МЕНЮ

«У дитинстві та юності я страшенно боялася екзаменів і, уявляєте, обрала професію, яка зобов’язує складати іспити щоденно»

Анастасія ГЕРМАНОВА
5 липня, 2019 - 10:19
Напередодні ювілею Наталя Кудря, провідна актриса Національного театру імені Лесі Українки, — про життя на сцені й поза лаштунками

Її Жаклін із «Сімейної вечері», Дружина з «Пізанської вежі», Тетяна із «Різдвяних марев» і ще багато героїнь у майже десяткові вистав поточного репертуару Національного театру російської драми імені Лесі Українки змушують глядачів і сміятися, і плакати, ба навіть просто милуватися розкішною жінкою на сцені. Проте сценічним буттям професія акторки не обмежується. Будучи публічною людиною, Наталя Іванівна ніколи не дає собі слабину. Статус провідної майстрині, народної артистки зобов’язує не лише виглядати на всі сто 24 години сім днів на тиждень, а й подавати приклад стійкості, оптимізму, а головне — вдячності за все, що маєш.

«НАША ПРОФЕСІЯ — РУЛЕТКА»

— 21 липня ви святкуватимете ювілей. Для актриси, мабуть, питання віку удвічі болючіше, аніж для решти жінок... Чи знаходите в собі сили ставитися до цього філософськи?

— Скоріше — індиферентно. Я прекрасно розумію, що всі ми дорослішаємо і ще ніхто не залишився на цьому світі назавжди. Та головне не те, скільки тобі років, а те, що ти встиг зробити за цей час, у яких іпостасях відбувся. Мені здається, що душа моя молода, що я могла би ще щось зробити, дуже цього хотілось би! З віком змінилося лише одне. Раніше я всім говорила, що театр — мій дім, а тепер розумію, що дім — сім’я, родина, домівка. Поступово сталася переоцінка цінностей, і театр став другим домом.

— У цьому — другому — домі ви реалізувалися?

— Розумієте, наша професія — рулетка. Ти можеш бути суперталановитим, але режисер тебе не помітить. Ми дуже залежні. Недарма кажуть, що «театр — кладовище розтоптаних амбіцій». Та мені нема чого жалітися! Щастило від самого початку. Ледве потрапивши до Дніпропетровського театру імені Горького, я отримала велику роль — Акуліни у «Владі темряви». Нами, молодими, дуже опікувалися старші колеги, вели нас, та й у нас самих було інше, аніж у сучасної молоді, ставлення до театру, до професії — трепетне, захопливе. Ми сотні разів бігали дивитися ту чи іншу сцену — нам було цікаво! Ми хотіли чогось навчитися, щось осягнути. Крім того, тоді кожні два місяці випускалася нова вистава, і я була дуже зайнята. Потім ми з чоловіком переїхали до Києва, і на півроку я залишилася без роботи. Мене не брали в жодний театр...

— І в Театр імені Лесі Українки?

— Та про що ви! Сюди я навіть не пробувалася! Про таке щастя годі було й мріяти. Тимчасово влаштувалася помічником режисера в Театрі драми і комедії. І ось раптом зателефонував тодішній керівник Театру імені Лесі Українки Григорій Кононенко, який пам’ятав мене по ролях у Дніпропетровську, і запросив до трупи без жодних показів та проб! Моїй вдячності цій людині немає меж. А далі — ще один щасливий випадок. Вистава «Зірки на ранковому небі», в яку мене взяли, не давалася режисеру. Рятувати ситуацію кинулася наша актриса Ірина Михайлівна Дука, якій окремий уклін. Аби вистава відбулася, вона репетирувала з нами в неробочий час, і врешті-решт успіх вистави був таким, що вирішив мою долю — я «осіла» в цьому театрі. Так усе й закрутилося...

Звичайно, можна до ранку перелічувати ролі, які я хотіла б чи могла зіграти. Але все це було б можливим, якби у мене був свій власний театр. Оскільки ж я отримувала те, що отримувала, то намагалася просто чесно, професійно це робити. І може, прозвучить нескромно, але жодної ролі я не провалила. Ну, а коли головним режисером став Михайло Юрійович Рєзникович, цей театр набув іншого статусу: з’явилися стабільність, задоволення від того, що працюєш в комфортних умовах. І головне — впевненість у тому, що ти в надійних професійних руках. Я не можу назвати жодного з українських режисерів, який був би настільки успішним, мав таку силу волі й таку працелюбність, які з боку можуть видатися взагалі ненормальними. Він же не щадить ні себе, ні нас! Але є результат: професійний рівень вистав, які він ставить, глядачі, які нас люблять, — і це головне. Це дуже хороша школа — працювати з Михайлом Рєзниковичем.

