МЕНЮ

Важко перші сто...

Сергій ТРИМБАЧ
7 червня, 2019 - 10:39
Одеська кіностудія відзначила свій ювілей. А в Ялті студії наказали довго жити

Звісно, що кіно в Одесі існує багато довше, аніж сто років. Є підозри, що ще в одеських катакомбах малювали таку собі кіноанімацію. Винахідник Йосип Тимченко ще до братів Люм’єрів  винайшов стробоскоп, який дехто з одеситів закликає вважати першим кроком в кіно й відтак одібрати у французьких братів піонерські лаври. А ювілейна дата прив’язана до 1919-го, коли нова більшовицька влада націоналізувала приватні кінофабрики Харитонова і Борисова.

РОЗПОЧИНАЛИ ГЕНІЇ

По-справжньому Одеська кінофабрика (так вона тоді називалась) запрацювала, починаючи від 1922 року, коли створили ВУФКУ (Всеукраїнське фото-кіноуправління), таке собі Держкіно. Тоді ще не існувало звички розраховувати виключно на державні інвестиції, це був справжній бізнес. Та й кіно тоді було справді прибутковою справою, народні маси полюбили нове мистецтво з усією можливою пристрастю.

Хоча проблем було не міряно! Після двох воєн, світової та громадянської, країна перетворилась на руїну. Бракувало не тільки матеріальних ресурсів, а й спеціалістів. Їх почали запрошувати із-за кордону. Звідти, скажімо, приїхав російський режисер Петро Чардинін — звідти, бо вже встиг до того емігрувати. В Одесі він запрацював у звичному для себе режимі, продукуючи фільми у строго визначеному жанровому ракурсі. Скажімо, «Украазія» (1925) це такий собі бойовик, «Тарас Трясило» (1927) — історичний пригодницький фільм (в основі, до речі, однойменна поема Володимира Сосюри, тодішнього улюбленця масового читача). А ще Чардинін сотворив байопік — «Тарас Шевченко» (1926), з геніальним актором Амвросієм Бучмою в головній ролі.

Ясна річ, було запрошено й німців. Скажімо, Йозефа Рону, оператора, чи художника Гайнріха Байзенгерца. Оператори тоді нагадували священних осіб, адже ніхто тоді не вчив цій професії і їхня праця нагадувала іноді шаманські вправи. Кіноапарат практично нікому із «сторонніх» не надавався, за винятком якихось зовсім екзотичних випадків. До прикладу: Данило Демуцький, який опанував професію фотографа, випрохав у когось знімальний апарат — на одну ніч. Кілька разів розібрав його й зібрав, вивчивши «внутрішні органи», фізіологію технічного монстра. Взагалі, тоді техніка обожнювалась, у ній бачили основний ресурс для сподіваного стрибка у щасливе майбутнє. І на кіно, з його «кінооком» і його можливостями вивчення реалій життя, покладались особливі надії.

Данило Демуцький, а ще Олексій Калюжний, Микола Топчій започаткували — на Одеському приморському ґрунті — українську кінооператорську школу, видатну за багатьма параметрами.  Візуальна краса, пластичне багатство національного екрану практично не має аналогів у світовому кіно. Режисура так само сприяла глибокій, та що там — просто розкішній візуалізації вітчизняних фільмів. Тим більше, що режисери не зрідка й приходили в кіно з пластичних мистецтв. Скажімо, Олександр Довженко був художником, малярем, що й відчутно у перших його одеських стрічках — «Звенигорі» та «Арсеналі» (його якраз і зняв Демуцький). А  Іван Кавалерідзе прийшов із професії скульптора і висліди цього дуже помітні у його дебютних стрічках («Злива», «Перекоп», «Коліївщина»), знятих безсумнівним генієм Миколою Топчієм...

ВІДРОДИТИСЯ...

Вони й справді були геніями. 1920-ті — роки національного Відродження, й відтак не дивно, що зусилля були титанічними, врівень з епохою. Одначе в 1930-ті ВУФКУ зліквідували, центр управління перемістили до Москви. І — то вже було не зовсім те кіно, як правило політизоване, з жорстко визначеною ідеологічною метою. А по Другій світовій війні, коли почалася криза й так зване «малокартиння» (фільмів продукувалося дуже мало), Одеська кіностудія й зовсім припинила своє існування.

