МЕНЮ

Театр відомого кіномайстра

Сергій ТРИМБАЧ
8 квітня, 2020 - 09:47
Миколі Рашеєву, сценаристу, режисеру та антисклеротику — 85

До свого дня народження Рашеєв закінчив книжку мемуарів під назвою «Внутрішній емігрант. Записки склеротика». Дуже рекомендую, хоча книжка ще у видавництві, заблокована пандемійними процесами. Читається на одному подиху — справжня література, де невигадані історії набувають якогось особливого шику і шарму.

УДАР! ІЩЕ УДАР!!

І пригадалось, як я вперше побачив фільм Рашеєва «Бумбараш» (у фільмових титрах ще одне режисерське прізвище — А.Народицького, тільки ж він там не по ділу, це картина одного режисера). Було це 1971-го, в студентському гуртожитку Шевченкового університету, у величенькій кімнаті з телевізором (картину  зроблено для телебачення). Народу — напхом напхано: сиділи, стояли, постогнуючи і посміюючись від задоволення. Традиційний матеріал — громадянська війна, про доблесть червоних вояків, що одвойовують право на мрію, мрію вибудувати світ на нових, неодмінно справедливих і неодмінно прекрасних основах.

Матеріал традиційний, а виконання  ж так ніц, ніяк не традиційне. Хлопчина Бумбараш (Валерій Золотухін з московського Театру на Таганці, тоді супермодного і супермодернового дітища Юрія Любимова), побувавши в австрійському полоні, повертається в рідне село. А там — війна не війна, суцільний тобі бедлам. І всі намагаються героя по голові ударити — щоби боляче було, щоби життя в перехідному революційному періоді медом не видавалось.     

А він, той Бумбараш (фільм, до речі, поставлено за твором знаменитого в ті часи Аркадія Гайдара), почувається карнавально чи то пак ярмарково, свобідно перелітаючи (іноді буквально так) з одного сегменту часо-простору в інший, з низин догори і з гори долу, не затримуючись у жодній точці, ще й наспівуючи. А затримуватись, фіксуватись на чомусь смерті подібно — бо ж ти весь час під прицілом: війна називається (нині ми, несподівано, знову наближаємось до чогось подібного, і ворог так само не завжди нам явлений і оприявлений).

У своїх мемуарах, отих самих, нібито «склеротичних», а насправді дивовижно пам’ятливих, Рашеєв згадує своїх учителів на Вищих режисерських курсах та їхні уроки. Деякі з них прозирають у «Бумбараші». Зокрема, цитується формула драматургійного розвитку, запропонована  Леонідом Траубергом. Формула називається «два удари палицею». Що за удари такі? А ось  воно чим є: «Перший удар треба завдати по глядачеві на початку, щоби він прийняв правила гри режисера і слідував їм упродовж усього фільму». Йок? А вдруге ж коли лупнути того глядача? А ближче до кінця картини, щоби глядач не був у змозі передбачити фінал...».

Ніби й проста наука, тільки спробуйте її застосувати. Рашеєв застосовує — весело й звитяжно. Як і урок товариша Траубергового за славетним ФЕКСом Григорія Козинцева (ще один викладач Рашеєва), який, цитую книжку, «пояснював нам cутність ексцентрики як відхилення від центру, відхилення від звичного, шаблонного, стандартного. І тільки це відхилення дає можливість створити образ не тільки одного персонажа, а й усього фільму в цілому».

ПОСТІЙНІСТЬ ВІДХИЛЕННЯ

А власне все життя Миколи Рашеєва — суцільне тобі відхилення від норми. Як і фільми його. То ж і не дивно, що чи кожна стрічка режисера, знята за радянських часів, або ж заборонялась і клалась на полицю, або ж її добряче вижмакували в «єжових цензорсько-редакторських рукавицях». Той самий «Бумбараш» — подивившись його художня ради кіностудії імені Олександра Довженка звинуватила режисера «в глумлінні над ідеалами революції». Якщо одверто — іронії (але все ж не глумління) там вистачало, так що для кондових хранителів цінностей системи пожива була. Добре, що картину робили на замовлення Всесоюзного телебачення, чиї керівники виявились куди ліберальнішими.

