МЕНЮ

Втома чи реінкарнація?

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
7 червня, 2019 - 12:16
48-ма «Молодість» закінчилася й залишила більше питань, аніж відповідей...

У певному сенсі насправді не 48-ма, а лише друга. Адже для фестивалю терміни проведення — це частина ідентичності, певної аури. Багато років із «Молодістю» асоціювався дуже конкретний образний ряд — кінець жовтня — початок листопада, опадає листя, дощі, тумани — і особливо яскравий на цьому тлі екранний бенкет, прикрашений призерами останніх Канн, Берліна і Венеції, зустрічі з більш-менш відомими режисерами й інколи зірками калібру Фанні АРДАН і Софі МАРСО. У 2010-х додатковий імпульс фестивалю дало негласне рішення почати брати в конкурси фільми-призери більш відомих кінофорумів.

У 2009 р. у «Молодості» з’явився конкурент: Одеський міжнародний кінофестиваль, який мав серйозні переваги — це місце й час: липень, приморське місто, а необхідні зв’язки в організаторів уже були. Вочевидь, не в останню чергу через це незмінний директор «Молодості» Андрій ХАЛПАХЧІ вирішив перенести час проведення на кінець травня. Таким чином, наразі маємо вже другу «весняну» «Молодість». Чи є якісь відмінності?

Тепер Канни закінчуються рівно день у день із початком нашого фестивалю. Тобто взяти щось свіже з Лазурного берега нереально. Лишається тільки лютневий Берлінале, а також Карлові Вари й Локарно (обидва — влітку попереднього року). Власне, фільми саме звідти були цього року і в конкурсі, й поза конкурсом у Києві.

Що найбільш прикро — виникла проблема з публікою. На фестивалі майже зникли черги, які раніше стояли на прем’єри більш-менш цікавих фільмів. Причина очевидна: велику частину авдиторії «Молодості» складають студенти творчих і гуманітарних вишів; проте друга половина травня — це переддень сесій, часу на кіно немає. До того ж в останній тиждень травня проходять «Книжковий Арсенал», «Чілдрен Кінофест», День міста — публіка яких є так само потенційними відвідувачами «Молодості».

При цьому нині було на що подивитися. Цьогоріч «Молодість» отримала понад дві тисячі заявок на участь із майже ста країн світу. З них 495 стрічок претендували на включення до конкурсу повнометражних фільмів, 768 — до короткометражного та 433 — до студентського конкурсів. За право взяти участь у Національному конкурсі змагалися понад 200 українських короткометражок. До цього додавалася неабияка позаконкурсна програма. Наприклад, можна було побачити на великому екрані «Міських піжонів» — комедію Рона АНДЕРВУДА (1991), за роль у якій голлівудська зірка українського походження Джек ПАЛАНС (Володимир Палагнюк) отримав свій єдиний «Оскар»; трилер Роман ПОЛАНСКІ «Глухий кут», нагороджений «Золотим ведмедем» у Берліні в 1966 р.; ранній шедевр Федеріко ФЕЛЛІНІ «Дорога» (1954); вишукано-фізіологічну драму «Зет і два нулі» (1985), зняту Пітером ҐРІНУВЕЄМ на піку його режисерської кар’єри. Сам Ґрінувей приїхав до Києва, аби отримати почесного «Скіфського оленя» й провести майстер-клас під назвою «Кіно померло, хай живе кіно!». Не менш вагомою подією стало 40-річчя культового фільму жахів «Чужий» іншого відомого британця — Рідлі СКОТТА. На «Молодості» не просто показали відреставровану копію фільму, а й відкрили в Довженко-центрі виставку творця образу Чужого — швейцарського художника Г. Р. ГІГЕРА; до того ж у клубі MonteRay відбувся концерт індустріально-рокового гурту The Young Gods, який свого часу створив саундтрек для фільму «Swiss Made 2069» — першої проби Гігера в кінематографі, де власне і з’явився персонаж у подобі Чужого.

