«Україна або з’явиться в апѓрейдній версії, або... зовсім зникне»

Тарас Петриненко — про політику, естраду і майбутнє

Із ним сьогодні не так-то просто зустрітися: домовлялися ми, може, чотири тижні. На всі запитання відповіді уже пролунали, та й що нове вам сказати? Насправді, справа була не в пафосі, а просто на Тараса Петриненка якось одночасно навалилася купа нагальних проблем, які належало негайно вирішувати.

Спочатку далося взнаки здоров’я: ми чомусь не молодіємо, тоді як очі для музиканта — то кольори світу. Потім настав час ставити на Байковому кладовищі пам’ятник матері, народній артистці Діані Гнатівні Петриненко, котра спочила вічним сном 17 листопада 2018 року. Ну, не знаю, чи розумієте ви, що таке могила найріднішої людини, не належним чином прибрана...

Ймовірно, своїми дзвінками я набрид директору патріарха української популярної музики — Валерію Куличкину. Ми домовилися на зустріч... Поки їхали, я дізнався, що чимало людей не вірить, що Тарас Петриненко залишився на Батьківщині, а не виїхав на пмж до Канади.

Світла днина. І проти сонця трохи схудлий Тарас... Цікаво, що він думає про Україну, куди, п’ять років поневірявшись по Росії, у 33 роки він назавжди повернувся та «Після далечі доріг /Вірне серце твого сина /Я кладу тобі до ніг!»

ПРО ВІДПОВІДНИЙ РІВЕНЬ ТВОРЧОЇ СВОБОДИ

— Почнемо з 1986-го. Отже, Тарасе, залишив тульський ВІА «Червоні маки» та повернувся в Україну, де разом з адміністратором Валерієм Смаглієм на базі Київконцерту відновив групу «Гроно». Чому так сталося?

— По-перше, я завжди хотів повернутися. Інша справа — на якому рівні, в якій якості? Якщо повертатися до того, що мені вказуватимуть, що, де і як співати, а що — ні, мене такий стан справ більше не влаштовував. П’ять років, проведених у Росії, призвичаїли до відповідного рівня творчої свободи... Скажу більше, на момент прийняття рішення у мене навіть виникла дилема: чи повертатися в Україну, чи вирушити в таке цікаве місце, як Сахалін.

— А з якого дива Сахалін?

— Нас, українських музикантів із ВІА «Червоні маки», забирали туди із руками і ногами, гарантували створити комфортні умови, бо це далекий світ, майже Японія. До всього іншого, там коефіцієнт концертних ставок діяв один до трьох! Просто лафа. Утім, завжди я жадав повернутися додому, співати в Україні. Але співати те, що я хочу, і те, що можу, а не те, чим мене обмежують і творчо принижують.

— Розумію, за п’ять років добровільного вигнання ситуація із музичним ім’ям виразно змінилася...

— У тім-то й справа. Уже було створено та виконано низку успішних пісень, які здобули всесоюзну популярність, а саме: «Перелетная птица», «Свет погасшей звезды» пам’яті Джона Леннона, «Однажды утром», «Я скоро вернусь»,  «Путешествие на туче». За цими та іншими творами мене впізнавали, в який би куточок СРСР нас не занесло.

— Пригадую (набравшись нахабства, співаю перед автором. —  О.Р.): «Перелетная птица, одинокая птица, /Эту боль мы разделим с тобой на двоих, /Горько думать, что в мире ничего не случится, /Если он не услышит больше песен твоих». (Як великодушно на це усміхається Тарас. —  О.Р.)

— Справді, настали часи перебудови — гласності та — прискорення, коли «Перелетную птицу», стало неможливо ігнорувати. На теренах Радянського Союзу вона лунала, як то кажуть, із кожної праски та холодильника. Саме тому я повернувся до Києва та з Валерієм Смаглієм зібрав команду,

— Він, здається, грав на басу?

