МЕНЮ

«Відчуття свободи – це абсолютно матеріальна річ»

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
17 липня, 2020 - 13:07
Розмова з філологом Феліксом Штейнбуком — про тілесність літератури, «російську весну» й романтизм Олеся Ульяненка

Минулого тижня стали відомі імена лауреатів Премії Полтавської обласної ради імені Панаса Мирного. Серед інших нагородою відзначений доктор філологічних наук Фелікс ШТЕЙНБУК за присвячену малій прозі Олеся Ульяненка збірку критичних есеїв-мініатюр «Інкубація «Яєць динозавра», яка вийшла друком у видавництві «Люта справа» 2016 року. Раніше за ту ж книжку Фелікс Маратович здобув літературну премію імені Олеся Білецького.

Фелікс Штейнбук народився 22 жовтня 1960 року у Володимирі-Волинському в родині службовців. Навчався у Володимир-Волинській школі № 5. У 1979 — 1981 рр. служив у війську. 1986-го закінчив з відзнакою Луцький державний педагогічний інститут імені Лесі Українки. Упродовж 1986 — 1989 рр. працював учителем російської мови й літератури Володимир-Волинської загальноосвітньої школі № 2, з 1989-го — заступник директора школи з навчально-виховної роботи. 1999 року нагороджений знаком «Відмінник освіти України». Із 2000-го — на посаді старшого викладача у Кримському державному гуманітарному інституті (Ялта). Згодом у тому ж виші очолив спочатку історико-філологічний факультет, а потім — Інститут філології, історії та мистецтв. 2001 року за перемогу в кримському турі IV Всеукраїнського конкурсу «Вчитель року-2001» вдруге нагороджений знаком «Відмінник освіти України».

2003 року захистив кандидатську дисертацію на тему «Жанрова своєрідність і внутрішня єдність «Конармії» І. Бабеля», а 2010-го здобув докторський ступінь після захисту праці на тему «Тілесний міметизм у текстових стратегіях постмодерністської літератури наприкінці ХХ — початку ХХІ століття». Після анексії Криму Російською Федерацією виїхав із окупованого півострова й за результатами конкурсу був призначений на посаду професора кафедри теорії та історії світової літератури КНЛУ.

Наразі — професор кафедри русистики та східноєвропейських студій Університету Коменського у Братиславі. Є автором більш ніж ста сорока наукових і науково-методичних праць, зокрема таких, як посібник для вчителів «Вивчення зарубіжної літератури. 11 клас» (2003), навчальні посібники для студентів вишів «Методика викладання зарубіжної літератури у школі» (вийшов друком уже в двох виданнях 2007, 2009) та «Українська література у контексті тілесно-міметичного методу» (2013). Наразі працює над монографією «Під «Знаком Саваофа», або «Там, де... «Ульяненко».

Фелікс Штейнбук одним із перших в Україні звернувся до тілесної проблематики в літературі. Він також є провідним дослідником творчості видатного національного прозаїка Олеся Ульяненка (1962 — 2010), спадок якого в Україні досі як слід не осмислено.

ВСТУП ДО ЛІТЕРАТУРИ

— Пане Феліксе, як з вами трапилося літературознавство?

— Хтось врік, певно. Бо в нас у родині я єдиний літературознавець. Батько — геолог, дядько — фахівець з інформатики, тітка — хімік-технолог. Філологів точно не було. А зі мною отаке. Якби хтось сказав мені в десятому класі, що я буду вчителем російської мови й літератури, то цей хтось мав би серйозні проблеми.

Такий ненадихаючий досвід?

— Вчителька літератури мене не надихала. Раїса Гнатівна, Царство їй Небесне. Вдячний їй багато за що, але вона була отакою радянською професійною вчителькою, в тому-то й річ. Зробила певні речі, які мали б мене лише відштовхнути від вивчення літератури. Якось у сьомому класі я написав у творі, що мій улюблений герой — Остап Бендер. Уявляєте? Піонер, сьомий клас. І вона мені поставила двійку. Абсолютно педагогічно непрофесійний жест.

Я пізно став читати. У другому класі нас повели в міську дитячу бібліотеку, щоб записати туди. Я був щасливий. Батько ходив у дорослу бібліотеку, я ходитиму в свою — круто. Взяв книжку, прибіг додому, прочитав її, наступного дня сам без групи прийшов повертати, а там, як казав Райкін, «бібліотекарша». Не пам’ятаю, що вона сказала, але накрила мене мокрим рядном. Взяв другу книжку, прийшов додому, віддав мамі й сказав, що більше туди не піду, і перестав читати.

— А коли знову почали?