ГЕНЕРАЛЬНИЙ ДИРЕКТОР КІНОФЕСТИВАЛЮ «МОЛОДІСТЬ» АНДРІЙ ХАЛПАХЧІ ТА ПРИМА-БАЛЕРИНА НАЦІОНАЛЬНОЇ ОПЕРИ УКРАЇНИ КАТЕРИНА КУХАР

 

А втім, якість фестивалю вимірюється за основним — повнометражним конкурсом.

Гран-прі кінофестивалю, нагороду «Скіфськиий олень», грошову премію сумою 10000 доларів США і спеціальну відзнаку журі конкурсної програми ЛГБТК-фільмів «Сонячний зайчик» отримала соціальна драма «Дикиий» (Savage) Каміля ВІДАЛЬ-НАКЕ (Франція). Головного героя звати Лео, йому 22, він гей, фактично живе на вулиці, заробляє проституцією, хворіє на сухоти. Серед клієнтів трапляється дуже різна публіка — від інвалідів до небезпечних садистів. При всьому тому він здатен любити, отримувати задоволення від сексу. Фелікс МАРІТО (він, до речі, й вийшов отримувати нагороду) грає стримано, точно, продукуючи відчуття постійно стисненої пружини, яка може розпрямитися дуже несподіваним чином. Власне, ця несподіванка і відбувається. Відаль-Наке майстерно обманює глядача, нав’язуючи очевидний хепі-енд, а потім, роблячи різкий розворот, і тут нам стає зрозуміло, що вся історія — не про страждання юного ізгоя, а про свободу, і що savage ще перекладається як «вільний».

Свою частку незалежності виборює й затуркана 37-річна домогосподарка Панайоту (Маріша ТРІАНТАФІЛЛІДА) в «Її роботі» (Нікос Лабот, Греція). Вона живе з двома дітьми, які її сприймають як безкоштовну прислугу, та з чоловіком, який не спішить влаштуватися на роботу, але всіх учить жити. Працевлаштування Панайоту прибиральницею в торговому центрі стає поворотом воістину доленосним. Вона отримує свої перші зароблені гроші, вперше сідає за кермо, вперше користується банківською карткою, знаходить нових подруг. Лабот явно вірить у робітничу й жіночу солідарність. Маріша Тріантафілліда дуже переконлива в цій ролі й свій приз Hellenic Film Academy Awards має цілком заслужено. Ще хочеться додати, що таких фільмів — про маленьких людей у боротьбі зі щоденною рутиною — явно бракує українському кіну.

Конфлікт у «Подорожі до материної кімнати» 36-річної іспанки Селії КЛАВЕЛЛІНО — більш камерний. В себе на батьківщині ця стрічка зібрала премії «Гойя» — найкращій новій режисерці, й за найкращу жіночу роль другого плану (Анна КАСТІЛЬО). Рух оповіді починає протистояння матері Естрельї і дочки Леонор. Остання планує піти з набридлого дому, а перша й хотіла б утримати рідну бунтівницю, але та формально є вже дорослою. Клавелліно розгортає сюжет нетипово: з розвитком оповіді лишає фокус на Естрельї. Що відбувається з батьками, коли їх покидають діти? Виявляється, з цього може вийти добра мелодрама. А цей мелодраматизм компенсують чудові акторки: Анна Кастільо — Леонор, і Лола ДУЕНЬЯС у ролі матері. Дуеньяс здобула славу, зігравши в Алехандро АМЕНАБАРА та в Педро АЛЬМОДОВАРА. Вплив Альмодовара і на режисуру, і на сценарій тут безумовний — але це не найгірша риса для початківця.

«Ніна» (режисер — Марія Вінтер ОЛЬСЕН) — перший кінопродукт Фарерських островів, показаний в Україні. Фарери — частина Данії з високим рівнем автономії. «Ніна» — сюжет у дусі театрального реалізму, вистава на двох акторів. Вагітна письменниця Ніна переїздить на віддалений острів зі своїм нареченим Вільямом. Вільям — лікар, і цілими днями змушений працювати. Ніна почувається самотньо, в неї не йде письмо. Спочатку намічається фабула про жіночу силу, про ціну незалежності, яку платить молода інтелектуалка. Але десь ближче до середини невідомо з яких причин режисерка збивається на банальності про подружню зраду, любовний трикутник тощо. Явно дезорієнтовані таким поворотом, актори жахливо переграють — просто як у другорядному серіалі.

