МЕНЮ

Слово на роздоріжжях буття

Сергій ТРИМБАЧ
3 квітня, 2020 - 11:36
102-га річниця від Дня народження Олеся Гончара

Кінець серпня 1994 року. На дачі в Кончі-Заспі беру інтерв’ю в Олеся Гончара. Воно присвячене 100-річному ювілею Олександра Довженка, проте розмова виходить далеко за рамки означеної теми. Час від часу Олесь Терентійович просить мене вимкнути диктофон: «А то потім... після мене... хто знає, як це використають...» Він дуже добре знав, що сказаним можна крутити, як циган сонцем. Ба навіть зачакловувати ним — когось і щось. Скільки разів це траплялося з його власними текстами...

ДОРОГИ, ЖИВІ Й МЕРТВІ

Рівно через 25 літ по тому, кінець серпня 2019-го. Ми, група проекту фільму про Олеся Гончара, повертаємось до Києва із Дніпра. Дорога до Кременчука у вкрай поганому стані. Однак це ніщо, коли порівнювати з тією, що почалася, тільки-но ми перетнули кордон Черкаської області.

Їхав я і при кожному підкидуванні думав про тих, хто на цій дорозі нажив мільйони та мільярди. І хто відіслав на той світ не один десяток людей. А далі — про самого Олеся Гончара, його любов до відкритого простору, до доріг. Пригадався епіграф до роману «Твоя зоря» із Миколи Гоголя: «Какое странное, и манящее, и несущее, и чудесное в слове: дорога! и как чудна она сама, эта дорога...»

Ще й яка чудна! Навіть химеричний Гоголь навряд чи міг вигадати отаку дорогу. Він міг написати про «мертві душі», а от про мертві дорогі, яким заподіяли смерть цілком живі та вигадливі на всілякі «схеми» живі душі — то це вже абощо. Втім, це ж він сказав про дві біди в Росії: дороги і дурні. Тепер ця біда й в Україні, ще донедавна частини Російської імперії (передалося у спадок, разом з немертвими душами). Тільки колишні гоголівські дурні виявилися хвацькими мародерами...

Життєвий шлях Олеся Гончара чимось схожий на оту дорогу. Більшу частину свого життя він їхав нею в респектабельному на вигляд авто. Одначе ж вибоїна на вибоїні, часом кидало так, що можна було й в інвалідах залишитися. І нікуди звернути, немає інших доріг чи бодай стежинок.

НАЧЕ ЗАГОВОРЕНИЙ

Як він, Олесь Гончар, уцілів у житті — загадка. Від двох літ — без матері й фактично без батька. Голод і холод, страшне голодоморне пекло. А все ж піднявся, з ранніх літ відчув у собі письменницький талант. І вже був йому відданий.

А потому війна, куди пішов зі студентської лави. І — полон, табір на Холодній горі, в Харкові. Щодня там помирали десятки й сотні військовополонених. Він вижив. А з 1943-го — знову в бою. І знову вижив — якимось дивом. Про ці дива чимало записів у щоденнику, який він тоді почав вести.

23.10.1944. «Учора передня повозка підірвалась на міні. З восьми людей залишився єдиним, хто уцілів...» Таких записів багато: люди падали поруч, а він ішов далі — наче заговорений. Утім, він знав: це бабуся Пріся його рятує, своїми молитвами. Ще з самого дитинства, від тієї миті, коли лишився без матінки. І тоді бабуся простерла над ним руки... Коли немає в тебе такого захисту — нетривалою буде твоя доля. В Олеся Гончара він був.

По війні закінчував навчання — в тодішньому Дніпропетровську. Жив на Лівому березі Дніпра, в Ломівці, у сестри Шури. Щодня, не близький світ, на навчання в університет. І примудрявся писати. Тоді й почалися «Прапороносці» — роман, який приніс йому визнання і славу.

Усі ми «проходили» в школі Гончаровий роман. Подавався він так, що не міг не викликати певного скепсису — занадто вже все в ньому «правильно», за постулатами соцреалізму: оте «життя в розвитку», в невпинному вивищенні духовних ідеалів.

Однак сам роман з’явився у перші повоєнні роки, тоді, коли над українцями витало уявлення як про «зрадників» і «дезертирів». Та ще ж продовжувалася війна в Західній України, де ніяк не згоджувалися прийняти «переваги» радянського способу життя. Усе це викликало відповідне ставлення влади до українців — не свої вони, чужі в сонцесяйній ідеологічній конструкції.

Відомий факт: 1944-го Сталін різко засудив Довженкову «Україну в огні» — бо ж про українців, їхню історичну трагедію. А йде війна, воює весь радянський народ — як ви смієте про себе думати, зосереджуватись на своїй історичній долі?

А що, власне, зробив той роман Гончара, що змінив — не тільки в долі письменника, а й самих українців? Вперше про це я почув колись від Івана Драча: «Прапороносці» зламали насаджуваний стереотип українця-зрадника. Тим самим міняючи карту тодішніх буднів, впливаючи на долі багатьох людей. І я приймаю цю версію як правдиву. Правдиву й історичну — бо ж так часто у нас історію виймають із історії реальної...

У Гончаровому щоденнику є запис про спілкування з Лазарем Кагановичем — 1947-го очільника Компартії України й відтак самої України, певно, що радянської. Він полюбляв запрошувати до себе письменників (зазвичай уночі, вурдалацькі часи були, і чи ж вони скінчились, оті нічні посиденьки сьогодні?). Звертався до присутніх українською, тим і приманював. Читав напам’ять цілі сторінки «Фати моргани» Коцюбинського («Ідуть дощі...»).