— У шостому класі був захворів. Хлопці в хокей рубляться, а мені нічого робити, енергії через край. У батька бібліотека — може, це мене відволіче? Із фантастичного роману Майкла КРАЙТОНА «Штам Андромеда» (США, 1969 р. — Д. Д.) все й почалося. Так що я зрештою полюбив читати. Але належав до тієї категорії, що літературу любила, а уроки літератури ненавиділа.

А наукова цікавість до літератури?

— Так склалися обставини, що я поступив у педагогічний. Хотів бути саме філологом, а не кандидатом педагогічних наук. Обрав кафедру російської та зарубіжної літератури, тож змушений був іти до школи працювати. У мене були 9 — 10 класи, 1985 рік, ми розглядали образ Власова в повісті Горького «Мать», і я запропонував інакшу версію цього образу, згідно з якою Власов не дуже-то й герой, радше небезпечний фанатик. Із цього уроку я написав маленьку статтю, надіслав її в журнал, на неї написали величезний вріз, що я неправий. Те, що в Москві було можна, у нас ще ні. Так все й почалося. 2000 року я мав усі регалії, працював заступником директора школа, та коли запропонували місце старшого викладача Державного гуманітарного інституту в Ялті й пообіцяли аспірантуру, поїхав із Володимира-Волинського в Ялту за 1000 км.

ІЗ МІРКУВАНЬ ФІЛОЛОГІЇ

— Пам’ятаєте той момент, коли вирішили покинути Крим?

— Я до Януковича ставився філологічно. Коли людина нездатна зв’язати двох слів, вона не може бути президентом навіть такої країни, як наша. 2004 року, уже на посаді декана, я підтримав «помаранчевих», хоча це було непросто в Криму. Те ж саме і 2013-го. Намагався не дати в образу студентів. До речі, коли зараз Анатолій МОГИЛЬОВ (на той час — голова Ради міністрів АР Крим. — Д. Д.) розказує, як він боровся за Україну, — це брехня. Я чув ту розмову, я був тоді в кабінеті, коли Могильов телефонував нашому ректорові. Від нас вийшло лише дев’ятеро студентів на Євромайдан, однак він матюкав ректора в такому тоні: «Якщо вони там ще дві години простоять, я тебе...» тощо.

Це було теж досить складно, але я робив що міг. 2 березня окупанти привезли із Севастополя «зелених чоловічків», озброєних автоматами, й розставили по всій Ялті. Щойно вирішили провести «референдум» 16 березня — одразу постало питання про громадянство. Я прийшов до ректора і сказав: «Якщо йтиметься про громадянство, я поїду». Я просто знав, що під окупацією жити не зможу. Я їхав за 1000 км не для того, щоб повернутися в СРСР. Я виїхав й одразу відчув полегшення. Почав дихати. Це правда, нічого не вигадую. Коли потяг дійшов до Мелітополя, я фізично відчув, що мені легше дихати. Відчуття свободи — це абсолютно матеріальна річ.

— Свобода — свободою, але ж ви не мали ані житла, ані роботи тоді...

— Ми виїхали в нікуди. Щоправда, я швидко знайшов роботу в Київському національному лінгвістичному університеті. Поселили нас у старому студентському гуртожитку. Самі розумієте: таргани, наша кімната на дев’ятому поверсі, душ на першому, причому один на всіх. Багато було неприємного, але ні на мить не пошкодував про свій вибір.

А як опинилися у Братиславі?

— На той час мої друзі, один — ректор Поморської академії в Слупську, другий — проректор, запрошували до себе. Розуміли, що у нас відбувається. Могли дати квартиру, роботу. Я тоді не поїхав — це виглядало б як втеча із України. Скільки заробляв — стільки й заробляв. Якось крутився. А 2018-го мені зателефонував приятель: «У Братиславі шукають професора, який однаково добре знає і російську, й українську». Мова була про те, щоб у перспективі при кафедрі відкрити україністику. Були також обставини особистого плану. Тож учетверте я вирішив почати все з нуля. Студенти хороші, кілька з них записалися на українську.

Якщо чесно, то все ж почуваюся зрадником. Мені болить за Україну, тим паче син уже два з половиною роки захищає країну зі зброєю в руках. Він колись був комісований за станом здоров’я. А в 35 років пішов добровольцем. От щойно вийшли на ротацію... Мені болить це все. Якби не певні обставини, нікуди б я не їхав. Тішу себе думкою про те, що я тут Україну продовжуватиму. Спробую принаймні.

«ЗАРУБІЖКА»

— Ви написали кілька посібників із методики викладання зарубіжної літератури в школі. У чому проблема з цим?

