МЕНЮ

Той, хто назавжди

Сергій ТРИМБАЧ
21 липня, 2020 - 19:44
22 липня — День пам’яті Богдана Ступки

Для більшості українців великий актор Богдан Ступка народився у 1971 році, з появою на екранах фільму Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою». Ніколи не забудеться фінал сеансу у київському кінотеатрі імені О.Довженка: величезний екран, якась особливо переможна народна музика, що підносить тебе увись... І найсильніше враження від Ореста-Ступки, у якому змішались добро і зло, азарт життя і присмерк смерті...

ЕКЗИСТЕНЦІЇ ПОКОЛІННЯ ДІТЕЙ ВІЙНИ

Так, саме Ступка тоді вразив найбільше, попри те, що там усі актори грають прекрасно. Ну, по-перше, він був відкриттям — доти молодого львівського актора знали тільки театрали. По-друге, він грав нібито ж ворога, ворога такої ж ніби чудесної радянської влади (звільнила українські землі), одначе  ворог там не знайшовся — Ступка зіграв людину. І може, саме це й розлютило найбільше частину тодішнього істеблішменту — у ворогові треба акцентувати ворога, людського там не мусить бути за визначенням. А тут — білий птах, хоча і з чорною ознакою.

В Іллєнковому фільмі (нагадаю, сценарій писався режисером разом з Іваном Миколайчуком, там чимало автобіографічних мотивів) прозирались й екзистенційні  побудови. Брати Дзвонарі довго вагаються щодо красуні Дани (Лариса Кадочникова). Їх єдина родинна душа  ніяк не може надломитись, поруйнуватись, розлетітись на окремі самісні шматочки. Домінує колективістська матриця, ти живеш у єдиному родинному тілі, випорскнуть з якого не просто боляче — страшно!

ФОТО БОРИСА КОРПУСЕНКА

І тоді саме життя вирішує за братів. Після чого будь-яка особиста ініціатива підлягає покарі. Всіх перемелює  некерована  стихія історії. Всіх, хто випав зі спільного човна, і тепер намарне пробує упокорити дике ревіння вод. Герой Ступки час від часу  намагається бунтувати, та щораз переконується у безглуздості будь-якого вчинку. Мало-помалу петля затягується і, зрештою, Орест стріляє собі у голову...

Був якийсь відчай у тому, відчай справді екзистенційний: вибору не було. Точніше, яку б стежку ти не вибрав — вона прошкувала до безодні. Покоління, яке прийнято називати «шістдесятниками», були дітьми війни. Ступка і Миколайчук народились на самому початку війни, у 41-му, Іллєнко трохи раніше. Війна не просто обпекла їхні душі, вона вгніздилась у них самих. Богдан Ступка розповідав про жах, коли він, ще зовсім малий, запам’ятав, як під час наступу Червоної армії до них на садибу забіг німецький солдат і почав відстрілюватись. А потім затих... Смерть, смерть витала навкруги, і не тільки у вигляді свинцевого посвисту куль. Нагадуючи про те, що життя є лишень тимчасовою декорацією, умовною хатинкою, яка може упасти кожної наступної миті.

«Я ДУМАВ, ЩО ТИ СТУПКА...»

Шістдесятники ламали міфологічну парадигму про неминучість  прогресу. Єдиний прихисток від апокаліптичних зламів і насильства над твоєю волею — ти сам, твій внутрішній космос. Так було в «Тінях забутих предків», герой якого почувався  комфортно лиш в компанії з тінями тих, хто відійшов у кращі світи. Так мало бути в останній картині (на жаль, не знятій) Параджанова «Сповідь», ліричний герой котрої вливався у дружний колектив потривожених сімейних духів. Ступка, на мій погляд, надав  своєму персонажу у «Білому птасі...» особливої трагедійності: бо відтворював  повну відсутність виходу із ситуації, що склалась. Нікуди податись  —  вхід/вихід навіть у самого себе замуровано. І захисту немає — ніякого. Мати Дзвонарів біжить з іконою за сином, звучить фатальний постріл, ікона випадає з рук і падає в річку, біг води підкреслю минущість тієї миті.

Звичайно,   стилістика «Білого птаха...» не  передбачала актора  як повноцінного творця ролі, образу — багато що добудовувалось, договорювалось у монтажі, у пластиці кадру. Одначе ж особистість Ступки не могла не вразити: у його важкому пронизливому погляді читалась історія покоління, яке наважилось на особистісний бунт, не боячись  зазирнути у самого себе — і розгубилось од відчуття власного безсилля щось змінити. Нічого, нічого не вирішувалось власними вчинками.  Й оживали страхи воєнного дитинства.

«Орест, — говорив мені про свого героя  Ступка,- є втілення  страху. Він боїться померти, боїться  втратити кохану жінку, свою землю». Одначе нами, молодими глядачами початку 1970-х, уже повоєнними дітьми, він  сприймався як сильний персонаж, як власне герой. Цим і приваблював у першу чергу.