Словом, причаровував. І є такий щоденниковий спомин (датований 1989 р.): молодий письменник раптом почув від Кагановича, «як товариш Сталін, проводжаючи його в Україну, взяв зі столу журнал «Новый мир» і запитав: «А вы знаете такого писателя?» І збентеженому Лазарю Мойсеєвичу довелось вислухати чимало коментарів на адресу автора «Альп», щойно опублікованих в «Новом мире». «Альпи»    — то й була частина із Гончарової трилогії «Прапороносці».

«БУДЬ ТИ ПРОКЛЯТА, ЛІТЕРАТУРО...»

Спасительна рука товариша Сталіна... Воно ж так сприймалося. Бо донедавна було по-іншому. Коли по війні з’явилося його оповідання «Модри Камень»... Про те, як його герой, радянський воїн, закохується у словенку Терезу. Ну, закохується... Та ж ні, потрактували твір як «ідеологічну диверсію». З якого дива? А з такого: «Мне очень больно говорить здесь, что автор новеллы «Модры Камень» Алесь Гончар, к сожалению, наш выпускник, пропагандирует предательство. В его рассказе советский разведчик влюбляется в словенку, а любить иностранку запрещено нашим законом [...] Гончар пропагандирует измену Родине». Це із виступу професора Дніпропетровського університету (де й навчався Гончар) Сойфера. Далі, звісно, наліпка «буржуазний націоналіст».

Дикі звинувачення, брутальщина якась. Письменнику, вчорашньому студентові, було непереливки. Йому ж могли ще й полон пригадати. У листі до Василя Бережного він описав свій стан у такий спосіб: «Я виходжу у світ з тавром на лобі... Як би там не було, я паралізований. Я хотів одного: щоб література відчепилась від мене, не переслідувала, як манія. Інакше вона мене стратить. Може б уже стратила, коли б не худеньке дівоче плече, на яке я сперся. А далі — відчуваю — не вистачить сил [...] Що ж? Запряжусь в університеті і працюватиму, як віл. Живуть же люди без літератури, п’ють пиво і примовляють: будь ти проклята [...] Хотів би стати пастухом або морським рибалкою».

«Худеньке дівоче плече» — це про Валю із Ломівки, котра вже ось-ось мала стати (і стала) дружиною і так само ворожбитською захисницею — і досі так, Валентина Данилівна, дай, Боже, їй здоров’я, поклала стільки сил, щоби спадщина Олеся Гончара (ті ж щоденники) була доступні для нас усіх. А стати пастухом чи рибалкою — себто взагалі випасти із соціуму, тим паче із літератури, занадто щільно припасованої до панівної ідеології.

І от Сталін прочитав «Прапороносців», і якесь коліщатко крутнулося в його всуціль мудрагельній голові. Бо до того, повторюю, там витав образ українців як «зрадників», народу, який норовить повернути у якийсь інший і зовсім «неправильний» бік. Що і як саме «крутнулось» у вождевій голові, ми навряд чи коли дізнаємося. Проте ж пам’ятаймо: зовсім нещодавно в іншій керівній голівці, вже Путіна, визріла ж і ствердилась «мисля»: да мы и без этих украинцев войну бы выиграли...

Теж коліщатка наскрипіли, тільки у зворотному напрямку. І в тому скрипі загубилися смерті мільйонів українців, на фронті й у тилу... Відтак усе вернулося на круги сталінські, коли вождь лестив російському народу, який переміг у війні, не те, що інші, запроданці. Хто би поклав на путінський стіл «Прапороносців» — може, б так само пошептало? Тільки інші настали часи...

ЗАКЛЯТТЯ СЛОВОМ

Та ж він сам був ворожбитом, Олесь Гончар. Знав чаклунську силу слова — мабуть, від бабусі Прісі. Без якого жодних див, жодних перемін у житті не відбувається. У романі «Твоя зоря» є такий епізод. Хлопчаки допитуються у пасічника: що то за слово, яким він скеровує роботу бджіл, чи справді він знає його, те слово? І може, сказав би його, поділився? «Колись скажу, прийде час»,— відповідає пасічник. Бо справді, треба ще й точно обирати час для проказування таких слів...

У квітні 1968-го я, тоді десятикласник, дістав журнал «Вітчизна» з Гончаровим романом «Собор», на долю якого, як відомо, випало чимало випробувань. Діло було в Олександрії. Пригрівало весняне сонечко, я й припаркувався на лаві центральної площі міста, побіля пам’ятника Владіміру Леніну. Прочитав одним духом, вже й сутеніти почало. Підняв голову на Ілліча — той усе знав, невтомно показуючи нам дорогу в неодмінно світле майбуття. «Собор» же показував мені інший світ та інші дороги.

Інколи думаю: а не сів би я тоді побіля того вождевого опудалля і не заходився читати роман — може, й досі Ленін скеровував би нас у часі та просторі? Я майже серйозно... Слово, література, мистецтво загалом так магічно впливають на цей світ, навіть на мізки його правителів. Хоча, вочевидь, там більше ілюзій, аніж реальності. А все ж сама доля Олеся Гончара — письменницька, громадянська, власне людська — покликує такі думки...