Від «Дон Кіхота» до «Гамлета»

Про стратегію Андрія Романченка, який став новим головним художником Львівського театру ім. М.Заньковецької

«За результатами проведеного конкурсу на заміщення вакантної посади «головний художник» державного підприємства «Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької», рішенням конкурсної комісії переможцем конкурсу було визнано Романченка Андрія Дмитровича», — повідомили на сайті занківчан. Варто зазначити, що подавалися на конкурс вісім осіб. Уклали контракт з 50-річним Романченком. На рік.

«Дню» новопризначений головний художник розповів, що закінчив Харківське художнє училище (театрально-декораційний відділ). Навчався у Петра Антоновича Шигимаги. Згодом вступив до Української академії образотворчого мистецтва та архітектури, і, каже, був останнім учнем дійсного члена Академії мистецтв України, професора кафедри живопису і композиції УАМ легендарного Данила Лідера.

Також ми говорили про перші враження від заньківчанської сцени і, звісно, від Львова, про улюблені постановки, захоплення поза основною роботою і не тільки.

КОРИСНЕ ХОБІ

— Коли ще навчався в училищі, пішов працювати в Харківську оперу, де пройшов все, бо працював скрізь — гримером  був, декоратором був, навіть мав за честь танцювати партію Дон Кіхота в однойменному балеті Л. Мінкуса, — розповідає Андрій РОМАНЧЕНКО. 

— А це ж як?

— Був довгий, артистичний. А час тоді був скрутний. То я підпрацьовував у мімансі. І на мене поставили партію Дон Кіхота.

— І як довго танцювали?

— 1998-го вступив до академії, і художній керівник балету, Світлана Коливанова, мене викликала на вистави ще два роки, поки не знайшли заміни.

— Тобто одне другому — не завада?

— Та ні, звісно. Бо це мені як хобі. І дуже корисне! Бо я довго ходив по сцені. І мені це було цікаво не з погляду самовираження, а як відчуття всередині вистави. Тоді багато чого зрозумів. Наприклад, як працює світло. Також — як працює площина, як працює простір. Зрозумів, як носиться костюм: що в ньому зайве, а що — незайве. Це ті нюанси, які, напевно, не кожен художник розуміє, тому що не мав такого досвіду, як я. На власній шкурі. Отже, з 1992 до 1998-го у мене був отакий вихід в театр, по всіх цехах. Я реально все «скуштував». Також «по дорозі» ставив у театрі Марії Коваленко, в «Катарсисі». І в Харківській опері — казку Ігоря Польського «Терем-теремок». У Харкові також був театр «Аморе» — перша музична антреприза, де я поставив «Сільську честь» і чотири маленькі опери. Ставив активно і в академії. Перше — у театрі «Колесо» виставу «З’їж мене» Ентоні Сверлінга. А далі, по закінченні академії, були роботи в Тернополі, Одесі, Дніпропетровську, Києві, Донецьку...

СВІЙ ТЕАТР

— А як стосовно тези про базовий театр, в якому треба довго працювати?..

— Це дуже правильна теза! Я дуже сподівався, що у мене складеться з Донецьким драматичним театром під керівництвом Марка Бровуна, а потім — його доньки. Це був дуже хороший театр! Мені там було дуже комфортно. Але ж ви знаєте, що сталося 2014-го. Я не міг там залишитися! І поїхав.

— Коли отримали пропозицію до Театру ім. М. Заньковецької, що особливо привабило?

