МЕНЮ

«Я взагалі не почуваюся дорослою»

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
23 січня, 2020 - 18:06
Ексклюзивне інтерв’ю з режисеркою першого українського фільму, що візьме участь у кінофестивалі «Санденс»

«Учора, 23 січня, в Парк-Сіті, штат Юта, США, розпочався «Санденс» — найавторитетніший фестиваль американського й світового незалежного кіна. Фестиваль був створений у 1978 актором Робертом РЕДФОРДОМ (нар. 1936) і названий так на честь персонажа, якого Редфорд зіграв у культовому вестерні «Буч Кессіді і Санденс Кід» (1969).

Парк-сіті — колишнє шахтарське містечко. В кінці 1950-х, коли копальні закрилися, місто занепало. Щоб урятувати економіку, тут відкрили гірськолижний курорт. Фестиваль так само сприяв відродженню всієї місцини. Сьогодні сюди щороку приїздить 600 тисяч туристів, значна частина — саме гості кінофоруму.

Усього на «Санденсі» проводиться чотири конкурси, два з яких присвячені неігровому кіну. Цього року вперше за всю історію фестивалю в змаганні за його призи, в конкурсі світової документалістики, візьме участь український фільм: «Земля блакитна, ніби апельсин» Ірини ЦІЛИК.

Ірина народилася в 1982 у Києві. 2004-го закінчила Національний університет театру, кінематографу і телебачення ім.Карпенка-Карого. Працювала в рекламі. Зняла короткометражні ігрові картини «Вдосвіта» (2008), «Помин» (2012), «Дім» (2016), короткометражки «Тайра» і «Малиш» для документального кіноальманаху «Невидимий батальйон» (2017). Є авторкою поетичних збірок «Ці» (2007), «Глибина різкості» (2016); прозових книжок «Післявчора» (2008), «Родимки» (2013), «Червоні на чорному сліди» (2015); книжок для дітей «Таке цікаве життя» (2015), «Місторія однієї дружби» (2016). Співавторка (разом з Артемом ЧЕХОМ) англомовного довідкового видання про Україну Awesome Ukraine. Окремі твори перекладалися більше ніж десятьма мовами та були представлені на міжнародних літературних фестивалях і на Віденському (2017), Лейпцизькому (2017) й Франкфуртському (2016) книжкових ярмарках. Співпрацює з українськими виконавцями і музичними гуртами як поетка-пісенниця. Авторка слів пісні «Повертайся живим» (у виконанні гуртів «Сестри Тельнюк» та Коzак System).

Мешкає в Києві. Чоловік Ірини, Артем Чех, так само письменник, був призваний до лав ЗСУ під час російсько-української війни на Донбасі. Демобілізований. Синові Андрію 10 років.

«Земля блакитна, ніби апельсин» — повнометражний дебют Ірини. Режисерка відстежує життя багатодітної родини в Красногорівці — донбаському селі, що постійно перебуває під обстрілами. Для Ганни Гладкої, яка сама ростить чотирьох дітей — Мирославу, Настю, Влада й Стасика, — війна є особливо тяжким тягарем. Розрадою й терапією стає кіно. Мирослава готується до вступу на кінофакультет Національного університету імені Карпенка-Карого й паралельно робить фільм про життя своєї сім’ї, залучаючи до процесу родичів, друзів і навіть українських військових. Власне, фільм і починається зі зйомок — одне за одним діти, а потім сама Ганна сідають перед камерою для перших дублів. Віддалені звуки обстрілу починаються не одразу. І раптом, у якусь мить, клацання кіношної «хлопавки» спричиняє через різкий монтажний стик справжній вибух. Паніка. Темрява. Дзвін у вухах. Розбито сусідній будинок.