— Ви зарекомендували себе насамперед як акторка гострохарактерна, тому глядачі й колеги були в шоці щоразу, коли на сцені ви виходили далеко за межі амплуа і проявляли справжній драматизм у ліричних ролях. А який матеріал є ближчим до вашої природи?

— Кожну свою роль я сприймаю як сходинку. І справді, в характерні я вписуюсь ідеально, практично не затрачуючи духовних і фізичних зусиль. А є ролі, які буквально забирають стільки сил і здоров’я, що грати доводиться кров’ю і потом — така «опірність матеріалу». У дитинстві та юності я страшенно боялася екзаменів і, уявляєте, обрала професію, яка зобов’язує складати іспити щоденно  — або на репетиції, або на виставі, — треба ж було так вляпатися! Вперше беручи до рук нову роль, я відчуваю справжній страх. Але потім, мало-помалу, починаєш освоювати матеріал... І за умови, що режисер хороший, ти насичуєшся ним, з’являється відчуття, що ти можеш, — а це величезне щастя для актора. У цій професії ти ніколи не знаєш напевно, на що здатен. І я рада, що мені вдалося зіграти те, на що раніше я не розраховувала. Загалом я скептично до себе ставлюся й дуже рідко буваю задоволена результатом, але якщо результат насправді хороший, з’являється піднесення і думаєш: а все ж таки недарма я обрала цю професію...

«З ТРЕТЬОГО КЛАСУ Я ЗНАЛА, КИМ СТАНУ, КОЛИ ВИРОСТУ»

— До речі, про вибір професії. Актори люблять розповідати про те, як змалку батьки водили їх на вистави, де вони заразилися «бацилою театру»... Ви ж зростали в малесенькому містечку Бердичеві, де не було ні театру, ні гастролерів...

— Але був чудовий Палац піонерів! Я відвідувала два драматичних гуртки, два танцювальних, музичну школу... Як такого дитинства я не мала — все моє життя було розписаним по секундах. Батьки завантажували мене, як могли, за що я їм тепер дуже вдячна. Коли вже у старших класах школи я поверталася з останньої репетиції й о півночі бралася за уроки, мама сідала поруч і стежила, щоб я не заснула... Бо від мене вимагали ще й відмінного навчання! Якщо — не дай Боже! — я отримувала четвірку, вдома був справжній скандал, бо моя вчителька одразу дзвонила батькам і розказувала, до чого докотилася їхня донька. Уявляєте, я настільки боялася, що, отримавши четвірку, перерізала телефонний дріт, аби відтягти час розплати.


24 ЛИПНЯ В КОМЕДІЇ «ОГОЛЕНА ЗІ СКРИПКОЮ» НАТАЛІЯ КУДРЯ ЗІГРАЄ РОЛЬ ІЗАБЕЛЛИ СОРОДЕН / ФОТО ІРИНИ СОМОВОЇ

До речі, мій майбутній чоловік — Олександр Разумков заради мене теж став ходити до Палацу піонерів. Грали разом: він — Буратіно, я — Мальвіна, так все і закрутилося. Зате з третього класу я знала, ким стану, коли виросту. Заявила батькам, що намагатимусь поступати до московських театральних вишів, доки не приймуть — аж до пенсії. А після 8 класу викладачка в театральному гуртку порадила поступати до Дніпропетровського театрального училища. Батьки повезли мене, аби (як вони казали)збити пиху. Але я пройшла за конкурсом і навіть опинилася першою у списках. Мама сказала: «Ну, то що, ти всім довела, що здатна на це, — може, тепер вгамуєшся і заберемо документи?» А я була щасливою! Бо ж тоді ще не мала найменшого уявлення про те, наскільки важкою виявиться ця професія. Що це не лише квіти, шанувальники і гарні сукні. Коли багато років потому синові дісталася роль Ромео у шкільній виставі, він повернувся після репетиції розчарованим: «Мамо, я не думав, що це так важко!» А після прем’єри, зібравши лаври, каже: «Знаєш, спочатку важко, потім цікаво, а далі — засмоктує»! Кажу: «Дивись мені — щоб не засмоктало...» Одна з моїх героїнь казала: «Прима в театрі має бути одна». Так і тут: людини, хворої на театр, у родині досить однієї.