— Ні, помиляєшся. Валера працював виключно адміністратором, хоча саме з ним ми виношували загарбницькі плани потужного повернення додому.

—  До складу відновленого «Грона» повернувся гітарист Ігор Шабловський, з’явився гітарист і клавішник Юрій Серебряков (екс-»Чарівні гітари»), Володимир Братковський — ударні інструменти, а із Київського театру естради прийшла співачка Тетяна Горобець. Правильно?

— Так, усе правильно.

—  Пригадую враження від альбому «Я — професійний раб», що з’явився у 1989-му. Просто шок! Одинадцять пісень, й одні ударні хіти, які збурювали суспільство, кожна — цвях у труну совка: «Останнiй з могiкан», «Я — професiйний раб», «Пісня про пісню», «Чорнобильська зона», «Народний рух».

— Було діло... Але не могильниками, а будівничими бачили ми себе.

«НА МАЙДАНАХ ГИНУЛИ ОДНІ, А НА ВИБОРИ ХОДЯТЬ ІНШІ»

— Минуло тридцять років... Ти співав: «Я — професійний раб по духу і по крові, /За соцпоходженням, також я — із рабів, /Я — раб в своїх кістках, я — раб в своїй основі, /Я — раб в своїх думках і у вживанні слів». Чи змінилося твоє світобачення на 29-му році суверенітету?

— Ні, аж ніяк не змінилося. Фактично все, що я сказав тоді, можу впевнено повторити сьогодні. Просто одне покоління професійних рабів виховало інше: совок нам ще вичавлювати й вичавлювати із себе.

— Але ж змінилася сама Україна! Чи, вважаєш, не змінилася?

— Розумієш, дуже хочеться думати, що Батьківщина змінилася. Але після останніх виборів, коли така кількість народу, як виявилося, більше дбає про власний шлунок, про свою кишеню, а не про те, що станеться з його країною, глибокий сум огортає серце. Якою виявиться подальша доля моєї багатостраждальної Вітчизни?.. Не знаю, чим все це закінчиться. Надія, як ми знаємо, завжди вмирає останньою, цього разу, схоже, змінить порядок речей.

— Як вважаєш, чи набула нині пісня «Я — професійний раб...» нового значення?

— Ні, значення залишилося те ж саме. Але... Я все-таки чекаю, коли подохне совок у головах українців. Хай як там болісно, але це слід пережити. Оскільки сьогодні на шальках терезів знаходяться загальнолюдські цінності, які ми в собі — або розвинемо, або втратимо.

— Або встоїмося, або знову перетворимося, як стверджував інший Тарас — Шевченко, на «Рабів, подножки, грязь Москви»?

— Ідеться про цивілізаційний вибір. Не хочу забирати хліб у футурологів, але для нас, українців, то — справжній челендж: Україна або з’явиться в якомусь оновленому сенсі, апґрейдній версії, або зовсім зникне. Саме останнього всіляко домагається, власне, наш північний сусід. На це спокійно дивитися я не можу. Поки загал не усвідомить, що, зрештою, від нього залежить доля Батьківщини, толку не буде...

— Мені теж здається, що країна поділилася на нерівні частини.

— Справа не в лінькуватій більшості чи невгамовній меншості...

— Тоді в чому?

— ... а в тому, що загал розділений по ставленню до Батьківщини.

— Як це?

— На Майданах гинули одні, а на вибори ходять інші. Особисто виборювали суверенітет одні, а формати цього суверенітету на національних FM-радіостанціях визначають інші.

— А перемагають треті — ті, хто розважав і продовжує розважати?

— Перші сподіваються на третіх: наче вони здатні кожному простому українцеві вручити ключі від щастя... Ні, я розумію, людям хочеться добре жити, гарно заробляти, ситно їсти. Причому жити щодня краще, ніж учора. Бажано так, аби холодильник сам наповнювався, а мобільний телефон сам вирішував побутові проблеми. Але так у світі не буває. Спочатку треба підняти країну, щоб потім вона, індустріальна та технологічно потужна, могла допомогти кожному зі своїх громадян.

