МЕНЮ

Сумський маршрут Лінаса Зайкаускаса

Тетяна ПОЛІЩУК, «День». Фото надані театром
18 червня, 2020 - 17:02
Відомий литовський майстер другий рік працює в Україні і кожна його робота не залишає байдужими ані глядачів, ані критиків!

Лінас-Маріус Зайкаускас поставив на драматичних і оперних сценах понад   60 вистав (!)  у Литві, Польщі, Румунії, Туреччини, Грузії... Зокрема,  працював головним режисером Драматичного театру у Вільнюсі, генеральним директором і режисером Театру Повшехни в Польщі. Керував Міжнародним театральним фестивалем імені Гомбровича та Міжнародним фестивалем культури в Радомі (Польща). Крім того, Лінас Зайкаускас викладав акторську майстерність у Музичній академії Литви, історію європейської культури в Паневіжиській Консерваторії, працював викладачем реклами у Вищій школі журналістики ім.М.Ваньковича в Варшаві, а також був педагогом  у Єльському університеті (США).

Лінас є співавтором п’єс «Берег неба», «Кармен», автор театральних інсценівок «На відшибі світу»  Т.Кантора, «Час, протягом якого ми нічого не знали один про одного»  П.Гандке. Його сценічні роботи з успіхом представляли  на різних престижних європейських фестивалях і неодноразово нагороджувалися призами.

Ми можемо пишатись тим, що пан Зайкаускас не обійшов увагою й нашу країну, а колективи театрів Києва, Херсона, Кам’янського,  Миколаєва, а нині й Сум мають можливість попрацювати з видатним режисером.  З вересня минулого року розпочалася  нова творча, українська   сторінка в долі Лінаса — він став   головним режисером  Сумського обласного академічного театру драми і музичної комедії ім.М.С.Щепкіна. А першою його виставою на цій сцені  став яскравий спектакль, який називається «Усе, що тобі потрібно — це кохання ...» Де Зайкаускас виступив не лише як режисер, а й як сценограф і автор ескізів костюмів.

Жанр вистави автор визначив як «комедія в стилі folk» за мотивами оповідань Антона Чехова...У його сумському творчому доробку також є дві моновистави під спільною назвою «Розрада апокаліпсисом» (за мотивами твору лавреата Нобелівської премії Світлани Алексієвич «Час Second-hаnd):І частина —  «Про лукаву темряву та «інше життя», яке можна зробити з цього»; ІІ частина — «Про сто грамів легкого пісочку в білій вазочці»).

Про те, як сприйняв колектив нове начальство, про карантинні реалії,  як пандемія вплинула на театри, про зустрічі зі Някрошюсом, Митницьким, Ступкою і майбутні постановки — наша бесіда з Лінасом Зайкаускасом.

«ПОНЯТТЯМИ «ГОСПОДАР — ГІСТЬ» МИ НЕ ПЕРЕЙМАЛИСЯ»

—  Пане Лінасе, нині в Сумах ви відчуваєте себе гостем, чи вже творчим хазяїном Театру імені Шепкіна?

— За доброю народною традицією, хороший гість той, який приїжджає на три дні. А оскільки я в Сумах уже набагато  більше трьох днів, до того ж поставив один великий спектакль і дві моновистави, а ще є головним режисером театру, то, звичайно, вже не гість.

Природно, що в мене є свої обов’язки, які я і намагаюся добре  виконувати.  Уся робота в театрі побудована таким чином, що є своя ділянка в кожного члена колективу. Директор Театру імені Михайла Щепкіна  — Микола Юдін — це один з найкращих театральних менеджерів не лише в Україні. Отже, тут, на своїй ділянці, кожен — господар. Театр має чітку стратегію розвитку, яку визначаємо спільно, а отже, поняттями «господар — гість» ми не переймалися.

— Що  і кого ви залишили в рідній Литві?

