МЕНЮ

Тут танцюють

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День», Дніпро — Київ
31 липня, 2020 - 12:28
Розмова з засновниками унікального місця під назвою «Модуль»

Краще пізно, ніж ніколи. Про митцівню «Модуль», яка існує вже 4 роки, я дізнався лише минулого місяця, під час поїздки до Дніпра.

Знаходиться «Модуль» у колишній міліцейській (!) друкарні, в самому центрі. Пів десятка кімнат, фарбованих у чорне. Стіни частково оформлені електропанелями з якогось допотопного радянського заводу й плакатом «Правильно обирай світлофільтри». Є концертний майданчик, студія звукозапису, репетиційна база, танцпідлога, бар-кава, чіл-аути — зали для негучного відпочинку. Перед входом у теплу пору ді-джей за пультом на тлі стіни, розписаної абстрактним муралом, озвучує атмосферу. У дворі під деревами стоять столи і стільці, поруч народ ріжеться в настільний теніс. В сусідній будівлі пари середнього віку вчаться танцювати сальсу.

Назвати це місце нічним клубом — сильно звузити його значення. Це і клуб, і сцена, і общинний центр, і сквот. Інакше кажучи, полюс соціальної магії, де вже через 5 хвилин почуваєшся і як вдома, і як де-небудь у Берліні водночас. Для сотень молодих дніпрян(ок) саме існування «Модуля» є однією з вагомих причин, щоб лишатися в місті.

Всеукраїнської відомості дніпровська митцівня набула під час карантину, ставши партнером онлайн-фестивалів «Інтерсіті Live». Музиканти виступали всередині, публіка сиділа надворі і дивилася виступи з екрану, все транслювалося в Інтернеті. Підключалися артисти з інших міст і місць, навіть з Антарктиди. Незабаром тут відкриється власна фірма звукозапису, а наприкінці серпня пройде четвертий «Інтерсіті Live».

Заснували «Модуль» Микита КОЗАЧИНСЬКИЙ і Євген ГОНЧАРОВ.

Микита народився  в Дніпрі в 1986. Закінчив Хіміко-технологічний університет за фахом «автоматизація виробничих процесів». У 2008—2014 — кризовий менеджер у кількох ІТ-компаніях, у 2014—2016 президент благодійного фонду, метою якого була адвокація прав людей, що втратили кінцівки під час війни на сході України

Євген народився в Дніпрі в 1986. Вчився у Дніпровському університеті економіки та права ім. Альфреда Нобеля. Магістр за фахом «менеджмент організацій».  Працює менеджером і дизайнером у компанії «Градієнт-плюс», яка виготовляє рекламні та сувенірні сірники.  Співзасновник та співвласник  промо-групи Abstract Beats, співорганізатор фестивалів «Електропікнік» та «Атмосфера».

Восени 2016 з Микитою та Євгеном відбувся «Модуль».

ТОЧКА ПЕРЕТИНУ

— Як ви прийшли до цього?

Євген Гончаров: У мене достатньо довга історія, пов’язана з музикою, концертами тощо. Все почалося 15 років тому. Ми з друзями організовували підпільні драм-н-бейс-вечірки (напрямок електронної музики, характеризується швидким темпом, синкопованою партією ударних і глибоким басом.       — Д.Д.) у маленькому клубі на жилмасиві «Перемога». Були великі рейви (техно-вечірка. — Д.Д.) на 2000 людей, але там звучала надто жорстка музика, а ми любили різноманітніше звучання. За ці 15 років зробили ще й 3 фестивалі електронної музики «Атмосфера», серію вечірок і виставок актуального мистецтва на базі культурного центру «Арт-квартира». Отак тусувалися-тусувалися й зрозуміли, що нам бракує свого місця. З цією ідеєю я й прийшов до Микити, з яким теж був знайомий не перший рік.