Фільм не можна сприймати як реальність у чистому вигляді. Люди вже знають, що ти їх знімаєш, тож намагаються показати те, що хочуть показати. Інша річ, що коли ти проводиш з ними дуже багато часу, то рано чи пізно ці оболонки тріскаються, і проступають речі, які вони не планували виявляти. І тут знову питання, що можна демонструвати глядачу. Я намагалася пробігти між крапельками — з одного боку, зробити гарний фільм, з другого — ніяк їх не скривдити

Аня і її діти живуть усупереч жаху, в який Красногорівка занурена вже шість років. У їхньому домі сміються, фільмують, музикують, граються з незліченними кицьками й черепахою, яка з’являється в найнесподіваніших місцях. За допомогою майстерного монтажу, атмосферних, живописно насичених зйомок Цілик створює на диво ліричний і глибокий груповий портрет сім’ї, що зберегла любов одне до одного, до мистецтва і до життя в абсолютно неможливих умовах.

Під час роботи над цим інтерв’ю стало відомо, що європейська прем’єра «Земля блакитна, ніби апельсин» відбудеться в лютому на ювілейному 70 Берлінському кінофестивалі в конкурсній програмі Generation 14plus.

ДОСВІД

— Ірино, як з тобою сталося кіно?

— Я закінчила телережисуру, але жодного дня за фахом не працювала, бо ще під час навчання зрозуміла, що ТБ мене не цікавить. А втім, коли ми випустилися в 2004, ніяким кіном ще не пахло. Тож мене занесло в рекламу. Тривалий час пропрацювала там другим режисером і настільки від того виснажилася, що потребувала тривалого відновлення. Три роки з чоловіком прожили в селі. Випали максимально з усього. А коли повернулися — почалося кіно, пітчинги. Познайомилися з продюсером Ігорем САВИЧЕНКОМ, він якраз шукав молодих режисерів. Треба було швидко щось представити, буквально на завтра. Я перебрала свої оповідання, вирішила, що в першу чергу хотіла би екранізувати «Помин». Швиденько накалякала сценарій, так і пішло. Насправді маю лише пів дюжини робіт, а документалістика — взагалі нове для мене. Я щось пробувала: дві новели для альманаху «Невидимий батальйон», але то зовсім навпомацки і формат інакший. Я не знала, як робити документальні фільми, мало їх бачила. Хоча, можливо, це й добре. Бо, здається, чим більше дивишся, тим більше завантажуєш напрацьованих схем у себе й потім важко від цього відійти.

— Ну по-різному. Дехто саме через сінефільство й став режисером. До речі, щодо становлення. Хто твої вчителі?

— Важке питання. Декому з тих, хто вчив нас у Карпенка-Карого, я багато за що вдячна. Але не впевнена, що вони навчили нас саме професії. Це були радше уроки добра й любові до життя, до мистецтва загалом. Справжній досвід на майданчику я вже отримувала в рекламі, щоправда, там своя специфіка, потім довелося довго від того чиститися. Але там реальні, дорослі камери, техніка, іноземці, в яких дійсно було чому вчитися. А мої найголовніші вчителі — мабуть, фільми.

— Які з них? Хоча б два чи три.

— «Сцени з подружнього життя» Бергмана. Причому коли його дивишся в 20 і в 30 — це кардинально різні враження. Цей фільм лишив один з найбільших слідів. Неймовірна майстерність. Хоча, здавалося б, настільки просте кіно. А ще один, хай як би дивно це пролунає — «Вислизаюча краса» Бернардо Бертолуччі. Мабуть, і досі його люблю.

РИЗИК

— Тож як з’явилася «Земля...»?

— Настільки випадково! Там мала бути інша режисерка, але стосунки не склалися, вона пішла. Мені подзвонила продюсерка Анна Капустіна, з якою ми були ледь знайомі: мовляв, так і так, пішла режисерка, лишився тиждень до пітчингу. Я почула тільки два слова — «Донбас» і «діти» — цього виявилося достатньо. Я до кінця навіть не знала, що хочу знімати і як. Величезний ризик.

— Без цього питання не обійтися: чому така назва?