— Художнику потрібно мати свій театр. Я вважаю, що вже сформувався як художник. Те, що працюється по різних театрах, забирає багато сил і часу в тому сенсі, що, поки доведеш колективу, що правильно мислиш, вже й на уклін треба виходити. Я ж не Сальвадор Далі — приїхав, і всі попадали! Потім, звісно, все виходить, але треба їхати до нового місця праці. Щодо Театру ім. М.Заньковецької... мені давно цей театр імпонує. І раніше надходили пропозиції від адміністрації щось поставити. Але з різних причин не складалося. Це великий театр з хорошим потенціалом. Його цехи, служби мене «купили» — я їх чую. І сцена у заньківчан чудова — намолене місце! Я вийшов на порожню сцену і все відчув. (Цим мене заразив мій учитель Д.Лідер, котрий говорив, що ліпшим за порожню сцену у чорному, порожньому залі нічого нема!). Відчув священний трепет. Крім того, я бував у Львові зі своїми виставами. Зокрема, з тією, за котру отримав відзнаку «Тернопільські театральні вечори» (2005 рік, «Качине полювання» Вампілова. — Т.К.). Вже тоді мені ця сцена приглянулася... Й аура Львова, поза сумнівом, впливає. Наразі ж для мене Львів — terra incognita. Хоча... Я був добре знайомий з Борисом Возницьким (світлої пам’яті директор Львівської національної галереї мистецтв. — Т.К.).


ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ АНДРІЯ РОМАНЧЕНКА

— У Львові ж маєте й інші знайомства. Наприклад, з Олексієм Кравчуком, який зараз очолює Театр «І люди, і ляльки».

— Так. Ми працювали разом у Донецьку. Планую піти до нього подивитися «Дітей Ноя» Шмітта, які ставив Михайло Урицький, з яким я дуже добре знайомий. Та й узагалі — феномен Театру «І люди, і ляльки» мені дуже цікавий. Бо нині ляльковий театр, на мою думку, спаскудився. Я, звісно, прошу вибачення за таке слово. Бо, вважаю, мають бути або ляльки, або люди. Не розумію, для чого у ляльковому театрі потрібні драматичні актори. А в деяких лялькових театрах тепер — тільки люди...

«СТАРАЮСЯ НЕ БРАТИ ДО УВАГИ»

— Напевно, Андрію Дмитровичу, ви чули про те, що у Театрі ім. М.Заньковецької відбуваються невеселі події через недосконале законодавство стосовно контрактної системи. Тобто відбуваються аналогічні події у багатьох театрах, але саме у заньківчан — дуже гучно. Вас не зупиняли ці нюанси? Не мали побоювань щодо того, що ваша робота перебігатиме як на мінному полі?

— По-перше, вся моя робота — як на мінному полі. По-друге, можливо, це вже вікове... Я маю роботу — і мені хочеться її виконати. У мене є якісь свої напрацювання як у сценографа, я бачу продовження школи Лідера у своїх роботах, і мені хочеться це втілити. Розумієте, якісь такі питання, які мене наразі не зачіпають, стараюся не брати до уваги. Можливо, це неправильно. Можливо, це егоїзм — здоровий чи нездоровий. Напевно, треба глибше ввійти в курс справи. Отак я вам відповім.

«ДАЛІ БУДЕМО ДУМАТИ»

— З чого розпочали роботу?

— Зараз спільними зусиллями випускаємо «Каліку з Інішмаану» Мартіна МакДонаха режисера Ореста Огородника. А вже далі будемо думати. В принципі, напрацювання є. Читаємо п’єси. Очевидно, ставитимемо комедію... Є й більш далекі плани. Але ж ви розумієте, які зараз часи. Нічого не можна планувати! «Каліку з Інішмаану» треба було випустити ще у травні!

«ЛЮБЛЮ ПРАЦЮВАТИ З ПРОСТОРОМ»

— Крім театру, що ще вас цікавить?

— Роблю виставки. Не свої. Тривалий час, з 2012 року, співпрацював і співпрацюватиму з Київським театральним музеєм. Дуже добре знаю фонди. Мені це подобається. Працюю з «Мистецьким Арсеналом», з Музеєм історії Києва. Я люблю працювати з простором. Живопис і графіка — теж мої вподобання. Але це — для себе. Тобто це не сильно мене будоражить як художника. А коли потрапляю у простір, це дуже цікаво!