Микита Козачинський: Він робив вечірки й розумів, як їх робити, а я на той час працював менеджером у ІТ-компанії. Жив деякий час у Києві, брав участь у Революції Гідності. Коли почалася війна, повернувся до Дніпра, проводив аудит кількох підрозділів та попередніх IT-проєктів у облдержадміністрації. Тоді ж і зрозумів, що хочу бути тут, у цьому місті. Правда, нічого не мав. Офіс закрив ще в 2013. А якщо сумістити офіс, де зможу працювати, з місцем, де відбувається культурне життя, щоб нікуди для цього їздити не довелося? Коли ми ще й знайшли закинуту поліційну дільницю, то вибір відпав.

Є. Г. Ну, це не зовсім поліційна дільниця. Це колишній Палац культури МВС.

М. К. У приміщеннях, де зараз знаходиться «Модуль», була раніше друкарня, де ми знайшли дуже багато артефактів. Ціла виставка з мармизами з 1990-х...

Є. Г. Недодруковані повістки...

М. К. Орієнтування...

Є. Г. Посвідчення...

М. К. Шафи для автоматів. Ми розгрібли мотлох і вирішили, що тут має бути місце, де люди насолоджуватимуться життям. Нічний клуб — це дуже політичне питання насправді.

— В Україні інакше не буває.

М. К. Це не лише про задоволення. Це про особисту свободу. Дозволити собі бути тим, ким хочеш бути. 

Є. Г. Дніпро, фактично, вимираюче місто. Єдине, що спадає на думку, щоб якось затримати людей тут — створити місце, яке б їх притягало. Всіх, хто хоче відпочивати якісно, під цікаву музику.

М. К. Якщо ми розглядаємо вимирання як відтік населення, то тут є два шляхи: або йти в політику, міняти всю систему, до чого я на дану мить, на жаль, неготовий, або ж допомогти реалізуватися людям, які наразі не можуть себе реалізувати.

Є. Г. Створити потрібну платформу, майданчик.

М. К. Вислухати, чого їм бракує, познайомити одне з одним. Якщо взяти освітні програми в нашому училищі культури, то там немає й натяку на електронну музику. Тобто цілий пласт молодих людей наче перебуває в паралельній реальності. Не можуть реалізуватися, бо немає можливості, і через це вони шукають можливості за межами міста.

Є. Г. А так вони лишаються тут, починають щось робити.

М. К. Відбувається синергія цілковито різних характерів і талантів. Тож ми більше не про музику, а про спільноту. Про взаємну підтримку, про взаємодопомогу. Той, хто отримає потрібну послугу, потім сам радий допомогти. Тому ми й політично дивні. Почасти праві, бо за Україну й за усвідомлення себе як українців, а так само й ліві, бо готові ділитись тим, що в нас є, не вважаємо це нашою приватною власністю. Якщо подивитись на життя середньостатистичного мешканця Дніпра, то він має прокинутись, поїхати на роботу, відпрацювати там, повернутися, поїсти, лягти спати й усе. Жодного культурного співробітництва, жодної взаємодії. Не маєш свого погляду, не маєш нічого.

Є. Г. Ми намагаємося зруйнувати цей порядок речей.

М. К. Хочемо показати, що нам не пофіг, що готові ділитися  — а це означає, що й з нами поділяться. Щось на кшталт анархічної взаємодії по горизонталі. Бо від держави я бачу лише картинку, лише мужиків у піджаках і більше нічого. Вони там своє вирішують, а ми живемо абсолютно окремо. Мені здається, що Майдан дав нам нереальний поштовх в усвідомленні себе як членів громадянського суспільства, з котрими можна робити різні взаємовигідні колаборації — від культурних до економічних.

— Тобто можна сказати, що «Модуль» — це прямий наслідок революції?

М. К. В ту мить, у 2013, я зрозумів, що на моїх очах народжується країна. Про неї багато говорили, багато писали, були папірці, що підтверджували факт її існування, але на власні очі я побачив її лише тоді. І це докорінно змінює ставлення. Бо ти не можеш сидіти і нічого не робити.