— Така ж сама, як була, коли ми з вами навчалися. Ідеологізація. Тоді твір мистецтва вивчався як засіб виховання майбутнього будівника комунізму, зараз — як засіб виховання патріотів. А що таке зарубіжна література? Це література перекладна. Як можна виховати патріота новелою, яка починається фразою: «Одного ранку, прокинувшись од неспокійного сну, Грегор Замза побачив, що він обернувся на страхітливу комаху»? (Сміється.) Це чиста естетика. Можна, звісно натягнути певні соціальні сенси, і їх у школі натягують, чим дуже все спрощують і шкодять.

А що поганого в патріотичному вихованні?

— Дивлячись як це робити. Щодня втовкмачуючи дитині «люби Україну» чи показуючи красу українських естетичних формул. Навіть той же «садок вишневий коло хати» може так ухопити за серце, що й життя за нього віддаси. Це різні речі. Є завжди вибір. Але це точно не про «зарубіжку».

— То як нам її викладати, щоб дітям було цікаво?

— Дуже багато зробили колеги. Розроблені методики, програми — вчи й радій. Згідно з опитуваннями випускників, більшість із них згадують добрим словом саме зарубіжну літературу. Але тільки за умови, що її викладали як естетичний курс.

ТІЛО

— Що означає поняття тілесного міметизму, яке ви активно впроваджуєте?

— Коли я почав викладати в університеті, написав спочатку кандидатську, а потім постало питання про докторську, то якраз і запропонував цей термін. Бо поняття «міметизм» уже є, його використовують давно, але такого сполучення не було. Суть у тому, що мені як учневі, студентові, вчителю весь час розповідали про те, що література — продукт винятково духовний. Сумніви щодо цього мав ще в інституті. Моя перша дисертація присвячена «Конармії» Ісака Бабеля. Коли я ще студентом її прочитав, мої стереотипи зламалися.

Чому?

— Бо Громадянську війну я бачив як щось дуже романтичне. Після Бабеля зрозумів, що нема там нічого романтичного. Кров, бруд, жорстокість, жах. Під час написання дисертації мені йшлося про інше, але про ці враження я не забував. І як наслідок, спробував уже в докторській довести, що література — не стільки духовний, як тілесний продукт, наслідок тілесних практик. Через опосередковуючий механізм вона представляє певні речі, які виглядають так, бо потрапляють у дискурс, у мову. Ми можемо кров’ю забризкати сторінки книжки, а як ти кров’ю забризкаєш літературу чи дискурс? З іншого боку, чому ми так сприймаємо ці речі? Чому вигадані дурниці перетворюються на щось набагато важливіше, ніж реальність? Я в захваті від давньогрецького театру. Лише уявіть собі: десятки тисяч людей збиралися, допомагали бідним купувати квитки, випускали злочинців із в’язниць — усе для того, аби подивитись на кількох блазнів, лицедіїв. Навіть реальні ветерани війн сиділи й мліли від того, що щось сталося з Електрою. Ми говоримо про людину як про істоту, яка керується прагматичними мотивами, аби мати комфортне життя, але такі речі в цей прагматизм не вписуються. Тож чому людина йде на цей спектакль? Ще й переживає катарсис? А що таке катарсис? Це духовне чи тілесне переживання?

Я намагаюся до естетичного змісту літературних творів дійти через певні тілесні речі, які у свою чергу осмислюю у філософських категоріях. Зазвичай тілесність обмежують лише згадками про частини тіла. Але моя докторська присвячена тому, щоб через певні філософські процедури довести, що літературний твір передусім постає на тілесності, але це не відміняє його естетичний характер. Найважливіше — подолати опозицію високого духу та мізерного тіла, яку запровадив ще Картезій (французький філософ Рене ДЕКАРТ, 1596 — 1650. — Д. Д.), розділивши те, що розділити неможливо. Мій підхід, здається, допомагає уникнути цього протистояння. І в такий спосіб подивитися на літературу.

— Легко захистилися з такою темою?

— З другого разу. Змушений був переробляти, дисертація від того тільки виграла. Захищався в найбільш на той момент консервативній, але професійній науковій раді при Інституті літератури, очолюваному Миколою ЖУЛИНСЬКИМ. Я спромігся переконати цих людей, що мої аргументи мають сенс. Вони навіть проголосували одноголосно.

Чим ваш метод відрізняється від психоаналізу?

— Психоаналітичний підхід стосується передусім сексуальної сфери. Тілесно-міметичний метод не вибудовує ієрархій, для мене будь-які тілесні форми, нашарування, інформація однаково значущі. Кожне чуття — зір, слух — це ніби окремі частини з окремими функціями, але ці функції можуть бути виконані лише в єдиному тілі. Я бачу інакшими деякі речі, якщо я їх ще й чую при цьому. Фільм Мирослава СЛАБОШПИЦЬКОГО «Плем’я», до речі, про це в тому числі. Ми його сприймаємо як сприймаємо, бо там вимкнена усна мова як один із елементів нашої тілесної конфігурації.