— Це — цитата з вірша Поля ЕЛЮАРА (французький поет-сюрреаліст, 1895 — 1952. — Д.Д.). Її мені підказала літературна критикиня Ганна УЛЮРА, коли я доволі плутано намагалася пояснити, про що мій проєкт, увесь час повторюючи: «Поєднання непоєднуваного, поєднання непоєднуваного». В прифронтовій зоні багато сюрреалістичних вражень. Одного разу, наприклад, коли ми в Авдіївці показували дітям епізод із «Останнього імператора» Бертолуччі, почався обстріл. І діти навіть не звернули на це увагу. Дикий контрапункт — на екрані Бертолуччі, на дворі — вибухи, глядачам байдуже. І там такого дуже багато. Оце все я Ганні намагалася пояснити. Вона процитувала цей рядок з Поля Елюара. Я одразу: «О, клас! Настільки точно!» Але сумніви лишалися. Остаточне рішення ми прийняли на майстерні «Док-інкубатор» у Словаччині, коли приїхали відбірники серйозних фестивалів. Під час обговорення фільму один з продюсерів запропонував: «Ви можете просто проголосувати «так» чи «ні». Всі сказали «Так». Назва лишилась, хоча я знаю, що до неї буде багато питань і мені сто разів доведеться пояснювати, чому вона така. Про поєднання непоєднуваного, про сюрреалізм того, що відбувається.

— Ти одразу знайшла цю родину?

— Спочатку ми думали фільмувати про волонтерський проєкт «Жовтий автобус», у межах якого дітей у зоні АТО навчають кіномистецтву, але ті ставки, які я спочатку зробила на героїв і на місце зйомки, не спрацювали. Довелося за кілька місяців починати з нуля з новими героями, в нових обставинах. Дві старші дівчинки — Настя й Мирослава — брали участь у таборах «Жовтого автобуса». Там я з ними й познайомилась, коли показувала «Помин». А потім зустрілася з Мирославою знову й вона запросила мене в гості. Ми навіть довго відмахувались. Згодом я таки вирішила з’їздити, подивитись Красногорівку. Коли ми побачили цей дім, місто — дуже фактурне, побите війною — познайомились з мамою Анею, — зійшлося все. Я дуже полюбила Красногорівку, мене бракує регулярних поїздок туди. Там навіть люди інакші — дуже відкриті, світлі. В Авдіївці, наприклад, було не так.

— Чи не було у вас певного конфлікту з Мирославою — адже вона теж робила фільм і явно мала своє бачення? Як загалом тривали зйомки?

— Тут, до речі, такий момент, що й не скажеш, хто в них режисер. Тому що Мирослава швидко втратила ентузіазм до керівництва процесом, її все ж більше тягне до операторської роботи. Якщо зовсім чесно, то справжня режисерка в їхній родині — мама.

— Так, це помітно.

— Вона має всі потрібні якості. Якби захотіла, це в неї дуже добре б вийшло. Вона наче лише допомагала, але насправді було очевидно, хто керує на майданчику. Я взагалі дуже захоплена нею.

А чи заважали ми одне одним? Намагалися не заважати. Ми ж обрали позицію спостерігачів, хоча ясно, що коли ми всі разом, поруч, жили в них удома, стали друзями, майже частиною сім’ї... Це важко, я досі для себе не вирішила, де червоні лінії, які документалістка не може перетнути. Наскільки я можу втручатися в життя героїв? Наскільки можу їх провокувати, щоб отримати те, що потрібно для фільму? Звісно, я дозволяла собі якісь спроби, експерименти, але до кінця не розібралася, що і як має робити документаліст. Для мене головним було не скривдити їх, бо це дуже легко. Спостерігаючи за людьми, ти можеш розповісти про них дуже різні історії, особливо, коли вони розслабились, довірились тобі. І мене це в певний момент сильно злякало. Тому що в тебе якісь стосунки з героями, але ж ти маєш скласти сюжет. Тож ми втручалися мінімально, та це все одно був спільний процес, симбіоз. Я не вірю в правду в документалістиці, бо будь-яка правда сформована автором і розказана з його чи її погляду.

— Щойно камера увімкнена — реальність уже спотворена.

— Але при цьому документальне кіно подається саме як документ, і в цьому є величезна маніпуляція. Фільм не можна сприймати як реальність у чистому вигляді. Люди вже знають, що ти їх знімаєш, тож намагаються показати те, що хочуть показати. Інша річ, що коли ти проводиш з ними дуже багато часу, то рано чи пізно ці оболонки тріскаються, і проступають речі, які вони не планували виявляти. І тут знову питання, що можна демонструвати глядачу. Я намагалася пробігти між крапельками — з одного боку, зробити гарний фільм, з другого — ніяк їх не скривдити.