АВАНТЮРА

— Та все ж хочеться почути подробиці. З чого «Модуль» конкретно почався?

М. К. З того, що ти ходиш і ниєш: «Чому цього нема, чому того нема?» Раптом трапилось так, що Євген продав машину і хотів купити нову квартиру.

(Євген сміється)

А в мене були відкладені гроші й лишилася частина обладнання від попереднього проєкту, схожого на «Модуль», але то було закрите місце, для своїх. І ось товариш написав у Фейсбуці, що в центрі здають закинутий будинок. Ані вікон, ані електрики, ані води. В 2012 там хотіли зробити кошерний рибний ресторан, але не вийшло.  Я подзвонив Євгену, у той же день пішли подивилися, орендодавці нам сказали, скільки це коштує, ми не роздумуючи відповіли «Так».

Є. Г. Без бізнес-плану, без нічого. Ми ж зовсім не бізнесмени, й від цього регулярно страждаємо.

М. К. Звісно, наших грошей забракло, довелося позичати. Ми думали, що зробимо все за пів року максимум, і далі матимемо прекрасне життя.

Є. Г. Вийдемо одразу в плюс, щовечора по 300 людей приходитиме...

М. К. І ще відкриватимемо різні місця. Надто оптимістично. Якби знав на ту мить усе, що доведеться робити, я б 200 тисяч разів подумав. Але незнання і неграмотність зіграли на руку. Бо половина проєкту — це сміливість, а друга половина — впевненість, що все вийде. Спочатку — ідея, прототип, однодумці, а після пошук ресурсів. В ІТ-секторі саме так. Не буває, щоб ти щось придумав ій одразу реалізував. Задум має знайти підтримку.

— Чи мали ви спільне бачення, як це виглядатиме?

М. К. У нього була своя ідея, а в мене своя.

Є. Г. Я схилявся більше до фанку й гіп-гопу.

М. К. А я хотів тільки техно. Мій друг Станіслав ТОЛКАЧОВ, теж дніпрянин — дуже успішний у Європі техно-діджей. Тобто я хотів так, Євген — інакше. Вийшов вистражданий компроміс, вихід за межі своїх бажань, коли ти говориш: «Давай твої вечірки по п’ятницях, мої по суботах».

Є. Г. Спочатку ми весь час сперечалися. Я наполягаю: «Більше драм-н-бейсу!», Микита впирається: «Ні, більше техно!»

М. К. Сварилися постійно. Мало не закрилися вже разів 5. «Та пішло воно все до дідька!!!»

Є. Г. «Я тебе ненавиджу!»

М. К. Бувало, не розмовляли, йшли в тривалі відпустки. Ми всі живі люди. Але якраз такими кризовими ситуаціями перевіряється життєздатність будь-якої структури.

Є. Г. І як показала практика, структура виявилася достатньо стійка.

М. К. Ось я пару місяців тому потрапив у лікарню з невралгією. Про «Модуль»  я переживав найменше. Тому що знав, що ним займаються, що завжди прикриють мене. Підтвердження цьому почуттю спільності дав карантинний час, коли ми не могли працювати. Люди, знаючи, що нам погано, почали допомагати.

Є. Г. Жертвувати.

М. К. Підкидали гроші, аби тільки ми не закрилися. Я багато разів чув, що якщо ми закриємося, то для багатьох це стане катастрофою.

Є. Г. Тобто вони просто би поїхали з міста.

М. К. Совок і 1990-ті начисто відбили в нас бажання співробітничати. Це треба змінювати. Щоб у головах відбувся зсув, щоб розуміли, що люди хочуть сильної взаємодії, аби робити круті проєкти. Тільки б держава не заважала.

— А вона заважає?

