МЕНЮ

У пошуках ідеальної професії

Лілія БЕВЗЮК-ВОЛОШИНА
26 лютого, 2020 - 10:37
Про виставу «Лисеня, якому вдалося» Галини Листвак та Богдана Поліщука в Першому театрі Львова

Ідеальна вистава для сімейного перегляду починається тоді, коли і батькам не нудно, і діти в захваті. А ще, після того як сьогодні діти вже в два роки знають систему домашніх гаджетів, конкурувати з цим усім театр може, лише, якщо дитину правильно приводять до театру батьки. От як може п’ятирічна дитина поставитися до вистави, якщо мама завела його в зал і пояснила: «У мене часу сидіти тут нема, я рівно через годину заберу тебе в фойє, нікуди не виходь». І це у вихідний день. Отже, театр для дитини починається зі ставлення батьків до театру!

Також завжди цікаво, що дітям 5+ важливіше в театрі — історія чи інтерактив? Красива сценографія чи музика? Чи все разом?

На шляху до ідеальної вистави для сімейного перегляду опинився і сценограф-режисер Богдан Поліщук. Маючи фах сценографа, за останніх років зо три Богдан поставив як режисер щонайменше п’ять вистав. Цього разу він зробив зупинку в Першому театрі у Львові для пошуку ідеальної лисячої професії. В основі вистави п’єса «Лисеня, якому вдалося» драматурга Галини Листвак, з якою Богдан працює вже втретє. На його замовлення драматург написала п’єси: «Впольована пристрасть, або Підслухані пісні княжого саду» (у співавторстві з О.Ренн, режисерський дебют Богдана у Львівському театрі ім. Леся Курбаса, 2017 р.); «Android. Номер на твоїй спині» (Київський малий театр, 2019 р.). У більшості випадків Богдан сам придумував історію, героїв і просив драматурга максимально точно створити текст для майбутніх вистав. Композитором львівського спектаклю став Всеволод Сіренко, з яким Поліщук також уже працював під час режисерського дебюту.

«Лисеня, якому вдалося» — це казка про пошук свого шляху в житті. Попри те, що Теодор, лис-тато (Андрій Селецький) — скрипаль, а Соломія, лисиця-мама (Наталія Білан) — співачка, і взагалі вони зі славної родини Лисенків, Лисиків (прізвища такі відомі, що говорять самі за себе), їхня Леся, лисеня (Анастасія Хавунка), не може ні грати, ні співати. Так і починаються пошуки ідентифікації через апробацію талантів.

Розмах сцени дає можливість заповнити простір казковим помешканням лисів. Тільки як і годиться для романтики, живуть вони під мостом. Міст епохи модерну переносить нас на століття назад. Отака собі нора лисів-інтелігентів. Утім, чопорність і манірність цих ну дуже світських лисів аніскілечки не страждає. Модерновий міст, який оперезає дах їхньої лисячої нори, такий красивий та естетично підходящий, що серед ночі на нього можна вийти для пошуку натхнення і пограти на скрипці просто під велетенським місяцем. А маленька кімнатка нагадує меморіальний музей чи то музиканта, чи то письменника з портретами на стіні, з відповідною атмосферою.

Отже, сценограф, який перебуває в режисерських пошуках, відправляє своїх героїв в епоху модерну, відповідного етикету, одягу (костюми виконані з неймовірною точністю та деталізацією, вишивкою, ґудзиками, рукавичками), звичок, де навіть тапер (Данило Саєнко, Ігор Петрица) на сцені грає на фортепіано, наче от-от ми побачимо німе кіно. Втім, 100%-го перенесення не відбувається, це нібито сьогоднішня інтелігенція, яка просто десь застрягла між модерном і сьогоденням, така собі подвійна реальність. Затяжні сцени без слів межують з лисячим «звукорядом» або з театром тіней під фортепіано і зачаровують естетичною красою. Перед нами розгортається казка в стилі кіношного андерсонського «Королівства повного місяця» або ще ближче тематичного «Незрівнянного Містера Фокса». Сімейні звички переростають у справжні ритуали, де постановник змушує глядача до споглядання найменших дрібничок, ніби зупиняє наш активний час і наголошує, що все ховається в деталях. При тому що в цій виставі діти-глядачі бачать, як поводяться батьки у відсутності дітей, а батьки-глядачі мають можливість спостерігати за дітьми.

За довгими сценами чаювання мами і тата, які так декадансово дивляться одне на одного або так глибоко вдихають повітря, ховається справжня любов та співчуття до своєї дитини. Вистава виконує ще й освітню функцію — дітям показують і дають почути не лише справжнє фортепіано чи скрипку, а також цитру та колісну ліру!

Дуже важливим для цієї вистави було витримати акторам відсторонений спосіб існування на сцені, адже зазвичай виконання казкових героїв передбачає максимум емоцій та активності (київським акторам у виставі «Android. Номер на твоїй спині» було трохи легше втримати стиль гри). Також враження, що акторів дуже напружують маски лисів, у яких доводиться грати і співати. І головне: хочеться побажати всім творцям відчути фінал, адже фінальна пісня, яку виконують усі разом наживо (як і всі пісні у виставі), має давати момент радості та осяяння, що все Лесі вдалося.