Були під час зйомок «Білого птаха...» і курйозні моменти. Знімали на Буковині, жили по приватних хатах. Після першої зйомки (для Ступки — першої в його житті) пішли з Іваном Миколайчуком відзначити ту нерядову подію. Навідзначалися, «повертаємось, — розповідав мені Ступка, — по домівках уже пізно увечері. Голосно так виспівуємо... І натикаємось на самого Юрія Іллєнка. Він подився на мене й ущипливо сказав: «Богдане, я думав, що ти Ступка. А ти, виявляється, стопка! Ще раз побачу у такому стані — кулею вилетиш звідси. Зрозумів?!».

Як було не зрозуміти? Та ще й від режисера з  владною харизмою: такий не жартує. «Після того випадку,- продовжував Ступка,- я ніколи в житті не дозволяв собі чогось подібного. Трохи розслабитись, особливо після важкої вистави чи зйомки — це можна, але що б напитись? Ніц, то вже поза професією».

Так, Богдан Ступка досяг таких професійних, мистецьких висот не тільки завдяки таланту, а й дисциплінованості. Звісно, тут особлива роль належить дружині актора, пані Ларисі. Вона була балериною, а ця професія не терпить лінощів і необов’язковості. Відтак це поширювалось і на Богдана Сильвестровича — у його оточенні я ніколи не бачив людей зі специфічними нахилами до «питія». У той день, коли гралася велика вистава, Ступка відпочивав посеред дня —  і тільки після цього увечері виходив на сцену. Хоча втомлювався все одно.

Ніколи не забуду, як знімали у Львові (то був 1998-й)  епізоди фільму «Богдан Ступка. Львівські хроніки». Гастрольна вистава «Король Лір». Ступку-Ліра виносять на ношах за куліси (за роллю), він піднімається, йде в гримерку і заледве не падає на кушетку. Ми за ним, з камерою. Довго лежить, заплющивши очі. Сіре виснажене обличчя. «Знімай!» — шепочу операторові. Знімає. Нарешті Богдан Сильвестрович розплющує очі й каже (у фільмі Юрія Терещенка цей епізод відтворено повністю): «Як ото у старі часи Ліра грали у 80 років. Мені ось шістдесяти ще немає, а сил ніяких...». 

«ЯК ТО ВБИТИ СВОГО СИНА?»

«Сил ніяких...» Це тільки зовні видається, що акторська праця і не праця зовсім, а так, суцільна тобі гра, пурхання просторами життя, бенкети один за одним. А я не раз бачив, заходячи до Ступки у гримерку опісля вистави, який він виснажений. Особливо після «Тев’є-Тевеля»... І це теж багато що пояснює в ньому. Талант, дисциплінованість — так! А ще повна самовіддача на сцені, перед кінокамерою...

Він не раз скандував Франкові рядки: «Працювать, працювать, і в праці сконать!». Я коментував це так: «Щось не схоже, Богдане Сильвестровичу, що  ви би хотіли у праці...»  Бо ж разом з тим був він те, що називають Актор Акторович — грайливий, карнавальний, враження — що якісь знахідки, спостереження тут же й демонстрував. Показуючи когось і щось, розказуючи. Анекдоти у його виконанні перетворювалися на розкішні міні-вистави.

Як на мене, літа Богданові Ступці вкоротила робота над фільмом Володимира Бортка «Тарас Бульба». Спершу виник інший режисер і від нього актор успішно відбився. «Я ж не вмію, — пояснював він мені, — добре на коні їздити. Грюкнусь на землю, то й кісток не позбираю. І тоді кінець моєму акторству». А ще він не знав, як це можна встрелити свого сина. «Ну як би це я міг свого Остапа з пістоля встрелити? Що би він не зробив — ні, таке неможливо».

Та потім постав Бортко. З його батьком, театральним режисером, Ступка був добре знайомий, навіть працював колись (якщо не помиляюсь). Словом, режисер натиснув на якісь особистісні «кнопки» — і актор здався. Та й роль Тараса Бульби раз на віку пропонують. Ще Олександр Довженко збирався екранізувати Гоголівську повість, потому Сергій Бондарчук — і все мимо. А тут...

Хоча якби знати, що фільм буде з ухилом у другу версію самого Гоголя, в якій постали російсько-імперські мотиви. Тільки ж Бортко оповідав дещо інше... І — знімали улітку, в немилосердну спеку, у костюмах, у яких і в морозну ніч було би жарко...

Словом, спікся. Невдовзі після тих зйомок і почалися проблеми зі здоров’ям актора. Скінчилось печально. Скінчилось стежкою на той світ. Де вже чекав на нього друг і товариш, актор Лесь Сердюк. З ним Ступка зійшовся саме на зйомках «Тараса Бульби». Навіть переконав його вступити в трупу Франківського театру.

Коли ховали Сердюка (у 2010-му), я єдиний раз бачив, як плаче Богдан Ступка. Підійшов, аби втішити. Він, крізь сльози: «Друзів не буває багато. Лесь один у мене такий друг...».

Пішли. Пішов. Аби залишитись. Актор якоїсь надзвичайної мистецької і власне людської потуги. Вічна пам’ять. Вічні фільми. Ролі, які назавжди.