М. К. У нас було кілька непорозумінь — назвемо їх так. Був суд, який ми виграли. Але я не хотів би говорити про них детально, бо в нас мирова. Дніпро дивовижне місце: ми не влаштовуємо акції протесту, а влада не приходить до нас. А охороняє нас «Правий сектор».

— Несподівано.

М. К. У нас багато друзів, які воювали. Винятково добровольці. Начальник охорони — ветеран, закінчив Московську консерваторію по класу фортепіано, на всіх вечірках ніжкою підтоптує. Ми делегували їх розмовляти з поліцією. Вони тут проводять збори ветеранів. Ці ж хлопці, до речі, охороняють вокзал, інші стратегічні об’єкти. Якщо хтось приходить з претензіями — ми ведемо, все показуємо.  Все чисто, прозоро. Тому держава не надто втручається.

Є. Г. Але в нас є ще план В, план С. Є мільйон планів, якщо почнуть втручатися. Ми дамо гідну відсіч.

М. К. За 3 роки існування конфліктних ситуацій було до фіга. І жодного разу держава не допомогла вирішити проблему. Мабуть і не треба.

СЬОГОДНІ

— Що таке «Модуль» зараз?

М. К. Наші сфери діяльності змінюються кожні 2-3 місяці. Наприклад, карантин дав поштовх до розвитку відеозйомки й живих трансляцій у Інтернеті. Ми нічого не знали про таку зйомку, але зрозуміли, що за нею майбутнє і  що в нас немає іншого шляху, аніж вийти онлайн. Завели youtube-канал, накупили камер.

Є. Г. Набрали  класної техніки в борг. Тобто зараз наш новий профіль — це стріми, зйомка. Далі буде постановка кліпів, відеостудія.

М. К. А ще хочемо робити власний лейбл під назвою Dnipropop — випускати музику. Зараз до нас переїхала класна студія звукозапису. Тож ми розжилися якісною апаратурою та можемо записувати альбоми, пісні. Готуємося до цього.

Є. Г. Ходили вибивати гроші в міста.

М. К. Захищали два гранти. А ще ми концертний майданчик, але поки не можемо працювати за нашим основним профілем.

Є. Г. В нас також є музична лабораторія.

— Що це?

Є. Г. Надаємо молодим музикантам можливість репетирувати безкоштовно під керівництвом досвідченіших людей, які можуть розповісти, як користуватися тим чи тими програмами, як працює те чи те «залізо». Якщо хтось хоче робити музику, то тут вони можуть знайти підтримку, досвід і ресурси. Освіта — найважливіше. Дуже шкода, що молодіжні речі не вписуються в розуміння того, що є освіта,  в консерваторіях та інших подібних структурах. Чому в американських університетах це все давно викладається, а в нас ні? В мене враження, що ми знову виконуємо роботу держави.

КОМПРОМАТ І ГОРДІСТЬ

— Якою з акцій «Модуля» ви особливо пишаєтесь?

Є. Г. Та всіма. Окрім однієї вечірки — «Диско 1990-х». Цим  точно не пишаюся. Під рештою репертуару можемо сміливо підписатися.

— А що не так з дискотекою дев’яностих?

М. К. Вона дійсно вийшла дивна. Ми вирішили послухати якесь музло з 1990-х у нашому розумінні. Але не те, що в інших місцях. І це був капець. Прийшли тисячі.

Є. Г. Ні. Не тисячі — 450.

М. К. 450 ми пропустили. Решта просто не влізла. Довелося закривати двері.

Є. Г. І це дуже показово. Виявляється, Дніпру потрібна отака нехитра розвага.

М. К. Даєш їм простеньку музичку, кальян і шаурму, й вони щасливі.

Є. Г. Дуже не хочеться іти таким шляхом.

М. К. Звісно, є попит і пропозиція. Але якщо ми говоримо про культуру, то вона якраз не має орієнтуватися на попит.

Є. Г. Абсолютно.

— Хороший культурний менеджер формує попит, не навпаки.

