МЕНЮ

Слова залишаться на потім

Людмила ОЛТАРЖЕВСЬКА
17 березня, 2020 - 09:02
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра представили прем’єру пластичної вистави «VIÑO»

Для української театральної сцени, не зважаючи на всю її багатожанровість, «фізичний театр» у певному сенсі і досі залишається тerra incognita. Найпросунутіший театрал у цьому контексті згадає Піну Бауш чи ж мімів, ще хтось сформулює принцип мистецької течії як «вистава без слів» або ж назве нещодавню прем’єру Національного театру ім. І. Франка «Стіна», де цей принцип існування на сцені був заявлений, але у другій половині спектаклю його помітно розбавили іншим. Відтепер усі охочі побачити на власні очі виставу, що повністю відповідає визначенню «фізичний театр» і де цей жанр витриманий на рівні подиху акторів, можуть вирушати до Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Де режисер із Білорусі Євген Корняг представив свою нову виставу «VIÑO».

Шлях Євгена до Києва із Мінська проліг... через Одесу. Там у Театрі ляльок цей режисер поставив два спектаклі, один з яких — «Баби Бабеля», який навіть увійшов до шорт-листа минулорічного фестивалю-премії «ГРА». Їхати з Білорусі до Одеси, аби там ставити Бабеля — факт, який свідчить, принаймні, про неабияку творчу сміливість Євгена. Щодо київської вистави, то тут тему його творчої сміливості можна лише розвивати.

«VIÑO» — це химерна вигадка, описана мовою тіла. Хоча два слова тут таки звучать. «Обійми мене...» луною котиться десь із глибини сцени, огортає її по периметру, уздовж і впоперек, просочується у залу крізь приглушене світло. Саме ці два слова запускають маховик історії, — хоча вистава і починається раніше, —  зібраної з особистісних трагедій і драм, із самотностей і шаленого бажання бодай на мить вхопити за руку людину, яку відчуваєш, як самого себе. Душа, тіло, мрії, емоції, розхристані чи приглушені, спроби осягнути час, простір і себе у цих координатах... І вино, як каталізатор, як живильна рідина та отрута одночасно. Люди без імен та прізвищ. Такі кумедні у своїй метушні (наприклад, сцена в жіночому туалеті). Такі щирі у прагненні мати підтримку (Катерина Савенкова майже злітає над сценою і падає на руки тих, хто поряд.) Такі одностайні, якщо того вимагає ситуація, і співпадають бажання (пластичні етюди навколо стола з келихами та пляшками зачаровують і гіпнотизують, наповнюючи ту чи іншу сцену змістом, для якого словесного аналогу шукати точно не варто). Такі  беззахисні... Розкуті... Спраглі...

Цікаво, скільки відсотків глядачів сприймуть цю виставу, як памфлет проти алкоголізму? Скільки, повертаючись додому, наспівуватимуть відомий хіт «Ніно, мнє нє всьо равно, с кєм ти пйош віно...» (у виставі ця пісня відсутня). Але тих, кого вразить побачене, точно буде в рази більше. Вишукані рухи, окреслені мовою тіла смисли, які наче й на поверхні, але все одно потребують певного коду, аби бути розшифрованими, вигнуті лінії — це надзвичайно красива вистава, якою не можна не замилуватися. Водночас режисер разом із художницею Тетяною Нерсисян оснащують сцену предметними метафорами-знаками-підказками. Одним із центральних елементів сценографії тут є обірвані сходи. Якими точно не спустишся на землю, але за допомогою яких можна, принаймні, на певний час піднятися над тим, що відбувається знизу. Або ж калюжа посеред сцени (як зізнався керівник лівобережців Стас Жирков, облаштувати цю водоймочку за технічних можливостей театру було досить непросто), в якій, напевно, для когось із героїв відбиваються зорі, а хтось топив у ній свої мрії... Чи скатертина на столі, що по черзі для всіх перетворюється на... саван.

Представляючи свою виставу перед прем’єрою, Євген Корняг визнав, що під час репетицій був приємно вражений фізичною підготовкою акторів. Після спектаклю можна констатувати, що цей комплімент стосувався всіх без винятку учасників «VIÑO»: Оксани Черкашиної, Анастасії Пустовіт, Владислава Писаренка, Оксани Жданової, Дмитра Соловйова, Антона Вахліовського... Торуємо стежину фізичного театру далі?