підготував до зустрічі з Романом Віктюком  керівник міського департаменту культури, актор і поет Олександр Биструшкін.  "Це ж треба спеціальне приміщення, не гірше, ніж у Москві, - нарешті розговорився Олександр Омельченко. -  Хіба що добудуємо театр ляльок, там під горою,  за бібліотекою на вулиці Кірова . Будуть  там зали на 300 і 150 глядачів. Зручно. В центрі".

Згадали  ще приміщення  караїмської кенаси, але так і до чого конкретного не дійшли.  Проте ми з Романом таки підійшли до будівлі академічного театру ляльок - сподобалася Віктюкові  і сама будова, тай місце живописне, в парку.

Тільки через п’ять років, у 2005-ому,  нарешті відбулося відкриття будівлі Державного академічного театру ляльок. А через рік у 2006 році одному із найвідоміших у світі театральних режисерів Романові Віктюку було присвоєно звання "Народний артист України". Гордився він цим званням, хоча ніколи не прагнув якихось нагород, премій, звань. Не дозволяв виставляти свої спектаклі на здобуття театральних премій, бо вважав,  що найвищий суддя його творчої справи - глядач. Нагадував слова французького письменника Андре Мальро, який вважав, що тільки дві речі  здатні винести людину до містичного осягнення суті людського життя. Це - "секс і смерть, небуття". Вірив, що по смерті його душа повернеться  на землю, бо десь на неї чекає споріднена душа, наповнена любов'ю і благоволінням перед радісною неможливістю осягнути таїну світу. Нині ж тіло цього культового режисера, алхіміка сцени, з непогамованою спрагою творчого самоздійснення митця, видатного українця Романа Віктюка повертається в Україну  -  до родинного гробівця на Личаківському кладовищі, а для його душі розкриває свої обійми Вічність.