— Литва для мене завжди залишиться рідною, адже там мама, родичі, друзі... Там у мене були довгі роки творчої роботи і становлення мене як фахівця. І за це я дуже вдячний своїй батьківщині.

«СЕРЦЕ КРАЄТЬСЯ КОЛИ ДИВИШСЯ НА «НОВІ» ПЛАНИ ГЛЯДАЦЬКИХ ЗАЛІВ, ПЕРЕРОБЛЕНИХ ІЗ УРАХУВАННЯМ ДОТРИМАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ ДИСТАНЦІЇ»

— До речі, яка театральна ситуація в Литві в зв’язку з пандемією? Як може змінитися світовий театр у зв’язку вірусом COVID-19  та різними карантинними обмеженнями?

— Не думаю, що в умовах пандемії ситуація в театрах Литви чимось відмінна від загальної ситуації в цілому світі.  Вважаю, що пандемія внесла деякі корективи в подальший розвиток театру.  Однак, на мій погляд, все ж таки головне завдання в цих умовах — вижити. Театру, як і багатьом іншим видам людської діяльності, важко буде вирішити свої економічні проблеми. В мене серце крається коли дивишся на «нові» плани глядацьких залів, перероблених із урахуванням дотримання соціальної дистанції. Вірю в те, що незмінною залишиться лише  творча складова, соціальна важливість і потреба людства в театрі. Ну а коли життя налагодиться, то театр знову буде таким, яким він був завжди.

— Відносно недавно ви робили постановку в Миколаєві. Які ваші враження від роботи з Миколаївським театром? І якщо подивитися з боку, то які хворобливі проблеми переживав український театр ще до карантину?

— Я співпрацював у багатьох країнах і містах  із багатьма театрами. Тому вдячний долі, що вона визначала мене майже завжди в хороші колективи. В Українському театрі Миколаєва мною був поставлений спектакль «Женихи». А враження залишилися лише найтепліші —  від роботи з акторською трупою, абсолютно всіх цехів, а також від співпраці з адміністрацією та  керівництвом театру. Тож із задоволенням повернуся в цей театр на нову постановку. І це буде відомий мюзикл «Вестсайдська історія».

Що стосується проблем в українському театрі — до карантину — то вони такі самі, як і в усьому світі. Насамперед — це недостатнє фінансування... Так, учені з Оксфорду встановили, що активне «споживання» мистецтва (наприклад, відвідування театру хоча б два рази на рік) продовжує термін людського життя.  Тому дуже важливо, щоб суспільство розуміло, що економити на тривалості життя зовсім нерозумно.

«ДВА ТЕАТРАЛЬНІ МАЙСТРА, ЯКІ, НА ЖАЛЬ,  ПІШЛИ...»

— Як часто ви спілкувалися з Някрошюсом та про що частіше говорили з легендарним колегою?

— Для мене Еймунтас Някрошюс — дуже важлива людина. Його смерть у листопаді 2018-го викликала біль у серці. Еймунтас був тим рідкісним режисером, про якого за життя сказали, що він геній, констатували це, зафіксували, проаналізували, написали  чимало статей, аналітичних рецензій, в яких описали його знамениту нову сценічну метафорику, де людина зарівнена з матеріальним об’єктом, а матеріальні об’єкти як ніби одухотворені і стають майже повноправними персонажами вистави... Ми з ним кілька років пропрацювали під одним дахом. Багато спілкувалися. Говорили про театр, творчість, ну і просто про життя. Це був дуже мудрий чоловік... Шкода, що його вже немає на цьому світі...

— Лінасе, пригадайте, будь ласка, як познайомилися з Едуардом Митницьким і що можете сказати про цього режисера, світла йому пам’ять...

