МЕНЮ

Спогад про дивовижного життєлюба

Дмитро СТЕПОВИК, доктор філософії, доктор мистецтвознавства, доктор богословських наук, професор, академік Національної академії наук Вищої освіти України, провідний науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України
18 березня, 2020 - 09:44
19 березня — 125 років з Дня народження Максима Рильського

Вперше я почув прізвище Рильський, коли був школяриком початкових класів у рідному селі Слободище, що в Бердичівському районі на Житомирщині. І почув його не від учительки в школі, а у своїй хаті — від батьків та сусідів. Бо поезію Рильського вивчали в старших класах, а не в початкових, де опановували «Буквар», «Читанку», арифметику, географію, малювання та співи. Наприклад, роблю з Настунею-сестричкою за столом уроки. Рипнули двері, до нас завітала сусідка Зося Гуртківська — й одразу до матері: «Маріє, ходять чутки, що в Андрушівку приїхав із Києва Максим Рильський. Як депутат Верховної Ради Совіцького Союзу, буде приймати своїх виборців і вислуховувати їхні скарги, а в Москві розкаже про наші біди, може, самому Сталіну. Треба негайно їхати й усе розказати тому Рильському, щоб допоміг приборкати наших злодіїв, які трудодні нам записують, а на них не дають геть нічого, ані зернини: готують другий тридцять третій рік!»

Мама: «Куди їхати? Чим їхати? Як наймемо воза, перестрінуть за селом, повернуть назад, а то й покалічать чи повбивають. Треба іти пішки, і то тихенько. Збирай молодиць, пишімо заяву, що твориться в нашому колгоспі «Червона нива», — і до Рильського на прийом!» Нам, дітям — Петру, Олі, Настуні й мені, — мама наказує ні пари з уст, що в похід до депутата Верховної Ради Максима Рильського йде гурт сільських бабів та молодиць з оскарженням беззаконь, що їх творять колгосп і сільрада під покровом бердичівського районного начальства. Мужиків вирішили не брати. Та й де їх узяти, коли більшість загинула на війні, а зосталися лише старі діди й підлітки, яких у цю делегацію «до Рильського» включати не годиться.

Ці походеньки селян «до Рильського», коли він приїздив на Житомирщину до своїх виборців (і не тільки в Житомир, а й у містечка та села Південної Житомирщини: Попільню, Ружин, Чуднів, Червоне, Андрушівку, Бердичів, Вчорайше, Троянів, — не оминаючи, звичайно, і свого рідного села Романівки) мали позитивні наслідки: Рильський як депутат, письменник з добрим люблячим серцем, не залишав поза увагою жодної скарги, жодного плачу гноблених владою селян; і, як розповідали ті жінки, що поверталися після зустрічі з ним, сам Максим Тадейович не раз пускав сльозу, співчуваючи горю деяких своїх виборців.

Ініціаторами-ходаками до поета-депутата по допомогу часто в нашому селі й в інших селах Житомирщини були представники польських або змішаних українсько-польських родин. Вони якось дізнавалися, коли Максим Тадейович приїздив у той чи інший район Житомирщини для зустрічі з виборцями. Це бувало тоді, коли він мав їхати в Москву на чергову сесію Верховної Ради СРСР. Або коли наближалися нові вибори; а депутатом Рильський був аж п’ять разів — з другої до шостої каденції, тобто в усі повоєнні роки (!). Незважаючи на велику обтяженість іншою роботою (директор Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР; голова правління Спілки письменників України; академік АН УРСР та академік АН СРСР), Рильський дуже пильно, не шкодуючи сил, ставився до своїх депутатських обов’язків як багатолітній член всесоюзного парламенту.

Його любили житомирці, тому й обирали знову і знову. Пам’ятаю зі свого дитинства: навіть старі й часто неписьменні люди нашого села, які у своєму житті не прочитали жодного вірша Рильського, з якоюсь побожністю вимовляли його прізвище, що тому він допоміг, того визволив від скрути, іншому посприяв дістати ліки від тяжкої хвороби. Польські родини села навіть називали його апостолом, або «свєнти Максім», часто вважаючи його за поляка по батькові Тадеєві, але й шанували його матір-українку Меланку Федорівну Чуприну. Тож і ходаками «до Рильського» по допомогу й пораду були як українці, так і поляки.