М. К. Саме так. Культура має розширювати світогляд людей. То що ми робимо? Ми про гроші чи про щось інше?

Є. Г. До речі, за одну ту вечірку ми заробили стільки, скільки не заробляли за місяць, і наступного дня про нас написали мільйон обурених відгуків у Фейсбуці, бо прийшла не наша цільова авдиторія, а ті, що звикли до «шику» з караоке й позолотою.

М. К. Що за притон, що за чорна діра!

Є. Г. Писали, що в нас тепер золоті зуби, вензеля і Пшонка-стайл.

М. К. Багатьох ми розчарували. І, заробивши купу грошей, отримали найбільше відрази.

Є. Г. Але принаймні зрозуміли, що це точно не наш стиль і що ми в ньому не лишимося.

М. К. Ну хіба що тільки один раз іще.

Є. Г. Без мене, будь ласка.

М. К. Але все ж якщо казати про гордість, то це серія з трьох онлайн-фестивалів «Інтерсіті Live». Ми стали співорганізаторами.

Є. Г. Чим він крутий — в карантинний час ми даємо молодим гуртам майданчик, де вони можуть виступити перед великою авдиторією. Так, другий «Інтерсіті» дивилося 2000 людей. А в сумі вийшло 80 тисяч. Для молодої групи — нереальна кількість.

М. К. Це, до речі, ще й показує, що з каналами комунікації щось не так — бо є маса талановитої молоді, про яку ми нічого не знаємо.

Є. Г. Вони не звучать по радіо, їх не крутять по довбаному М1.

М. К. Тобто ряд талановитих артистів в нашій країні відрізаний від медіа й від своєї потенційної публіки.

Є. Г. Прикро, бо це найчастіше репертуар європейського рівня. Просто в нашого суспільства інакший запит — чи навіть не в суспільства, а в діячів, які нав’язують свій контент.

М. К. В цьому сенсі криза — це добре, виявилося, що з неї можна витиснути щось цікаве. Бо без кризи ти займаєшся рутиною і багато чого не помічаєш.

Є. Г. Позитивний бік коронавірусу — те, що зникає виправдання «в мене нема на це часу».

ПРО ГРОШІ

— Звідки взялося слово «митцівня»?

М. К. Ми подавали грантову заявку, описували, хто ми і що ми.

Є. Г. «Нічний клуб» не напишеш, арт-простір — надто заїжджено.

М. К. І не характеризує ніяк.

Є. Г. Думали-думали, а потім вирішили: у нас же тут артисти, тобто митці, тож митцівня.

М. К. І аналога російською немає.

Є. Г. «Митцівня «Модуль»» і звучить добре, і моментально знаходиться в Гуглі.

М. К. Може колись це слово з’явиться в словнику.

— Вдається тут заробляти? Чи хоча б виходити в нуль?

Є. Г. Жорстко на нулі.

М. К. Ми починали дуже хвацько, не порахувавши, скільки нам треба. Виявилося, що треба набагато більше, ніж думали.

Є. Г. Я живу на 10 тисяч гривень на місяць уже років п’ять.

М. К. Не можна сказати, що зовсім нічого не заробляємо, але 90% прибутку витрачаються на купівлю дивних приладів. В нас ще немає повного комплекту апаратури, доводиться щось позичати або орендувати. Годуємо кілька бізнесів з прокату обладнання, яким пробайдуже на те, що ми робимо. Заробляють усі, крім нас.

— Євгене, то  виходить, ви лишилися й без машини й без квартири, зате з «Модулем»?

Є. Г. Саме так. Але я дотримуюся здорового способу життя, вже 3 роки катаюся на велосипеді або ходжу пішки. Навіть маршрутками не користуюся.

М. К. Були люди, які обіцяли гроші за зміну нашої музичної політики, але вони дивляться знов-таки очима бізнесу. І партнерства з ними не хотілося б.