ЗАХОПИТИ ВСЕ, ЩО ДОВКОЛА, І НА ВЛАСНИЙ КШТАЛТ СПОТВОРИТИ

— На першому фестивалі «Червона рута», що відбувся у Чернівцях, ти був членом журі й почесним гостем...

— Так.

— Чому ти проігнорував затверджений сценарний план і 17 вересня 1989 року на стадіоні «Буковина» виконав пісню «Народний рух»? Не зміг утриматися? Тобі було потрібно більше, ніж іншим?

— Тому що я завжди був і залишаюся не байдужим до долі своєї Держави.

— Тому, на два роки випереджаючи події з прийняттям суверенітету, зі сцени стадіону «Буковина» відкрито заявив, мовляв, в ансамблі «Гроно», яким ти керуєш, українська мова — державна.

— Так мало бути, так не один я відчував, але саме так я сказав.

— На чому ґрунтувалося таке переконання?

— Раніше, коли ще не розвалився Радянський Союз, часто ми їздили на гастролі. Не один раз на власні очі бачив разючі зміни: ледь ми проїжджаємо хутір Михайлівський, як починається інша країна, де живуть інші люди, панують інші звички.

— У чому відмінність? У прикордонних стовпчиках?

— Ніяких стовпчиків прикордонних тоді ще не було. Але тільки ти минав умовний рубіж, як зникали побілені хатки, акуратно поставлені паркани, дбайливо оброблені городи, а починалося заросле царство бур’яну, звідки виглядали облуплені халупи, повалені огорожі, а під воротами — нетверезі чолов’яги з цигарками у зубах та куполами церков, набитими на грудях... Та навіть не в способі життя, не в національних традиціях справа.

— Інший менталітет?

— Точно! Від них, не-братів, я завжди відчував внутрішню ворожість. Вона стосувалася не тільки нас, українців, а всіх, хто сусідив із Московією. Якимось диким рушієм у цієї нації стало дикунське прагнення: захопити все, що довкола, і на власний кшталт спотворити. Врізалось у пам’ять, як колись Шаміль Басаєв написав у листі Путіну: «Ваша великоруська мрія проста: сидячи по горло в лайні, затягнути туди всіх інших. Це і є русизм».

— Скажи, Тарасе, тобі й досі телефонують із Москви та пропонують видати компакт-диски із російськомовним репертуаром?

— Та якось давненько вже дзвонили. Але, знаєш, були періоди, коли щотижня теленькали. Відверто кажучи, колись я зібрав підсумковий російськомовний альбом, дописав і на цьому поставив жирну крапку. Справді, був колись певний період у моєму житті, у моїй творчості, але він безповоротно минув...

— Зважаючи на те, що на Майданах гинуть одні, а на вибори ходять інші, що тебе тримає в Україні?

— Україна, друже, Україна! Більше нічого. Адже коли часом уявляєш себе мешканцем — лише це маю на увазі! — іншої країни, розумієш: ні, це не моє. Так, я можу поїхати на деякий, навіть тривалий, час за кордон, помилуватися цікавими місцями, побачити, як по-людськи живуть люди, але коріння моє тут!

— Як я тебе розумію, Тарасе... Свого часу я півроку прожив у Канаді, потім — три місяці у Сполучених Штатах.

— Коли ми вперше приїхали до США, я одразу звернув увагу на очі людей. (Цікаво, а що він бачить у моїх очах? І справді Тарас нахиляється над столом і дивиться в глибини. — О.Р.) У американців, скажу я вам, в очах калькулятори! Уявляєш націю, де замість очей — касові апарати?

— Так, це інший спосіб життя.

