МЕНЮ

Творець Шевченкіани

Ольга ОСИПЕНКО, провідний науковий співробітник музею С.С.Гулака-Артемовського, м.Городище, Черкаська обл. Фото надані автором
28 серпня, 2019 - 16:43
До 140-річчя Каленика Терещенка

Шкода, що ім’я його незнане багатьма українцями. Хоча Каленик Мефодійович Терещенко (1879—1969 рр.) є автором понад тридцяти пам’ятників Тарасу Шевченку. І, зокрема, першого скульптурного пам’ятника Кобзарю на Чернечій горі біля Канева, встановленого 1 липня 1923 року.

Народився Калень 1879 року, в багатодітній сім’ї відставного солдата і селянки в селі Попівці Звенигородського повіту Київської губернії. Старший брат Нифонт (1867 р.нар.) та сестричка Софія (1876 р.нар.) добре малювали. Тож перші ази малювання малому Каленику, який любив малювати й ліпити з глини, давали вони.

Зберігся цікавий запис сестри Софії: «Наша сім’я вся була здібна до малювання; коли я була мала, я теж малювала. Зайшов до нашої хати випадково волосний писар, побачив мої малюнки, які забрав із собою й показав у Звенигородці мировому посереднику Мокову, а той показав на з’їзді посередників, поміж  яких був граф Муравйов. Муравйов забрав малюнки, показав у Петербурзі, там сказали, що ніби я дуже здібна. Коли їхала жінка Муравйова до Петербурга, то взяла й мене з собою. Вона передала мене до Шувалової, яка допомагала на початку мені, а пізніше я малювала картини в музеї й одержувала гроші. Я знала, що брат Каленик більш здібний від мене, тому я поклопотала, і  його прийняли в художню школу учитися безплатно й видали йому стипендію, а також обіди. Таким чином він закінчив. Після школи він перейшов у Петербурзьку академію мистецтв. Потім працював по скульптурі».

У 1902—1914 роках Калень набирався мистецького досвіду в майстерні В.Беклемішева в Петербурзі. Саме завдяки цьому великому скульптору, професору академії, він і оволодів мистецтвом творіння пам’ятників.  Та починає власні проекти.

К. ТЕРЕЩЕНКО 1912 р.

 

Після закінчення Академії наш талановитий земляк викладає ліплення в школі мистецтв. А також працює в монументально-декоративному оформленні палаців Петергофа та Царського села. Створює ліпні прикраси та скульптури для придворного музею в стилі Княжої доби Київської Русі. Тут же творить барельєф «Олегові лодії і струги під Цареградом».

Через революційні події повертається у рідне село. Разом із земляками бореться проти німецько-кайзерівських окупантів.

У мирний час викладає малювання, навчає дітей живопису та ліплення у Звенигородській та Гусаківській школах. Оформляє виставки в сільбудах. Разом із сестрою Софією та братом Нифонтом заснував 1920 року художню школу ім. Т.Шевченка. Допомагав сестрі у створенні краєзнавчого музею у Звенигородці.

Про подальші важливі події його життя розповідає Калень Мефодійович: «У Каневі на могилі Шевченка стояв залізний хрест. При радянській владі він якось не личив на могилі революційного борця. Під весну прийшли до мене товариші з виконкому й кажуть: — Є думка, щоб ви зробили пам’ятник Тарасу. Він буде встановлений на могилі замість хреста. Тільки пам’ятник треба вилити з чавуну. Зможете взятися за цю справу?»...

Калень Терещенко став чи не першим скульптором, який увічнив Тараса Григоровича у пам’ятниках, що пішли, як раніше казали, «в маси». З легкої руки майстра із Звенигородки започатковано й «класичний образ» народного поета: у шапці, в кожусі, з суворим, навіть гнівним поглядом...

За спогадами скульптора, йому навіть звичайного гіпсу не надали, і першу робочу модель він виліпив... з глини, тож коли вилили погруддя поета — сам охнув побаченому... Далі змайстрував модель із дерева. Але... нове погруддя відлили без участі скульптора. Без його участі й шліфували, обробляли образ.