«В ПРОФЕСІЇ НІЧОГО НЕ БОЮСЯ»

— Не тиснутиме на вас ім’я світлої пам’яті Мирона Кипріяна?

— Ні! В мене у життя, як і у кожної людини, — багато комплексів. Щодо професії, то я взагалі нічого не боюся. Це, напевно, дивно. Але так є. Плюс до того, я завжди знаю, коли виконую якусь роботу, що ніколи всередині себе не піду на компроміс. Ні-ко-ли! Це вже потім, коли мене починають просити актор чи, приміром, адміністратор, я можу поступитися. Але собі ніколи спуску не даю. А щодо Мирона Кипріяна, то це — історія, метр, корифей. А взагалі, на мою думку, театральний художник має знати більше, ніж просто художник. Також хочу сказати, що для мене історія мистецтв, історія культури відкриваються при безпосередньому контакті. Я все маю взяти в руки! От тому й люблю працювати у музеях! І ще я збирач — тканин, костюмів, одягу, книжок... Як покійний Мирон, який до театру все тягнув! Зокрема, меблі. І дуже багато з того, що я збираю, йде у вистави.

— А вже як Борис Григорович Возницький збирав — на цілу галерею назбирав!

— Та отож! Я тривалий час працював у Театральному музеї. Мав доступ — брав до рук, відчував. Багато чого зрозумів, усвідомив. Те саме я відчував у майстерні Данила Лідера, від якої він мені дав ключі. Там стояли його макети, були якісь напрацювання... Я дуже вдячний Лідеру за це.

«НЕ ДАЄ СПОКОЮ «ГАМЛЕТ»

— Чи є якась п’єса, над котрою вам дуже би хотілося попрацювати?

— Звичайно! Я до Львова привіз два ескізи — це моя дипломна робота і це остання робота, котру ми обговорювали з Лідером. «Гамлет». Я, чесно кажучи, тоді його добре «пожував», потім про нього забув, але він за мною ходить. Хочу «Гамлета»! Наталія Вікторівна Владимирова  (доктор мистецтвознавства, професор,член-кореспондент Національної академії мистецтв України. — Т.К.) навіть згадала цю мою роботу у дисертації. «Гамлет» мені не дає спокою. Я зрозумів, що таке тінь батька Гамлета. Ми довго з Лідером обговорювали, що це. А коли Лідера не стало, я відчув тінь батька Гамлета. Тобто я «Гамлета» свого часу прожив у прямому значенні цього слова. Бачу це у просторі, у сценографії. А саме — як середовище може бути дійовою особою. Одним із дійових осіб. На мою думку, існує окремий театр сценографії. Коли середовище і простір — персонажі. 

— Цікаво, а яке у вас ставлення до осучаснення класики — і режисерами, і художниками, і т.д.

— На моє переконання, може бути все що завгодно. Але, по-перше, треба ставити запитання «Навіщо?». Водночас це докір і мені. Бо я також брав у цьому участь («За двома зайцями» — у Театрі ім.І. Франка і в Театрі на Подолі), і двічі виходили хороші, але нові, інші п’єси. Тому... Хочете по-сучасному? То пишіть сучасні п’єси! Хто заважає? А щодо класики... Матеріал створений зі своїми якимись, зокрема, мовними, притаманними тому часу, нюансами, то як ми можемо це перенести у сьогодні? Сьогодні ж так не говорять! Є й інші нюанси, яких сьогодні ніхто не розуміє. Починається перекроювання. То напишіть нове! Я так міркую.

— Яка найулюбленіша ваша постановка?

— «Маруся Чурай» в Івано-Франківську. 2005 рік. Дуже люблю цю виставу, над якою ми працювали з Євгеном Курманом. Також — «Наречена ранкової зорі» (Донецьк, 2009, теж Курман). А ще я дуже люблю виставу «Тьотя Мотя прієхала» (Донецьк, 2012, режисер Ігор Матіїв) — за цю роботу отримав «Мельпомену Таврії».