— Вони живуть якимось іншими цінностями! Переконаний: щоб жити в країні дядечка Сема, потрібно стати такими, як вони, прагматичним американцем. Це один із законів сучасності... Щоб стати успішним у шоу-бізнесі, належить бути таким, як ті, кого породжує шоу-бізнес. Це інша каста людей.

— Ти — інший?

— Сподіваюся, так. Попри все, я займаюся творчістю. Незважаючи ні на що.

ХВИЛЯ ПОПУЛІЗМУ ІЗ СОЦІАЛЬНОГО ДНА ПІДНІМАЄ ПРИМІТИВНИХ ЛЮДЕЙ

— Коли нам чекати наступного альбому? Хочу знову пережити культурологічний шок. Бо щось дуже давно в тебе альбомів не було.

— Знаєш, тепер якось мислити альбомами не комільфо; на часі — синґли, відеокліпи, скандали, образи, судові процеси... Проте мене однаково тягне до альбому, і я морально готую себе до такої лебединої пісні. Більше, по щирості кажучи, мені нічого не хочеться...

— Ні, Тарасе, ніяких лебединих пісень! Облиш ці розмови!

— У мене викликає відразу те, що відбувається, — не лише в Україні, а взагалі, у світі. Якщо поглянути на ситуацію глобально, ми летимо у прірву. І багато хто це бачить... У плані екології, в плані політики... Досить стрімко світ якось збіднів, дивним чином став розумово відсталим.

— Чому ти так вважаєш?

— З огляду на те, що хвиля популізму із соціального дна піднімає примітивних людей і саджає на трон; більше того, такий стан речей загалу подобається, і він, як самопроголошений народ, дозволяє собою керувати — як невігласам заманеться.

— Похмура візія!

— Але це ще не все... Помнож це на новітні технології, digital, розгул соцмереж, які тепер замінюють серйозні ЗМІ, телеграф-канали, де кожного можна облити брудом — за якоїсь причини чи без такої. Сучасний світ спотворюється. Таке враження, що ми потроху деградуємо, а інволюція лише прискорюється і прискорюється. Багато хто почав втрачати віру в наші світлі ідеали.

— Це остання річ, про яку саме від тебе я хотів би сьогодні почути.

— Та куди правду діти? Ціна нашої зневіри дуже висока, ще одного шансу для українців ні доля, ні сусіди не подарують. Потрібно стукати в кожне українське серце, у кожну голову, щоб ми якось вирвалися із зачарованого кола майданів та подальшої зневіри. І тут ніхто — ні моноблок, ні опозиція — не є винятком, кожному українцеві потрібно почати духовне відродження із себе.

— Як зрозуміти, що така робота належним чином виконана?

— Спробуй озирнутися, кинули погляд у минуле і побачити, що досі твоє життя не було безглуздим.

— Розумієш, наскільки потрібен твій альбом! Наскільки потрібен духовний анти-ДОТ!

— Ти що, не почув? Кажу, що останнім часом в мені щось бринить, ворушиться і змушує, принаймні, над цим думати. Подібні неясні порухи украй важливі для творця... Якщо, наприклад, я над чимось думаю, то, скоріше за все, це трансформується в якусь певну форму.

— Оформились якісь нові пісні, більш-менш закінчені?

— У мене це відбувається по-іншому... Чернеток, як завжди, купа, але мені треба сісти, абстрагуватися і з кожною окремо попрацювати...

— Що особисто у тебе є початком творчого процесу: ноти, хуки, якийсь віршований рядок?

— Раніше було в один спосіб, тепер — трохи в інший. Чи знаєш, що пісня «Господи, помилуй нас!» мені приснилася?

— Звісно, ні. Розкажи!

— Серед ночі я прокинувся, записав у зошит ноти мелодії і повернувся у ліжко. На ранок з’ясувалося, що це — пісня... Тепер мене спонукає купа чернеток, якихось робочих записів, які мене до чогось підштовхують, часом — муляють, нагадуючи про себе, аби я їх не забув.