— Близькість з героями — неодмінна риса документалістики.

— Й небезпечна при цьому.

— А як іще зробити хороший фільм?

— Ось і я переконалася, що більше часу проводиш з героями, то більше шансів, що кіно буде хорошим. Наші героїні в певну мить цілковито розслабились, їм було байдуже, чи ми їх знімаємо. І ще нам пощастило, що вони самі люблять кіно, розуміють специфіку процесу. Звісно, вони допомагали як могли. Іноді це було незграбно, і я не брала в монтаж те, що здавалося фальшивим. Періоди були дуже різні. Спочатку вони охоче в це встрибнули, потім почалося розчарування від того, що ми приїздимо знову й знову й у них на голові... Це важко — тижнями бути під об’єктивом. Але вони теж люди кіна, тому багато чого нам вибачали.

— Скільки матеріалу вийшло в підсумку?

— Не так і багато. Лише 55 годин. Один продюсер навіть сказав: «Так, як Іра працює — вам треба було на плівку знімати». Я не люблю знімати зайве, хоча це штука непроста — бо інколи вимикаєш камеру, й тут починається все найкраще. З другого боку, я не завжди знаю, чого хочу. В цьому проєкті я часом заходила в глухий кут. Наприклад, довго не розуміла, що треба робити ставку на лінію фільму в фільмі. А потім мені на майстернях для документалістів сказали, що насправді це й робить фільм особливим.

І МАМА, І ТАТО

— Як твої героїні живуть зараз?

— Мирослава вчиться на другому курсі на операторку. А Аня — вона дозволила про це розповісти — вп’яте буде мамою. В квітні.

— Отакої!

— Трошки несподівано вийшло, але вже як є. Я в ній не сумніваюся. Якщо вона з чотирма так упоралася, то і з п’ятим дасть раду. Все, до чого вона торкається, в неї виходить якнайкраще. Вона сама каже: «Я і мама, і тато».

— А батьки де?

— Один зовсім не при справах, а другий щось допомагає, але надзвичайно мало. Аня має настільки гострий природний розум і здатність все довкола себе організовувати... Дуже сподіваюся, що вони всією родиною приїдуть на київську прем’єру. Я найбільше хотіла саме маму кудись повезти, і мені шкода, що життя по-іншому склалося. Бо діти їздили, їх по волонтерських програмах возили. Аня жодного разу не була за кордоном. Поки що веземо Мирославу на «Санденс», і це дуже класно. Уяви собі, як це для студентки! А Настя вступатиме на режисуру, їй 16, вона готується.

— До речі, в тебе не лише в цьому фільмі сильні жіночі образи. Звідки такий мотив?

— Тому що мені жінки цікавіші за чоловіків... Або я їх краще розумію. Красногорівка сама виглядає як місто жінок. Я навіть не знаю, де їхні чоловіки. Але жінки, з якими знайомились — з тих, що тягнуть на собі все. Було би класно, якби вони мали рівноправних партнерів — але нема на те ради.

СТРАШНО, АЛЕ ТРЕБА

— Як тебе змінили поїздки в прифронтову зону?

— Я їжджу туди з самого початку бойових дій. І з виступами, і чоловік у мене служив. Думаю, що в мене трохи «з’їхала кукушка», бо не можу робити нічого, що не пов’язано з цією темою. Мене як магнітом тягне туди. Те, що там відбувається, ні на що не схоже, й мені як режисерці й як людині важливо розібратися з тим, як там живуть маленькі люди. Ти намагаєшся на себе це приміряти. Вони до цього всього звичні — і, дивна річ, ти теж звикаєш, хоча спочатку шокує, дивує, травмує, вражає, надихає. Це дуже химерна реальність, до неї не можна звикати. Я на перших порах писала вірші й пости в Фейсбук, мене клинило просто. Приїжджаючи до Києва, продовжувала чути звуки війни. А потім сприймала майже як рутину. З другого боку, в надто небезпечні ситуації я не потрапляла. Але це завжди питання удачі. Ніколи не знаєш, у який момент... Але мені вже хочеться припинити, чесно кажучи, знімати й писати про війну.