Є. Г. Один наш друг, власник мережі чайних магазинів, дав нам грошей, близько 10000 доларів, щоб ми не розвалилися.

М. К. Ми змогли розширити площу, докупити обладнання.

Є. Г. Тобто простимулював наш ріст просто тому, що ми йому цікаві, хотів допомогти.

СПІЛЬНІСТЬ

— Як би ви оцінили стан дніпровської сцени?

Є. Г. Ми  можемо підтримувати тільки тих, у кого є бажання розвиватися. Таких небагато в нашому полі зору. Їх і не може бути багато, але вони точно є.

М. К. В цій наявності, думаю, є й наша заслуга. Мені здається, що ми вже відштовхнулися від дна і йдемо потроху нагору. Якщо не станеться якась велика біда й знову доведеться боротися за виживання.

— Як уже було в тому ж Дніпрі наприкінці 1980-х. От ви, Микито, скаржитесь на державу, але надія якраз у солідарності між людьми, а не в бюрократії. Перевірено.

Є. Г. Це найбільша цінність. І цьому, до речі, дивуються люди з інших міст, ті ж кияни. А я дивуюся, чому в них такого немає.

М. К. Мені певний час — з 2016 по 2018 — здавалося, що молодше покоління — якісь жахливі придурки, які не розділяють мої цінності. І ось неймовірним чином з’являється 17-19-річна молодь, у них своє життя, але вони готові працювати, щоб тут було краще. Пофарбувати стіну, ще щось зробити. Ти просто прозріваєш, що вони такі  є. За ними майбутнє і їм треба вірити. Багато з них з дуже різних родин. Такі історії бувають... Приходить дівчинка в «Модуль»: вона сюди втекла з дому, бо її мати споживає наркотики і вона там боїться бути. Люди розглядають це місце як зону своєї особистої безпеки.

Є. Г. Можеш тут дійсно бути собою.

М. К. І якщо в тебе вдома якісь проблеми, то ти тут можеш з кимось поговорити. Сховатися. Навіть переночувати. Цьому треба вчитися в молодих — чути й захищати одне одних, бути більш відкритими.

ФУТБОЛ І ВІТЕР

— Чим ви ще захоплюєтесь?

Є. Г. Люблю грати у футбол. Ми по вівторках музичною тусовкою ганяємо м’яча. Половина знайомих музикантів там грає. І це теж про спільноту. А ще ходимо в походи. Раз на сезон робимо виїзне збіговисько, наприклад, виїжджаємо взимку на Драгобрат — 150 людей, кататися на сноубордах. Знімаємо цілий готель. Влітку і навесні по Південному Бугу сплавляємося на рафтингу, вночі відпочиваємо під музику, як звикли це робити в місті.  Цьогоріч у День незалежності підемо на Говерлу. Теж з музикою.

М. К. На дану мить у мене два захоплення: моя дівчина Ася і вітрильна регата. Футбол не люблю, а вітрильний спорт обожнюю. 

Є. Г. Одне слово, ведемо активний спосіб життя. Спорт плюс трохи випивки.

БАТЬКІВСТВО

— Велика Французька революція почалася з того, що парижани зруйнували жахливу тюрму            — Бастилію, а згодом встановили на тому місці табличку «Тут танцюють». Ви своїми танцями в міліцейській друкарні мені про це нагадали.

М. К. Це дійсно дуже схоже. Роль поліції, держави загалом треба переосмислювати. Так що тільки танцювати. Це те, що нам лишається. Робити музику, малювати, танцювати. Шукати своїх людей. Поодинці ми слабкі некорисні істоти. Ось я народився в СРСР, мені 34, а моїй країні 7.  Я її народив, не навпаки. Нам її будувати.

Є. Г. Ростити, виховувати.

М. К. Як ми вирішимо, так і буде. На мене, Україна — найкраще місце на землі.

Є. Г. А Дніпро — найкраще місто в Україні. Саме тому я сьогодні у футболці «Дніпро».