— Ти наспівуєш мелодію чи одразу розумієш, яку форму матиме пісня?

— Є два рівнозначні варіанти: або — ноти, або — диктофонний запис, коли вчасно увімкнув, занотував фрагмент і зупинив настрій назавжди. Занижувати планку я просто не маю права. Якщо я чогось досяг у своїй творчості, і це певний рівень, писати абищо я більше не можу собі дозволити. Нащо? Аби в тебе тицяли пальцями, знизуючи плечима: «Ну, написав він новеньке... Заради новенького». Для мене справді нове повинно бути не просто новим, воно мусить бути свіжим, значимим, доцільним, врешті-решт, потрібним сучасному слухачеві, у якого зовсім інші запити.

ЗАВЖДИ НАМАГАЮСЯ ЗНАЙТИ ВІДПОВІДЬ

— Здається, твої сучасні колеги-піснярі про такі речі особливо не паряться?

— Ото ж бо й воно. Один із законів сучасного українського шоу-бізнесу — ні за що не відповідати, перекладати відповідальність на невибагливість слухача, а тому без докорів сумління клепати пісні не про кохання, а ритмізовану банальщину.

— Чи можуть бути та чи є у тебе послідовники? Чи хтось так ставиться до України із музикантів нового покоління, як ставився і ставишся ти?

— Можливо, я не все знаю, але є команди. Той самий Тарас Тополя, фронтмен «Антитіла»; він, здається, має таку саму чітку спрямованість.

— Згоден, у нього є хребет!

— Є й інші молоді музиканти, яких я поважаю. Це — «Бумбокс», які різко відмовилися від гастрольної діяльності у Мордорі. Насправді нинішня Україна багата на самобутніх митців. Зокрема «Бумбокс» — то команда, де головну роль грає лідер — Андрій Хливнюк, мені він здається енергетичним згустком, який все рухає.

— А із жіноцтва?

— Жіноцтво, як правило, співає про любов. А це — більш абстрактно. Мені важко тут визначатися. Адже у них все мінливо... Зокрема, спостерігаєш за якоюсь співачкою: начебто порядок-порядок-порядок, а потім — раз в бік, бо так стало вигідно.

— Мене вразив фільм про Голодомор, який зробила Аґнєшка Холанд, геніальна польська режисерка. Дві пісні у саундтрек написала Джамала...

— Так, звісно! Ти маєш рацію! Добре, що нагадав: так, Джамала.

— Не так давно робив інтерв’ю... Дуже міцна мисткиня! І в музиці, і в текстах, і в поглядах на життя. Одна із небагатьох, котрі товаришують із головою.

— А мені вона стала більше подобатися після Євробачення, ніж до того Ґран-прі. Вона — або оперилася, або — навіть не знаю, як правильно висловитися.

— Помудрішала?

— Точно, помудрішала: не лише в музиці, взагалі у творчості.

— Завжди залишається запитання, на яке хотілось би відповісти, але його тобі не поставили. Яке запитання є, на яке тобі кортить поміркувати?

— Не брехатиму, але особливо останнім часом я не люблю будь-які інтерв’ю. І тут справа не в пустопорожніх запитаннях, не в пихатості чи зарозумілості.... Є цьому природне пояснення: я — інтроверт.

— Тобто більше спостерігаєш, аніж спілкуєшся?

— Саме так! Тому, якщо мене щось не запитали, і — Слава Богу! Ніколи я не переймався запитанням, яке хотів би, аби хтось мені поставив. З якого ляду?.. На запитання, які я ставлю собі, я завжди намагаюся знайти відповідь.

— Можеш озвучити думку, яка допоможе молоді уникнути купи помилок, бо ти йшов до розуміння цього тридцять років?

— А ось тепер ти мене зненацька і підловив! Ясна річ, що такі висновки є. Та знаскоку згадувати не стану... О, я згадав, але зараз не скажу.