— Із Едуардом Марковичем ми познайомилися в Києві в середині 1990-х. Тоді він короткий час керував Театром імені Лесі Українки. А я тоді працював головним режисером у Російському драматичному театрі Литви. Не пам’ятаю, в яких справах я приїжджав тоді до Києва, але в один прекрасний вечір  вирішив подивитися спектакль «Чайка» Антона Чехова в постановці Едуарда Митницького. Вистава мені дуже сподобалася і я пішов до нього в кабінет і запропонував зробити постановку в керованому мною театрі у Вільнюсі... Так склалося, що в підсумку в Російському драматичному театрі Литви Едуард Маркович поставив чотири вистави, а  я зробив дві вистави в Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра...

Ось ви запитали мене і про Някрошюса, і про Митницького. І я згадав один кумедний епізод. Коли Едуард Маркович ставив свій перший спектакль у Вільнюсі, в один вечір сидимо ми з ним в моєму кабінеті, раптом лунає стукіт у двері, потім двері відкриваються і в кабінет заглядає якась чоловіча голова у в’язаній шапочці, а на шиї висить якийсь старий шарф. Озирнувшись по сторонах голова кашляє і хрипким голосом вимовляє: «А ... Лінас, ти зайнятий. Тоді я зайду завтра». І зникає... Митницький, який завжди одягався елегантно, дуже дивно подивився на мене і після павзи, по-батьківськи, дорікнув мені: «Лінас, ви керівник театру. Це ж  не дуже добре, коли до вас у кабінет заходять якісь бомжі»... Я на хвилиночку розгубився, міркуючи, як же дипломатично відповісти. «Ну .... еее ... це ж був Еймунтас Някрошюс». Слід сказати, що Някрошюс, як і Ейнштейн, дуже довго зовсім не звертав уваги як він одягнений, на якому старому драндулеті їздить. І лише, коли він став всесвітньо визнаним режисером, тривалий час пожив у Італії, вже почав одягатися зі смаком. Принаймні почав носити брендовий одяг... Някрошюс і Митницький — два театральні майстра, які, на жаль, пішли...

МОНОЛОГИ СТУПКИ І... ПЕРША ІБСЕНІВСЬКА ПОСТАНОВКА В СУМАХ

— У вас був дуже сильний спектакль на сцені Київського  національного театру імені Івана Франка «Кавказьке крейдяне коло»  Бертольда Брехта. Вистава, яка прикрашала афішу і дуже шкода, що зникла з в репертуару... Цікаво, чи впливав  Богдан Ступка, як художній керівник театру, на вашу роботу з франківцями? Чи були ідеї подальших спільних робіт та  особисто попрацювати разом із Богданом Сильвестровичем?

— Я з великим задоволенням згадую свою роботу в Театрі імені Івана Франка. Вважаю для себе щасливою подією знайомство з Богданом Сильвестровичем Ступкою. В постановочний процес він не втручався, але як особистість він доволі сильно на мене впливав. Це була велика людина! Ніколи не забуду наших тривалих творчих бесід. Точніше, його монологів.  Богдан Сильвестрович був блискучим оповідачем, і я отримував величезне задоволення слухаючи його і спілкуючись з ним...Дуже шкодую, що нашим подальшим планам не судилося здійснитися, в зв’язку з втратою для нас усіх цієї великої людини.

— Зараз  ви працюєте над п’єсою Генріка Ібсена «Гедда Габлер»? Чи готова трупа сумчан до такої важкої парадоксальної п’єси, де потрібні актриси рівня Ізабель Юппер або Маргарити Терехової?

— Я люблю творчість Генріха Ібсена, це один із моїх улюблених драматургів. Але так склалася доля, що це буде моя перша ібсенівська постановка. Вважаю, що у Театрі імені Михайла Щепкіна нині  сильний творчий колектив. Якби я не був впевнений, що актори справляться, то не брався б за таку складну п’єсу. Водночас завдання керівника творчого колективу, сприяти подальшому професіональному зростанню і творчому розвитку його учасників. А розвиватися актори повинні лише на дуже сильній драматургії. І мені приємно, що мою думку поділяють також директор і весь творчий колектив театру.