«ЯКЩО В КОМАНДІ БУДЕ ХОЧА Б ПОЛОВИНА ТАКИХ ФАНАТИКІВ, ЯК ВОЛОДИМИР ЗЕЛЕНСЬКИЙ І ДМИТРО, МОЖЕ, ЩОСЬ І ЗРУШИТЬСЯ З МЕРТВОЇ ТОЧКИ»

— Невже ви — людина, котра клялася поступати на акторський до пенсії, — перешкоджали б синові піти по ваших слідах?

— Мені поталанило в тому, що Дмитро, на відміну від дітей багатьох моїх колег, у театрі не зростав. Тривалий час він виховувався у моїх батьків у Бердичеві, бо ми з чоловіком тоді багато працювали. Усе найкраще в ньому — від бабусі й дідуся. Стільки часу і душі, скільки вони в нього вклали, я, мабуть, би дати синові не змогла. До того ж, завдяки цьому він на театр не захворів. І хоча, як на мене, він володіє всіма необхідними даними для того, щоб стати актором, я знайшла б аргументи, щоб його відмовити. Річ у тім, що Дмитро, як і я, має досить гоноровий характер, а театр вимагає виконання, підпорядкування, — навіть не знаю, як він подолав би свої лідерські здібності. До того ж, я знаю, яким непростим складається життя багатьох артистів.

— Хіба професія, яку він обрав, легша?

— Скажімо так: я менше за все хотіла, щоб він займався політикою. Адже я знаю, що це таке. Я втратила чоловіка через його професію. Навіть тоді це було нестерпно важко, а зараз — гірше у сто разів. Я не думала, що син пов’яже з цим своє життя... Почнемо з того, що коли Дмитрові виповнилося 16 років, помер його батько — Олександр Разумков. Уявляєте, хлопець залишився без батьківського плеча у найвідповідальнішому віці. Попереду — закінчувати школу, далі — необхідність здобувати освіту, а допомагати було нікому. Але він закінчив школу з золотою медаллю, потім навчався в Інституті міжнародних відносин за спеціальністю «Міжнародні економічні відносини» і закінчив його з червоним дипломом. Крім того, на власний кошт здобув ще й юридичну освіту в Податковій академії. Зайнявся бізнесом, час від часу з’являвся на телебаченні як аналітик, і мене це влаштовувало, навіть тішило, коли дивилася програми з його участю. А потім... Якось так склалося, що він потрапив у гущу подій. І я не можу сказати, що мене це радує. Дуже хвилююся, адже розумію, яку відповідальність покладено на цих хлопців, відчуваю, якою ціною їм це дається. Мені дуже хочеться, щоб у них все вийшло! Я на власні очі бачу, що вони всіма силами намагаються робити все, що можуть. Знаю, що думки у них чесні й чисті. Що з цього вийде — не знаю. Але я бачу, скільки Дмитро зараз працює. Він спить по дві-три години на добу, і так гірко читати відгуки в інтернеті: «Ага! Синці під очима! Мабуть, пиячив багато». Боляче і неприємно, бо насправді йому подекуди навіть поговорити зі мною по телефону ніколи. Без команди нічого не зробити. Але якщо в команді буде хоча б половина таких фанатиків, як Володимир Зеленський і Дмитро, з такими бажаннями і думками, як у них, — може, щось і зрушиться з мертвої точки.

«ДО ЦЕНТРУ РАЗУМКОВА МІЙ СИН НЕ МАЄ ЖОДНОГО СТОСУНКУ»

— Хто з політиків був кумиром вашого сина і вплинув на його вибір професії?

— Мабуть, це все ж таки батьківські гени. Вплинув світогляд мого чоловіка, який Дмитро встиг перейняти. Я кажу саме про ідеї, а не реальну допомогу. Адже до Центру Разумкова мій син не має жодного стосунку. Його ніхто не просував, і все, чого він досягнув, — його власна заслуга, а не заслуга батьківського імені. Я не хотіла, щоб мій син ішов у політику, але політика прийшла до нього сама. Так склалися зірки.

— Ви слідкуєте за тим, чим займається син та його команда?