Таким був Рильський мого дитинства — хіба одне лише прізвище якогось легендарного дядечка, який допомагає нашим скривдженим селянам, варто тільки до нього піти і розказати про наші біди. І лише у старших класах школи й в університеті я осягнув Рильського як першокласного поета, мудрого філософа в поезії, промовах, наукових працях. Ще у школі я полюбив його вірші зі збірки «Слово про рідну матір», написаних у роки війни. Вірші ці входили до програми історії української літератури, а вчителька Лідія Харченко казала нам, учням, що під образом своєї матері Рильський розумів усю Україну, яка тяжко постраждала від війни. А вже ставши студентом факультету журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка, я «проходив», як тоді казали, повоєнну творчість Рильського, глибше занурюючись в образний лад і красу мови його збірок «Троянди й виноград» та «Голосіївська осінь».

Після закінчення навчання на факультеті журналістики Київського університету я сім років (1960—1967) працював журналістом у редакції республіканської молодіжної газети «Молодь України». Очолюючи один із відділів редакції, я за дорученням тодішніх редакторів газети Івана Семенця, потім Олега Ситника, а частіше — із власної ініціативи, брав інтерв’ю у відомих персон у царині літератури, мистецтва, науки: поета Павла Тичини, прозаїка Петра Панча, мистця Василя Касіяна, народних артистів Наталії Ужвій, Володимира Добровольського та інших. Найчастіше звертався до Павла Тичини, бував у нього на бесідах чи то в його київському помешканні по вулиці Терещенківській (тоді — Рєпіна), чи на дачі в Кончі-Заспі (яку він ділив навпіл із Сидором Ковпаком). Найбільш пам’ятною залишилася зустріч із Тичиною в Кончі-Заспі 9 липня 1966 року.

Не забувши, яким магічним у моєму селі було прізвище Рильського, коли я був школяриком, я тепер, уже дорослий чоловік, журналіст, мав намір зустрітися з Максимом Тадейовичем, розповісти йому про той магізм його персони серед селян, а потім про щось розпитати його для газети — на його вибір. На жаль, деякі спроби «вийти на Рильського» були для мене невдалі. Нічого не вийшло діяти через Спілку письменників, через Академію наук, а до його приватного будинку в Голосієві не пускала охорона, навіть коли показував редакційне посвідчення й пояснював, хто я такий і чому мені треба до Рильського. Усі ці спроби були з моєї власної ініціативи. Аж ось влітку 1963 року в Україні стали готуватися до дещо сумної ювілейної дати: 50-річчя з дня смерті Лесі Українки (1 серпня 1913 року в грузинському Сурамі). Має бути 1 серпня 1963 року урочистий вечір пам’яті письменниці — в театрі, який носить її ім’я, — Театрі імені Лесі Українки; а головну доповідь робитиме Максим Рильський. Редактор дає мені доручення: потрапити на зустріч із Рильським, розпитати про основні тези його промови і написати про це для «Молоді України».

Кажу редакторові про те, як тяжко дістатися до Рильського мені, журналістові. А він підказує найпростіше рішення: «Підстережи його в тому інституті, яким він керує, на вулиці Кірова, 4 (тепер — вулиця Михайла Грушевського). Він там буває якщо не щодня, то двічі-тричі на тиждень». Я так і зробив. Але... Коли я представився, він поспішав на вчену раду, сказав зачекати. Чекаю кілька годин. Виходить. А при дверях — уже його водій, кличе в авто, бо кудись треба негайно їхати. На ходу Максим Тадейович каже мені: «Приходьте 1 серпня в Театр Лесі Українки. Після урочистої частини — я весь у вашому розпорядженні. Бо «Молодь України» я читаю і люблю». Сказав і пішов з водієм в авто, та ще в супроводі численних науковців, які щось йому по дорозі розказували, мабуть, дуже наукове; а він, здається, їх і не слухав, бо дуже поспішав. Обнадієний обіцянкою, я став чекати 1 серпня; дістав запрошення в театр (місце в партері «для преси»), щоб не проґавити, коли Рильський закінчить свій виступ і може, не чекаючи концертної частини, знову кудись чкурнути...