Але якщо вже казати про тенденції в повнометражному конкурсі, то виявиться, що його найвагомішу частку склали так звані романи виховання — себто історії дорослішання.

Зокрема, «За що нам усе це?» (Єва ШПРАЙЦХОФЕР, Австрія) у несподівано, але цілком доречно комічній тональності оповідає про феміністку Ванду, яка з жахом дізнається, що її донька-підліток прийняла іслам і збирається носити хустку. В ізраїльському «Наступного дня, як мене не стане» (Німрод ЕЛЬДАР) Йорам, 50-річний ветеринар із Тель-Авіва, веде позиційну війну теж із неповнолітньою донькою, яка регулярно зникає з дому й навіть намагається накласти на себе руки. Він вирішує поїхати з дитиною до родичів її матері. Оця подорож пустелею допомагає обом краще зрозуміти себе й одне одного.

Протагоністка «Руйнівниці системи» — 9-річна Бенні — створює оточуючим зовсім не маленькі проблеми (акторка Хелена ЗЕНГЕЛЬ робить неймовірну роботу). Вона скандальна, надзвичайно збудлива, безмежно агресивна. Школи й притулки позбавляються від неї, як від втіленого кошмару. В неї є мама — м’яка й поступлива, яка просто не знає, що робити. І ніхто не знає. Режисерка фільму — колишня документалістка, 36-річна Нора ФІНШАЙТ вважається наразі однією з головних надій німецького кіна. На Берлінале це підтвердили Призом Альфреда Бауера за фільм, що відкриває нові перспективи кіномистецтва. Фіншайт з істинно документалістською ретельністю вивчила тему неконтрольованих дітей. Випробовуючи систему німецької педагогіки, вона це робить, утім, не без гумору і з саспенсом, гідним найкращих трилерів. І — в чому найбільша майстерність — все одно перемагає любов. Але цей фільм так і не дістав головного призу в київському конкурсі — саме через наявність вагомої берлінської нагороди.

Натомість повнометражного «Скіфського оленя» здобула «Колібрі» — екранізація автобіографічної повісті південної кореянки Кім БО-РА, здійснена авторкою. Сюжет розвивається в декораціях Сеула середини 1990-х, який бурхливо розвивається після десятиліть військових диктатур. Колібрі — досить точне визначення для 14-річної Ін-Хі (Пак Чжи Ху): вона легка, яскрава, жадібна до насолод, легко закохується і в хлопців, і в дівчат і, звичайно, не меншою мірою вразлива. Іншого виходу в неї немає, адже її сім’ю благополучною не назвеш: батьки сваряться, сестра — проблемна, брат — хуліган.

Кім Бо-ра екранізувала власну повість, побудовану на автобіографічному матеріалі. Героїв тут двоє: «колібрі» Ін Хі, яка завжди на межі, й Сеул, охоплений неконтрольованим будівельним бумом. Вони обидва хворі, й розвиток цих недуг привносить у спочатку повільний фільм напругу, що все більш зростає, це розв’язується в катастрофічній кульмінації — обвалі мосту Сонсу, що забрав десятки життів. Можливо, Бо-ра і не ставила за мету створити портрет епохи, але все ж змалювала його з належним розмахом.

Загалом, якщо казати про репертуарне наповнення, «Молодість» цього року цілком удалася. Проте — хай це і суб’єктивне спостереження — є тривожна тенденція, яку можна назвати втомою. Адже «Молодість» усе ще лишається проектом Андрія Халпахчі — вже майже 30 років. Уся фестивальна машина лежить на його плечах, на його зв’язках, на його харизмі. Одна людина не може весь час нести на собі такий тягар. Часткова втрата публіки — це лише один із наслідків такої втоми. Ймовірна зміна керівництва здається не надто віддаленою перспективою. Чи переживе її «Молодість»? Чи поверне свого глядача? Чи збереже свій шарм кінематографічного свята?

Хотілося б вірити, що все буде добре.

Фото надані міжнародним кінофестивалем «Молодість»