— Так. І бачу помилки, яких вони припускаються, бо молоді, бо десь бракує досвіду... Але у них горять очі! Звичайно, в партії «Слуга народу» мали б бути старші люди — радники з досвідом управління. Бо кинули цих хлопчиків у політику, а вони не знають тих підводних течій, які знищують усе на своєму шляху. Хто знав, що так буде з парламентом? Не пускають, тримаються за владу: не поступимося нічим. У молоді роки, коли спостерігала за роботою чоловіка, сприймала це не так боляче, а за сина дуже переживаю. Боюся за нього, за його сім’ю, бо знаю, що політика — дуже брудна справа, там дуже багато непорядних людей, нечистих на руку, здатних переступити через усе заради своїх цілей.

— Дмитро залишає емоції на роботі чи приносить їх додому?

— Поки що приносить. Ще не навчився залишати роботу за порогом. Хоч я кажу йому, що це не має відображатися на дітях, на дружині, на мені. Інколи намагаюся дати корисну, як на мій розсуд, пораду, а це викликає у нього роздратування, відторгнення. І я розумію, чому — бо поради даю не я одна, нас мільйони.

«МІЙ ЧОЛОВІК ПОСТАВИВ ДУЖЕ ВИСОКУ ПЛАНКУ, НЕ ДУМАЮ, ЩО ХТОСЬ ЗМІГ БИ ЇЇ ДОСЯГТИ»

— Втім, повернімось до театру. Актори кажуть, що люблять усі свої ролі, проте чи є вистави, під час яких ви не працюєте, а насолоджуєтеся роботою?

— Так. Перш за все — «Останнє кохання» та «Пізанська вежа». Взагалі, мій улюблений жанр — трагікомедія. Коли глядач може і посміятися, і поплакати... Для актора такі вистави — справжнє щастя. З теплотою ставлюся до «Сімейної вечері». Але зараз якось найбільше вболіваю за «Різдвяні марева», адже нещодавно виставу було відновлено в новому акторському складі: раніше я грала онуку, тепер — дочку. Ми випускали її у скорочений термін і ще досі відчуваємо страх і трепет зробити щось не так, помилитися, але вже потроху починаємо відчувати акторський кайф від того, наскільки тепло цю виставу сприймають глядачі. Дуже люблю грати «Різдвяні марева» 31 грудня — напередодні Нового року відчуваєш найбільшу віддачу зали, вона заряджає тебе надовго. А буває, приходиш на виставу в доброму гуморі, минає десь 15 хвилин від початку, і ти — як здута кулька. Граєш на розрив аорти, а пробити стіну між залою і майданчиком не можеш. Все тому, що десь там сидить енергетичній вампір, що живиться твоєю енергією... Зазвичай завіса тільки підіймається, а ми вже знаємо, як пройде вистава.

— Шанувальники чоловіки не дошкуляють по телефону чи листами? Ви — така яскрава жінка...

— Зараз мені дошкуляють лише з приводу синової роботи... Я не можу довести людям, що не маю до цього стосунку і не маю на нього впливу. А шанувальники є і були завжди, але... Я ніколи не прагнула вийти заміж вдруге. Мій чоловік помер 20          років тому, але поставив дуже високу планку, не думаю, що хтось зміг би її досягти. Він був закоханий у мене з першого класу, ми зростали разом і прожили щасливе життя, і це моє рішення — більше нікого не пускати у свою родину. Ніхто не буде любити мене так, як він.

До того ж, у такому віці до когось звикати... «Притиратися» одне до одного можна замолоду, а з віком це дуже проблематично — бачиш усі недоліки людини. Мені вистачає емоцій, кохання, розчарувань на сцені, в житті я хочу спокою. Коли чоловік помер, і ми з сином залишилися самі, і я повинна була давати дитині освіту, ставити на ноги, я сказала собі: тільки-но відчую, що не можу сама з цим упоратися (у фінансовому плані) — продамся, вийду заміж за гаманець. Дякувати Богу, мені не довелося переступати через себе, ми все витримали.

— Ви вважаєте себе щасливою жінкою?

— Так!

— Ви навіть не задумалися!

— Я щаслива, бо виконала свою місію на цій землі. Я народилася в гарній сім’ї, у мене — батьки, котрі прожили разом 55 років, доки їх не розлучила смерть... У мене є сестра зі своєю сім’єю, ми — одне ціле... У мене був прекрасний чоловік, який носив мене на руках, — не кожна жінка може цим похвалитися. У мене чудовий син, яким я пишаюся. Ми з ним — найкращі друзі, і хоча, буває, сваримося, але я знаю, що варто мені потрапити в біду — все буде кинуто до моїх ніг. У мене прекрасна невістка, найкращі онуки... Я отримую задоволення від того, чим займаюся. Чого ще бажати?