Доповідь його про Лесю Українку була цікава й мудра. Він наголосив на двох найважливіших моментах її вдачі й долі: доброї, лагідної жіночності як людини — і незламної, вольової особистості як патріотки і майстрині слова. Наскрізною тезою його доповіді про Лесю Українку була оцінка письменниці Іваном Франком у його знаменитих, майже афористичних словах, що, мовляв, із часу Шевченкового «Поховайте, та вставайте» українська література не чула такого сильного поетичного слова, як із уст цієї слабосилої хворої дівчини. Рильський доповнив цю думку Франка окремими цитатами із творчості Лесі Українки і дав їм свої коментарі. Наприкінці доповіді прочитав свій щойно написаний сонет пам’яті Лесі Українки. Перед концертом я разом з іншими журналістами пішов за куліси, щоб не проґавити Рильського, бо він, як було очевидно, не мав наміру залишатися на концерті. Максим Тадейович був налаштований окремо поговорити зі мною, як ми попередньо домовилися, коли я бачився з ним в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії. Нашій розмові трохи заважали колеги із редакцій інших газет, котрі вичікували на момент, коли настане їхня черга розпитувати Рильського. Рильський говорив, що Леся Українка була і є його навчателькою (саме таке слово він ужив) щодо багатства форм строфіки в поезії, яку він застосовував не лише у своїх віршах, а й у перекладах лібрето західних композиторів для Київського оперного театру, бо тоді опери Верді, Россіні, Бізе, Пуччіні, Вагнера, Монюшка співалися українською мовою; а перекладати потрібно було так, щоб кількість голосних звуків у слові була в українських перекладах така ж, як в італійських, німецьких, польських словах. І в цьому, каже Рильський, прикладом для нього була Лариса Косач — вона ж Леся Українка.

Я був щасливим, що після стількох спроб мені вдалося детально поговорити з Рильським; сказати йому, що я його земляк із Житомирщини, що в селах області його й досі шанують і люблять, а також вивідати у знаного поета й громадського діяча те, що мене найбільше цікавило.

Хоч Рильському було тоді лише 68 років життя, але виглядав він не так старшим, як стомленим. Я знав його біографію; знав, як багато він пережив від влади в різні періоди свого життя. Я уже в ті роки подумував вступати до аспірантури ІМФЕ, але розмовляти про це з Рильським не наважувався. Востаннє я зустрівся з Максимом Тадейовичем узимку 1964 року. Спускаюся сходами з четвертого поверху академічного будинку (я був у ІМФЕ, щоб довідатися про вступні іспити з образотворчого мистецтва в аспірантуру), аж ось у вестибюль заходить із вулиці Рильський — у довгому кожусі, теплій шапці, рукавицях. Прямує до ліфта; я з ним вітаюся. Упізнав мене, навіть без моєї згадки про нашу нещодавню зустріч і розмову в Театрі Лесі Українки. «За яким добром приходив у мій інститут?» — запитує. Відказую, що хочу попрощатися з журналістикою і ставати на стежку науки. «То дуже добре, — каже Рильський. — На фольклор, етнографію?». «Ні, — кажу, — на мистецтвознавство, на образотворче мистецтво». «І це гарна, просто чудова нива. З Богом, тобі, юначе!» І це були останні слова, які я почув від Рильського. Свого роду благословення від апостола української літератури. Того ж таки 1964 року, гарячого 24 липня, на свято Рівноапостольної київської княгині Ольги, Максим Рильський на 70-му році земного життя відійшов своєю душею у Вічність.

Невдовзі ім’ям Рильського було названо Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії, директором якого він був з 1944 року і до смерті — повних 20 років. Лише через три роки, восени 1967 року, я вступив до стаціонарної аспірантури з образотворчого мистецтва в ІМФЕ АН УРСР. Три роки підготовки під керівництвом Юрія Турченка і Василя Касіяна, захист 1970 року кандидатської дисертації; у наступні роки й десятиліття — трьох докторських дисертацій (в Україні та Німеччині); написав і видав понад 50 книжок... Дуже непрості, але, переконаний, найщасливіші роки мого наукового життя проминули в ІМФЕ. Їх уже чимало — 53 роки! Тож дедалі частіше приходять у пам’ять благословляючі слова Максима Рильського: «З Богом, тобі, юначе!»