— А що робитимеш натомість?

— Я хочу спробувати ігровий повний метр. Хоча й страшно, але треба.

— Чи є принципова різниця між режимами роботи над документальним і над ігровим матеріалом?

— У ігровому я як режисер дуже любила все контролювати. Намагалася втілювати все послідовно, малювала розкадровки й кадром за кадром знімала, не дозволяла багато імпровізацій на майданчику. Тому, коли почала знімати неігрове, дуже нервувалася, що не можу контролювати все. Довелося пройти справжнє внутрішнє перетворення. Це ж жива матерія, вона веде тебе за собою, маєш реагувати дуже швидко, немає шансу перезняти. Це не актори, яким ти заплатив і поставив завдання. Тобто я хочу отримати щось потрібне для мого фільму, проте не маю права їх під себе підлаштовувати. В цьому основна відмінність. З другого боку, від тебе ця матерія теж залежить, коли ти в голові вже склала історію. Польський документаліст Павел Лозінскі, наш тьютор у «Док-інкубаторі», говорив, що ти маєш знати, чого хочеш. Мене це вразило: як можна знати наперед, це ж живі люди? Але саме так це й працює. В «Землі...», коли я вже зрозуміла як будуватиму сценарій, то почала знімати вибірково. Тепер ігрове робитиму інакше. Мене документалістика багато чому навчила. Визначатиму для акторів певний напрям, але даватиму більше поле для імпровізації. Думаю, в мене вийде. Просто якою ціною...

НЕПРИЧЕСАНІСТЬ

— Режисура — справа клопітна. Як ти все встигаєш?

— Не дуже добре. Через те, що все потроху, в мене дуже часто враження, що нічого не роблю по-справжньому добре. Можливо, цей фільм — перший серйозний результат. «Землі...» я віддала два роки життя, більше нічого не робила. Закинула літературу, припинила писати, але це вже питання вибору, надто для жінки, мені здається. Ти розриваєшся між зйомками і дитиною, і вона росте, і я не встигаю вкладати в неї стільки, скільки мусила би. Він мені це вибачає, але я сама буду дуже шкодувати, бо щось пропускаю. Але я не знаю, як інакше. Мені це прагнення все спробувати заважає — варто було би на чомусь одному зосередитись.

— Чоловік допомагає?

— Ще й як. Інакше нічого б не вийшло. Він мені дає стільки свободи, що я іноді думаю, що я йому значно менше свободи даю, і це мене мучить. Банально прозвучить, але двом творчим людям разом бути важко. Хтось би мусив стояти трошки міцніше. З ним подібно — щоб він досягав більших результатів, йому варто займатися тільки літературою. Але, на жаль, література не дає можливості забезпечувати родину. Виходить, хтось із нас має робити те, що він чи вона не любить. Не знаю... Я націлена таки далі займатися режисурою, і цим заробляти.

— Я дивився твої вірші в інтернеті, й зустрів цікавий рядок: «Я все більше люблю у собі не причесаність»...

— Боже, де ти це знайшов! У мене ж є дійсно хороші вірші!

— Так, це така типова рання творчість, але мені сподобався сам образ, стан. Скажи, оця дівочо-юнацька непричесаність у тобі ще лишилася — коли ти вже дружина, мати, режисерка?

— Так. І в прямому, і в переносному сенсі. Ми тільки сьогодні з сестрою обговорювали проблему, як виглядати для червоних доріжок. Я це ненавиджу. Мене отруює сама думка про укладки тощо. І це стосується всього іншого. Я насправді взагалі себе не відчуваю дорослою й соціально успішною людиною. Я в усьому початківець. Цей фільм — теж початок. Я не знаю, що буде далі. Нічого не змінилось. Тільки вірші кращі стали. 

— Бажаю тобі успіху в «Санденсі». Триматиму за тебе кулаки.

— Дякую.

Світова прем’єра фільму «Земля блакитна, ніби апельсин» на «Санденсі» — завтра, в суботу.

Вручення фестивальних нагород відбудеться 1 лютого.