МЕНЮ

Слабкі світу цього

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
13 серпня, 2019 - 10:16
У прокат вийшов найнезвичніший зразок соціального кіна, який бачили українські глядачі за останні роки

Південнокорейський фільм «Паразити» вартий перегляду вже хоча б тому, що відзначений «Золотою пальмовою гілкою» останнього Каннського фестивалю. Але це не єдина причина, через яку варто купувати квиток.

Режисер «Паразитів», 50-річний Пон ДЖУН ХО, з самого початку був настільки західно орієнтованим, наскільки це взагалі можливо в доволі космополітичній кіноіндустрії Республіки Корея. Він легко оперував голлівудськими жанрами на кшталт фантастики, трилера, фільму катастроф, завдяки чому став одним з найбільш комерційно успішних кінематографістів на батьківщині. Без помітних зусиль йому давалися й англомовні проекти, такі як антиутопія «Крізь сніг» (2013) або екологічний трилер «Окча» (2017), причому в них з’являлися зірки калібру Тільди СУЇНТОН, Джеймі БЕЛЛА, Октавії СПЕНСЕР, Джона ХЕРТА, Кріса ЕВАНСА, Еда ХАРРІСА. А втім, своєї найвищої нагороди він досяг з суто корейським продуктом.

Головні герої «Паразитів» — безробітна сім’я Кім, яка живе у тісному напівпідвалі та перебивається мізерними заробітками, збираючи упаковки для піци. Ситуація змінюється, коли старший син Кі Ву (У ЩИК ЧХВЕ), завдяки рекомендації свого більш соціалізованого друга, підробленому диплому та вродженій чарівності, отримує роботу репетитора англійської мови для дочки заможного бізнесмена в маєтку родини Пак. Зачарувавши наймачів, хлопець поступово перетягує до довірливих багатіїв інших членів родини: батька (Сон КАН ХО)  — шофером, сестру (Со ДАМ ПАК)   — вчителькою для гіперактивного молодшого сина господарів, мати (Хі ДЖИН ЯНГ)  — покоївкою та кухаркою. При цьому попередню прислугу усувають за допомогою інтриг і доволі підлих прийомів. І коли все начебто налагоджується, виникають абсолютно непередбачені ускладнення.

Отже, рушійна сила фільму — захоплива оповідь, родова ознака розважального, нефестивального (при всій умовності такого поділу) кіна. До того ж, маємо «Золоту пальмову гілку», яку дають саме за відкриття в кіномові, в якій сюжетна конструкція — елемент надто очевидний, навіть поверхневий.

Перше, на що слід звернути увагу — віртуозна жанрова гра, влаштована Джун Хо. «Паразити» починаються як чорна авантюрна комедія, де забезпечена верства зображена з усім можливим сарказмом, але без ненависті, а бідняки — з доброзичливим гумором, проте й без ілюзій. Потім гротеск трансформується в справжню драму, в якій нерівність слугує чимось на зразок античного Фатуму (як би не хитрували Кіми, вони приречені повертатися в свій сирий просмерділий підвал), а в розв’язці й зовсім вибухає геть несмішним кровопролиттям.

Несхильний до іномовлень, Джун Хо відтворює метафору соціальної драбини буквально: багатії живуть на пагорбах, біднота — в підвалах, причому інколи у вельми несподіваних підвалах. У «Крізь сніг», до речі, знедолені мешкали в хвості велетенського поїзда, а панство — в голові. Проте, на відміну від «Крізь сніг», у «Паразитах» ніхто революцію не влаштовує — навпаки, хитруни сприймають ієрархію як даність, намагаючись здобути зі свого конформізму максимум гараздів. Тож тут не класовий конфлікт, але питання  не менш ультимативне: людська гідність. І вимагає воно ультимативної відповіді. Ціною життя.

Корейське кіно через певні історичні обставини не встигло породити власного неореалізму — традицію фільмів про маленьких людей, як, наприклад, в Італії та в сусідній Японії. Джун Хо, мабуть, першим серед своїх співвітчизників зробив це на такому рівні, правда, у формі ядучої, жорсткої сатири. В нього немає остаточно правих та винних, зрештою страждають усі. І, на відміну від італійців, він не лишає своїм злидарям навіть неореалістичних «двох шелягів надії» — лише мрії про багатство, яке ніколи не настане, лише черговий підвал. Такого й таким чином до нього не робив ніхто. Звідси й каннська вершина.

Насправді авторська назва фільму — в однині: «Паразит»; множину невідомо з яких міркувань дописали прокатники. Джун Хо, повторюю, уникає  метафор, у нього все буквально, все перед очима. Паразит — це вид, паразит — це тавро. Це гіркий смішок самовикриття. Це глухий кут, у який доля незмінно ткне тебе носом. Що б ти не робив, чесно чи ні: ось твоє місце, паразит. І єдиний капітал, що в тебе лишається — самоповага.

Глядачі багато сміються, але це насправді сумна, дуже сумна історія.

Тому й хороша.