Тільки 1954-го її,  багато в чому завдяки студійному директору Олександру Горському (до речі, батько художниці Алли Горської), студія відродилась. Прийшли  молоді і дуже талановиті люди — Марлен Хуцієв і Фелікс Миронер («Весна на Зарічній вулиці»),  сценарист Григорій Колтунов, оператори, а згодом і режисери Петро Тодоровський, Вадим Костроменко, інші визначні  кіномитці.  У 1960—1970-ті зійшла зірка Кіри Муратової («Короткі зустрічі» та «Довні проводи»), чий творчий геній назавжди пов»язався з Одесою.

Одеська кіностудія відзначалася не тільки фільмами авторського, «штучного» спрямування, а й фільмами з чіткою жанровою установкою.  Генріх Габай («Зелений фургон»),  Віллен Новак («Принцеса на бобах», «Дика любов»), Олександр Павловський («Дитина до листопада»), Георгій Юнгвальд-Хилькевич (Д’Артаньян і три мушкетери») та чимало інших стрічок підняли авторитет в очах глядачів — марка одеситів досі стоїть високо. Десятки, сотні імен, серед яких назву лише  Ярослава Лупія, Євгена Голубенка, Олександра Токарєва, Віктора Крутіна...

Нині непрості часи. Упродовж тривалого часу фільмовиробництво в Одесі перебувало біля нульової позначки. Одначе є підстави сподіватися, що проблеми буде подолано. З такими традиціями варто розраховувати на нові і прекрасні миті кіноісторії. Про них нагадало недавнє свято в Одесі, в тій самій точці, де й розпочинався власне український кінематограф.

«ЯЛТА-ФІЛЬМ». РЕАЛІЇ

З початками українського кіно тісно пов’язана й Ялтинська кіностудія. У ті часи, коли вона входила до ВУФКУ і в 1920-ті продукувала чимало фільмів («Остап Бандура», «Алім», «Провокатор» та інші). Потому були різні періоди, здебільшого студія перебувала на вторинних ролях. В роки української незалежності, на жаль, держава  практично не звертала уваги на цю студію, відтак почався її занепад.

ФОТО АЛІНИ СМУТКО / KRYMR.ORG (RFE/RL)

 

Нині Крим окуповано Росією... І остання новина — розпочато процедуру ліквідації Державного підприємства республіки Крим «Кіностудія «Ялта-фільм». Розпорядження про це розміщено на сайті російського уряду Криму. Процес ліквідації має тривати рік.  А скільки ж було переможних реляцій опісля 2014-го, скільки казкових планів! Один лише Нікіта Міхалков  не раз виступав на політичній естраді у жанрі «Мы рождены, чтоб сказку сделать...» — на ймення «Ялта-фільм». Сдєлалі — суцільний пшик вийшов!

Тепер, устами заступника директора «Кримського кіномедіацентру» Олени Куценко, інформують: російський уряд Кримувусе ж буде розвивати Ялтинську кіностудію. Як — незрозуміло, мабуть Божими молитвами.  Бо ж та сама Куценко говорить: «Ми прийшли на голе, розорене місце» (цитата із сайту «Крим. Реалії»).

 «Свежо предание»... ще у 2010—2012 роки я чув від Валерія Павлотоса (кінохудожник, очолював Кримське відділення нашої Спілки кінематографістів) про плани створення Кінопарку і т.п. До речі, і тоді в цьому контексті йшли посилання на Нікіту Міхалкова: мовляв, допоможе.

Кілька днів тому режисер Валерій Балаян, який добре обізнаний з ялтинськими «реаліями», пояснив одну з головних причин «пшика»: санкції західних країн не дозволяють не те що робити, а навіть говорити всерйоз про якусь бізнесову складову Ялтинської кіностудії. Москва фінансувати студію відмовилась, а Криму це не під силу.

Ні, зловтішатися не хочеться. Кримське узбережжя таке придатне для кінозйомок. І от тепер — капут виходить. Що ж, почекаємо, коли Крим знову буде в Україні. Може, тоді й Кримське сонце повернеться до ролі головного кінематографічного світила?