Звісно, можна лише подякувати робітникам ливарного цеху Городищенського цукрозаводу (Черкащина), які на власний ризик виконали всі необхідні роботи і 1923 р. стали творцями одного з перших вітчизняних пам’ятників Кобзареві. По суті, Каленеві Терещенку не дали права вибору творчого пошуку. Тодішня влада дуже поспішала, аби замінити на могилі поета попівський хрест на пам’ятник. Тому й прийняла пам’ятник простий, незугарний — як звичайному сільському дядькові...

У 1920-х склалися всі передумови для монументальної пропаганди образу Т.Г. Шевченка: звершилася українська національна революція, і любов до Кобзаря як до народного співця, сягнула нових висот. Тим паче, що нова влада однозначно зарахувала великого поета до своїх лав революціонерів-борців...

За словами Каленя Терещенка, перший пам’ятник у Городищі був створений за моделлю з глини, і саме він поїхав у Канів, де в неділю, 1 липня 1923 року у присутності 15 тисяч людей із куточків України його було урочисто відкрито. Це погруддя простояло на могилі 16 літ і у червні 1939-го замінено величним пам’ятником Матвія Манізера, що стоїть на Чернечій горі й понині.

Калень Мефодійович першим погруддям був невдоволений і зробив ще одну модель — з дерева. «А мені кажуть: не треба, — згадував Терещенко. — Все одно той, що зробили, колись замінимо».

ПОГРУДДЯ ШЕВЧЕНКА НА ТЕРИТОРІЇ ЛІКАРНІ, М. ГОРОДИЩЕ

 

За радянських часів побутувала думка, що чавунні пам’ятники Кобзареві (справді терещенківські) були встановлені у місті у 1920-х. Один — біля хати-читальні на кутку Спаський, другий — у парку цукрозаводу. Щодо першого, то є правда, це підтверджують і місцеві краєзнавці, і паспорт пам’ятника, який зберігається в районному секторі культури. Стосовно другого, то краєзнавці радянської доби воліли мовчати, хоча в паспорті пам’ятника й зазначено встановлення його в парку підприємства 1929 роком. Насправді ж відлите погруддя довго не було затребуване, бо, як мовиться, припадало пилюкою на складі цукрозаводу. І в роки війни, восени 1941 року, коли фашистські окупанти зруйнували встановлене ще 1923 року погруддя основоположнику «наукового комунізму» Карлу Марксу (до речі, також роботи Каленя Терещенка), то на звільнений п’єдестал помістили погруддя Т.Шевченку.

Звісно, сказати, що фашисти встановили в Городищі пам’ятник Великому Кобзареві, радянська влада не могла: факт цей просто замовчувався.

Із 2001 року пам’ятники в місті знайшли нові адреси і тепер розташовані на території районної лікарні й на подвір’ї міської середньої школи №1.

З приводу «четвертого» погруддя, що нібито встановлене 1930 року в Моринцях, то авторка публікації, побувавши в селі, де народився Тарас, дійсно побачила його погруддя, яке здавна стоїть у приміщенні середньої школи на сходах, що ведуть на другий поверх. Щоправда, погруддя зовсім не схоже на городищенські. Це молодий поет — без кожуха і шапки. І зовсім не чавунний, а з бетону, камінчики з якого в одному місці навіть проступають.

Але це справді скульптура Каленя Терещенка, — підтвердив старший науковий співробітник Національного історико-культурного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка» Станіслав СУРЖКО. — Погруддя, можливо, зроблене на цукроварні в Городищі, однак до перших чавунних пам’ятників митцю воно, як бачимо, жодного відношення не має.

Варто також додати, що Шевченкіана Каленя Терещенка тих років ще була представлена чудовими пам’ятниками в селі Шевченковому та в м.Шполі.

З усіх них сьогодні на п’єдесталах стоять лише погруддя в Городищі та створене за зразком Терещенкових пам’ятників погруддя у Млієві. Окремі бездумно знищені як «застарілі», інші стали музейними експонатами або, як у Моринцях, прикрашають один із куточків школи...

