МЕНЮ

«Я виступлю за правду проти вас…»

Володимир СТЕЦЮК, журналіст, Кривий Ріг
3 жовтня, 2019 - 11:55
Минуло 100 років з дня народження українського поета Івана ХОМЕНКА

«Свідчу, що поема «Богдан Хмельницький» перевершує все, що пишеться нині про трагедію України. Мені здається, що Служба Безпеки України могла б розшукати доробок Івана Хоменка в архівах, аби читацький загал Вітчизни познайомився з унікальним поетом сучасності. Поетом – страдником, поетом – предтечею Соборної України», – говорив про творчий спадок свого товариша по засланню відомий український письменник Олесь Бердник.

«Неможливо, щоб із пам'яті людей назавжди пішов такий поет, творець такої краси, людина, яка так любила свій народ і присвятила йому стільки святого натхнення», – говорив про Івана Хоменка український композитор Валерій Польовий. А поет Василь Діденко, який був учнем і другом Івана Хоменка, сказав про нього такі слова: «Іван Хоменко – такий поет, якого забувати не можна. Не забувайте його, друзі».

Іван Євтихійович Хоменко народився 29 вересня 1919 року в селі Зелене на Криворіжжі (нині Петрівський район на Кропивниччині) в родині селянина-бідняка. Навчався в Зеленській середній школі. В 1938 році закінчив театральну школу в Дніпропетровську. Працював у Криворізькому драматичному театрі. Одночасно навчався в Криворізькому педінституті. У перші роки Другої світової перебував на окупованій нацистами території, а з приходом радянських військ пішов на фронт. Завершив війну в Берліні. Нагороджений орденом Червоної Зірки і медалями: «За бойові заслуги», «За взяття Відня», «За перемогу над Німеччиною». Почав друкувати вірші в 1943 році у фронтових газетах. Після закінчення війни повністю присвятив себе літературній діяльності. 1962 року був прийнятий до Спілки письменників України.

Творчість Івана Хоменка просякнута мотивами любові до рідного краю і великої скорботи з приводу трагічного минулого українського народу та палких надій на його краще майбутнє. У творчому доробку поета 14 поетичних збірок, зокрема збірки «Дуби не хиляться» (1958), «Лірика та поеми» (1959), «Схід сонця» (1960), «Солов'їні світанки» (1962), «Горицвіт» (1963), «Правда не вмирає» (1964), «Живе зерно» (1965), драматична поема «Марина Чурай» (1967). Він також є автором поетичних збірок для дітей: «Яринка-сирітка» (1962), «Хоробрий Грицик» (1963), «Земля Арідна» (1966), «Зірка щастя» (1967). Посмертні авторські видання: «В дорозі до вершин» (1969; вибране), «Казки» (1969). Перу Івана Хоменка належать також поеми «Богдан Хмельницький» і «Смерть Сталіна».

У поемі «Богдан Хмельницький» описуються страшні події голодомору 1932—1933 рр. За неї Іван Хоменко власне й отримав 25 років заслання у табори ГУЛАГу. Повернувся в Україну з заслання в 1956 році під час хрущовської «відлиги». У 60-ті роки проживав у Києві, де активно займався творчою діяльністю. Однак бунтівний характер поета, його «занадто відверті розмови про самостійну Україну, про тиранію КДБ, про страшне минуле рідного народу» і такі ж сміливі своєю правдивістю поезії стали причиною його другого арешту. Під час обшуку в його помешканні було вилучено й рукописи поем «Богдан Хмельницький» і «Смерть Сталіна».

Від другого терміну ув’язнення Івана Хоменка врятував Максим Рильський, який взяв його на поруки. Тож «політично неблагонадійний» поет отримав нагоду продовжити роботу над своїм поетичним доробком. Він був саме на творчому злеті, але його плідну літературну діяльність перервала раптова смерть.

Іван Хоменко помер 14 серпня 1968 року. Поета поховали на Байковому кладовищі.

Про «арештований» творчий спадок Івана Хоменка, з яким звела арештантська доля у Карагандинському таборі, Олесь Бердник говорив, що його твори ще можна розшукати в архівах Служби Безпеки України. Відомий письменник зберіг у пам’яті лише деякі поезії Івана Хоменка, зокрема його «Послання київським поетам», написане ним у 1950 році після першого арешту.

ПОСЛАННЯ КИЇВСЬКИМ ПОЕТАМ

Вирує смерть воронням чорнокрилим…

Навколо тюрми, голод та сміття!

Поети київські, підмажте власним жиром

Скрипуче колесо мерзотного життя!

Чужі поети ви на українській мові!

Та й не поети ви – шарманщики сліпі!

Жива гов’ядина, заквашена у крові,

Сухий бур’ян, зав’язаний в снопі,

Ви віршики складаєте про того,

Хто вам на пиво дав або на бутерброд

Карбованця бумажно-золотого,

А вашій матері буряк запхав у рот.

А батька вашого ще в тридцять третім році,

В колгоспі вмерлого від голоду та зла,

У кручу викинув в адамовій сорочці,

Щоб кості зграя гав по полю розтягла…

А брата вашого в столипінськім вагоні

У підземелля Воркути завіз,

Сестрі роботою попік долоні

І очі висушив від неупинних сліз!

Та свій розрийте вік, у небуття упавший, –

У ньому знайдете ще свіжі роки ті,

Коли собаками греблися долі ваші,

Шкуринку щоб знайти в базарному смітті!

Забули все?! Претеся на чужину!

Брудні лівреї зодягнувши там,

В крові й сльозах засмажену Вкраїну

На блюді зрад підносите катам!

Що ж, яничари, поторгуйте трохи!

Однак же правди вам сміттям не загребти!

Міцний приклад наступної епохи

Підхлібним вашим творам переб’є хребти.

Й не я читатиму для вас оці уроки, –

Проклянете свої ви імена,

Коли гармата дулом чорнооким

Покаже вам, де ваша Отчина!

Тепер ідіть, прислужуйте тиранству,

Творіть метафори – катюгам для прикрас! –

«А я піду за волю проти рабства,

Я виступлю за правду проти вас…».