УЛЬЯНЕНКО

— Чому Ульяненко?

— Це сталося, коли я шукав об’єкт дослідження для докторської дисертації. Думав присвятити її російській постмодерністській літературі. Але коли почав готуватися, то зрозумів, шо мені в російській літературі тісно. Тож я додав польських письменників, бо можу читати в оригіналі, взяв ще Милорада ПАВИЧА (сербський прозаїк-постмодерніст. — Д. Д.) та Мілана КУНДЕРУ (видатний чесько-французький романіст. — Д. Д.). Треба було ще українських авторів. 2004 року в Ялті відкрилася книгарня «Буква». Зайшов туди — величезна кількість полиць і маленька етажерка української літератури. Перше, що мені з неї потрапило в руки — видання «Сталінки» й «Дофіну Сатани» Ульяненка. Я почав гортати, мене зачепило І потім у дослідженні «Українська література в контексті тілесно-міметичного методу» мав частину, присвячену, Ульяненку. Мене це зачепило, бо він талановитий письменник. Крім того, для моєї розвідки, що присвячена тілесності, це підходило якнайліпше. Але в цьому й проблема інтерпретацій Олеся. Критики, які сприймали літературу з ідеологічного погляду, вбачали і містичний демонізм, і збочення, і навіть зраду України.

А це чому?

— Бо писав про українців у такий спосіб, у який він писав. Якісь скандали про нього до мене доходили, і я вважав, що це абсолютно несправедливо. Олесь — талановитий автор, але його неможливо тлумачити, якщо не володієш відповідним інструментарієм. Якщо дивитися на нього з погляду моральних імперативів, суспільної доцільності, виховного потенціалу, то відбувається те, що відбувається: його оголошують порнографом, і Костицький, голова Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі, обґрунтовує свої нападки тим, що «вірить у Бога», а тексти Ульяненка, мовляв, аморальні й безбожні. То українська література — це лише плач, бунт та кров чи таки містить несамовитий естетичний потенціал?

Так Ульяненко — це про любов чи про смерть?

— Хороше запитання. Я вже два роки живу його текстами. Деякі твори вивчив ледь не напам’ять. Якщо відповідати побіжно, то це книжки про смерть. Але оскільки мені вдалося побачити дещо більше, як мені здається, то відповідь така: це книжки про смерть, які хочуть розповісти про любов. Думаю, що Ульяненко, як і будь-яка чутлива талановита людина, був вражений тим, що життя — така гарна, тендітна річ, що може закінчитись у будь-яку мить, а ми цю смерть ще й весь час множимо й продукуємо. Він не міг зрозуміти, чому ми такі дурні й жорстокі. Що ми за істоти, чому поводимося в такий самовбивчий, алогічний спосіб? Ось, власне, що ним рухало.

Ваша книжка «Інкубація «Яєць динозавра», шо принесла вам Премію імені Панаса Мирного, зовсім несхожа на наукову монографію.

— Тут той випадок, коли якість породжує кількість. Я написав її за 19 днів. Спочатку думав писати пости для «Фейсбуку». Але натомість виходила філологія. Писав з великим натхненням, щодня по два-три шкіци. На одному диханні, сам від себе не сподівався. Мені цікаво досліджувати тексти, їхні смисли. Тож це спроба зрозуміти, що я читаю. А в монографії я спробував аналізувати твори письменника не як історик, а як теоретик літератури. В першому томі, який зараз виходить із друку, — перепрочитав кожен із романів Ульяненка. У другому томі я диференціюю, йду вглиб, у більш детальні речі: поетику, проблематику, топіку. Ви, Дмитре, до речі, один з небагатьох, хто відчув поезію його творчості. Це фантастично — адже більшість пише про глисти і лайно. Вони чомусь лише це побачили в його творах.

Це, мені здається, сутнісний конфлікт. Наша література занадто довго підпорядковувалася великим ідеологіям, жила в матриці національно-визвольного романтизму й романтизму взагалі як методу.

— Наша культура без цього не може, бо нація весь час намагається здобути незалежність. Як без цього? Просто в Ульяненка романтика інакша. Він любов чи смерть виписує так, що заперечує цю романтичну традицію. Пропонує інакший погляд.

— Що ви плануєте наразі?

— Дописати другу частину монографії «Під «Знаком Саваофа», або «Там, де... «Ульяненко». Я парубок моторний, але вона важко йде — за три місяці написав лише чверть. Захоплю ще наступний рік.

А ще одне завдання — вивчити словацьку.