Завдяки Антоніні Нифонтівні дещо дізналися і про одруження її дядька, і про його дружину: «Працював він перед Звенигородкою в Почапинцях завклубом при цукроварні (зараз село Лисянського району. — О.О.). Поламав ногу й потрапив у лікарню. Марія Володимирівна була в цій лікарні санітаркою. Доглядала його й сама женила на собі. Були вони дуже різні по натурі та й по культурі. Дядьо був делікатною, м’якосердною, чутливою людиною. А Марія Володимирівна мала нахил до спекуляції... Щоправда, вона була хорошою господинею, а дядькові обридло поневірятися голодному й брудному. Вже став старий і хотілося більше спокійного життя. Він виконував усі примхи дядини, аби «лихо тихо»... Була дуже забобонна, любила лікуватись зіллям і нашіптуванням і не вірила лікарям. Дядя від сліпоти лікувала пилком із квітучого жита. Через що він зовсім осліп...»

Скульптор Матвій Манізер, звершуючи величний пам’ятник Тарасові Шевченку в Харкові, багато що запозичив у скромного, а тому майже невідомого творця із Звенигородки Каленя Терещенка. Зокрема, композиційні, не головні скульптури, яких у Терещенковому пам’ятнику в Кирилівці було до десятка. І про які ніхто не знає, бо вони, як і увесь пам’ятник, давно знищені. Але, слава Богу, в Харкові він стоїть! Із композиціями. Як і в Каленя. Бо ідеї кралися в усі часи! А в нинішні, інтернетні — число любителів видати чуже за своє, значно проросло!..

Звичайно, напрочуд скромний Калень Мефодійович нікому й нічого не сказав про пам’ятники свого колеги, хоч усе розумів... мало не двадцять останніх літ скульптор жив у притулку для людей похилого віку. Де й помер майже у дев’яносто — 3 червня 1969 року. Поховала його дружина поруч з могилою сестри Софії Терещенко. І, за деякими свідченнями, коли пішла у кращі світи й сама лягла у вічному сні поруч із чоловіком, то над їхніми могилами було поставлено один металевий хрест, який поіржавів, а насипана земля розмилася дощами.

Так у Звенигородці й сліду Каленя Терещенка не залишилося!

Бо перемерли й ті, хто знав його лише як «сліпого діда», що плів з лози корзини!

Трагедія надзвичайно талановитої родини Терещенків, двоє представників якої — Софія і Калень навчалися у тій же Академії, що й Т.Шевченко (!), а їхній старший брат Нифонт — у двох київських художніх школах — лаврській та рисувальній, — продовження цієї гіркої статистики. Бо Софію за її талант і любов до України на довгі роки запроторили до в’язниці ГУЛАГу. А брати вмовкли, розуміючи, чим ця любов закінчується!.. Хоч незадовго до смерті Софія Мефодіївна говорила, що Каленя від тюрми врятувало те, що ліпив скульптурні портрети Леніна й Маркса.

— Нинішні покоління українців так і не віддали належне таланту Каленя Мефодійовича Терещенка, — говорить директор Звенигородського краєзнавчого музею Олена НАРІЖНА. — Скульптор заслужив вдячності нащадків, бо одним із перших розпочав Шевченкіану в пам’ятниках. Тим паче, що його творіння і зараз серед людей. Так само незаслужено забуті Софія Мефодіївна й Нифонт Мефодійович Терещенки...

Прах нашого незаслужено забутого земляка покоїться на одному із кладовищ Звенигородки поруч з могилою сестри Софії — відомої художниці, етнографа і фольклористки. Разом з Оленою Наріжною ми побували біля місця вічного спочинку Каленя Мефодійовича, його сестри і дружини... Могили дбайливо доглядають працівники Звенигородського краєзнавчого музею...

P.S. Після публікації в газеті «День» у березні 2010 року доктора філософських наук, професора, академіка, письменника Віктора Жадька «Забуті творці Шевченкіани», з ініціативи дирекції Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського, Національної асоціації україністів були проведені роботи і встановлено пам’ятний знак на могилах С.М. Терещенко та К.М.Терещенка.