МЕНЮ

«Усім нам, Бойкам, легше висловлюватися віршами»

24 жовтня, 2013 - 18:08
Історія літературної родини з Донеччини

Зазвичай, коли говорять про літературну Донеччину, згадують імена Василя Стуса, Івана Дзюби, Емми Андієвської... Серед цього переліку — і прізвище Бойків, точніше ціла їхня родина. Від прадіда, що писав пісні, до внуків, а можливо, й далі...

Григорій Бойко народився в Оленівці на Донеччині, жив у Києві, захищав Україну та Польщу від німецьких загарбників і весь час писав вірші. З’явився на світ він під час розквіту українізації, 5 вересня 1923 року, пізніше називав себе не інакше як Грицько, упевнено підкреслюючи своє українське коріння. У родині він був першою дитиною, згодом народилися два братики та сестрички-близнючки. У сім’ї від самого початку прищеплювали любов до літератури — дід та батько.

Дід, Олексій Корнієцький, був автором пісень, які й досі можна почути в глибинках Донеччини. Батько, Пилип Мусійович, дуже часто римував, у нього навіть вийшла книжка україномовної поезії в Москві. За таку збірку він отримав нагороду — йому подарували дві тисячі книжок світової та вітчизняної класики. На той час це була величезна бібліотека, враховуючи той факт, що проживала родина так само в Оленівці. Такого в селі ще не було, а тому до хати Бойків завжди приходили односельці. Кімната з книжками перетворилася на величезну читальню залу, з розмовами та обговореннями. Дружина Пилипа Мусійовича дуже любила літературу і мріяла стали вчителькою, проте її мрія так і не здійснилася. Тому найбільше вона хотіла  дати хорошу освіту своїм дітям та прищепити їм любов до книги. Все це створювало надзвичайну «книжкову атмосферу» вдома у Бойків. Можливо, тому й діти згодом почали проявляти хист до літератури. Проте найбільше за всіх такий талант виявив Грицько, старший син, який почав писати вірші ще у шкільні роки. У той самий час з’являлись і його перші публікації в газеті. Таким чином, він отримував першу в своєму житті зарплатню, яку залюбки витрачав на потреби родини — борошно чи пшоно. Цей факт, власного піклування про родину, його дуже тішив.

1941 року він закінчив школу і одразу добровільно пішов на фронт. Йому тоді не було ще й вісімнадцяти. Лейтенант-зв’язківець Грицько Бойко пройшов Сталінград, брав участь у битві на Курській дузі, пройшов Польщу та Німеччину, де й відсвяткував перемогу. Після війни йому, вже офіцеру, запропонували навчання у військовій академії. Проте він відмовився. Обравши літературу, вступив до Донецького педагогічного інституту, який закінчив із відзнакою. Одразу після закінчення інституту одружився на випускниці фізико-математичного факультету Олександрі. Працював літературним консультантом у газеті при Спілці письменників Донеччини. А 1951 року вийшла його перша книжка для дорослої аудиторії. Згодом він видає й першу свою дитячу книжку. Цього ж року в сім’ї народився первісток — Вадим (донька Світлана з’явиться на світ через декілька років). Все, що Грицько пише, — пише українською. І це незважаючи ні на регіон, у якому він живе, ні на час.

Дитяча тематика — те, що найбільше цікавило Бойка. У 1950—1960-х роках він набуває значної популярності. Його книжки виходять великими тиражами, а на виступах завжди повні зали, причому не тільки дитячої аудиторії.

Грицько Бойко дуже любив дітей. Для нього не було різниці, хто вони, якого віку, хто їхні батьки та вчителі. Невістка, Ірина Бойко, згадує: «Власне поняття «чужі діти» для нього не існувало. Встановлював у своїй квартині ялинку і вдягався Дідом Морозом, наряджав Снігуронькою дружину і запрошував на свято всіх дітей з великого двору. Міг катати годинами на своєму автомобілі малят або читати їм щойно написане. Міг після серцевого нападу, навіть із температурою, поїхати на чергову зустріч до своїх читачів. На всі вмовляння залишитися, говорив: я не можу. Там діти. Вони чекають».

А якось до Києва на екскурсію приїхали дітлахи з Донеччини. Вони пізно увечері прийшли в гості до свого улюбленого поета, який вже мешкав у столиці. Той огорнув їх — і буквально, у теплі ковдри, і морально — теплими історіями. Він читав свої вірші, згадував дитинство та роки на Донеччині. А на ранок дітей чекали теплі вареники від дружини Олександри (у родині її називали бабуся Саня) та продовження вечірніх історій. Загалом поет із зустрічами об’їздив усю Україну. Діти його любили і ніколи не хотіли відпускати від себе. А більше трьохсот його творів стали піснями.

Син Григорія так само пішов батьковим шляхом і став письменником уже в четвертому поколінні. Закінчив факультет журналістики в Києві та літературні курси в Москві. Довгий час працював відповідальним секретарем з драматургії на кіностудії «Укртелефільм».

Але син, на відміну від батька, не став поетом, він обрав драматургію. Його перша драма була поставлена 1975 року. Окрім літературного хисту, від батька отримав ще й любов до своєї країни. «Почав я не писати, а складати вірші, відколи пам’ятаю себе. Це, можна сказати, спадкова хвороба нашого роду», — говорив про себе Вадим Григорович. «Усім нам, Бойкам, схоже, легше висловлюватися віршами, ніж прозою», — констатував він в одному зі своїх інтерв’ю. За свій талант він завжди дякував батькові: «Дякую, таточку, за те, що ти в мене був... Щоб любити всіх дітей світу, треба і своїх власних трошки любити. Я батьківської любові звідав, либонь, за десятьох».

Дружина Ірина згадує: «У студентські роки ми пішли покласти квіти до пам’ятника Тарасові Шевченку. За такі речі, після перепоховання поета, багатьох студентів виключали з університету. До нас підійшов «товариш у сірому» і запитав: «Націоналісти?» Наречений із відповіддю не забарився: «Дівоче прізвище матері Тараса Шевченка — Бойко, я теж — Бойко. Невже я сину своєї прапра...бабусі не можу покласти квіти?» Після чого чолов’яга відступив».

Увесь час і батько, і син, показували своїм прикладом, яким має бути справжній письменник — працьовитим і щирим. Певно, саме тому твори обох популярні й зараз. Так, пані Ірина нагадує випадок, коли, зайшовши у транспорт, почула, як дитина цитувала вірш Грицька Бойка. А що може бути приємнішим для родини, ніж пам’ять про її предків?

Записала Катерина ЯКОВЛЕНКО, «День», Донецьк, фото надані організаторами фестивалю

ДО РЕЧІ

28—29 жовтня в Оленівці відбудеться фестиваль «Гуморист та письменник країни Дитинства — Грицько Бойко», присвячений 90-річчю від дня народження письменника. Проект реалізується за підтримки Донецької обласної ради, управління культури і туризму Донецької ОДА та управління у справах сім’ї та молоді Донецької ОДА. Серед партнерів проекту — Громадська організація «Українська рада миру», Донецький будинок працівників культури, Донецьке обласне відділення Національної всеукраїнської музичної спілки, ХВЦ «АртДонбасс» міста Донецька та газета «День». Книжки з бібліотеки нашого видання отримають переможці конкурсу читців поезії Бойка. Участь у фестивалі візьмуть професійні актори, письменники, краєзнавці, сучасники Г.Бойка, які його знали, студенти, творча інтелігенція Донецька та головні гості — родина поета, яка завітає з Києва.