У Київ Рашеєв прибув опісля закінчення Вищих режисерських і сценарних курсів.  Щоправда, в режисерський штат Рашеєва не зарахували. Зате він став членом сценарної майстерні, яку тоді, в середині 1960-х, якраз створили.  Отут і забажалося використати власний досвід затятого альпініста.  Витворився  сценарій «Вертикаль». Хоча, зрештою, фільм поставили інші режисери. В титрах прізвище сценариста Рашеєва збереглось, а  від сценарію, за його ж визнанням, небагато. Хіба що — в піснях Владіміра Висоцького, отам дух і буква драматургії присутні.

Потім, у кінці 1960-х, Рашеєв ставить, разом з Олександром Муратовим, фільм «Маленький шкільний оркестр». Як на мене — здорово. Легкий кивок убік Нової французької хвилі, але тільки легкий. Зроблено ніби з самого повітря — але це повітря самого життя. Про шкільний джазовий оркестр, який об’єднує школярів. З музикою тоді ще нікому не відомого Мікаела Тарівердієва...

Одначе ж то був 1968-й, радянські танки увійшли в Чехословаччину... На такому тлі фільм у Москві не прийняли: мовляв, отакі патлаті персонажі робили погоду і «бесчінствовалі» в Празі, такі й нам тут усьо поламають. Фільм веліли відкласти куди подалі, просто забути... Він узагалі вважався втраченим, тільки недавно кінознавець Євген Марголіт віднайшов його в одному з московських архівів.

Далі й трапився «Бумбараш», який зробив Рашеєва знаменитим, улюбленцем як масового глядача, так і рафінованих кіноестетів. Одначе ж не в українських культначальників. Запускаючи новий фільм Рашеєва, його неодмінно попереджали: тільки без Бумбарашів!

Та менше з тим. На цій би хвилі успіху й триматись, але ж ні — режисер утрапив у нову халепу. Фільм «Заячий заповідник» оповідав про компанію веселих і доволі винахідливих шахраїв, які в сьогоднішньому житті стали топовими персонажами реального життя (з державним включно). Тоді ж фільм кваліфікували як злісний «покльоп» на ні в чому не винну радянську дійсність. І поклали картину на так звану «полицю» — здавалось, що назавжди, хоча в роки Перебудови фільм усе ж вийшов у прокат.

САМОТНІЙ ВОВК МИКОЛА РАШЕЄВ

А ще була ціла історія з фільмом «Театр невідомого актора» за твором Юрія Смолича. Спершу письменник потрапив у немилість і картину закрили. Потім, через роки, Рашеєв усе ж зробив фільм.   Це його стилістика, його світ — де є весела театральність, де є схибленість часу, ланцюг якого  порвався і вже, здається, не підлягає ремонту. Та ж ні, талант, талант лікує все! Бродячий театр виступає тут у ролі такої собі метафори зцілення...

Далі були «Королі і капуста» (так само відкривали-закривали), «Яблуко на долоні», «Розсмішіть клоуна», «Любов до ближнього».  І — «Оберіг», за повістю Володимира Дрозда «Самотній вовк». Режисер пригадує, що коли на студії оголошували річний темплан і проказали «Самотній вовк Микола Рашеєв» у залі почулися смішки. Бо ж так воно і є,  в ньому справді  щось затаєно «емігрантське», щось таке, що погано контачить з навколишнім світом. А кіно вийшло — про містику перетворень, про те, що зміни життя незрідка змушують людей змінюватись відповідно: мовляв, час підлий, то і я буду.

Потому було кілька проєктів — серед них «Закоханий чорт» (мюзикл!)  за повістю Олекси Стороженка. Шандор Калаш і музику вже написав, і Богдан Ступка мав зіграти головну роль... І все розсипалось — не до кіна було тоді, що виглядає нині катастрофічною установкою суспільства і держави.

Одначе ж нашому ювіляру не звикати до історичної та побутової ексцентрики, до зрадливої постійності відхилень. Таке життя і таке кіно, яке назавжди увійшло в саму нашу спільну плоть і кров.