Шум листя – мов ехо овації...

Несподівані замітки до ювілею легендарного театру

100-річний ювілей Національного академічного театру ім. Янки Купали, 14 вересня, відзначений без звичних фанфар і нагороджень. І відзначають його не на рідній для акторів сцені, а під відкритим небом, на природі, в похідних умовах бо й корифеї, і талановиті молоді артисти виявилися просто не потрібні вусатому маргіналу, колишньому голові колишнього колгоспу, ось уже понад чверть століття що сидить на білоруському троні. Власне, і вони самі, «купалівці» — артисти і режисери, які творили велику славу і легенду рідного театру і рідній країні, формально вже теж стали «колишніми»: вони звільнені. По суті, театр практично припиняє існування?

Вчора ввечері довго говорили ми по телефону зі старим другом, що називається — «першим номером» білоруського театрального мистецтва Віктором Манаєва. Буквально на днях він став лауреатом Гран-прі Міжнародної асоціації діячів мистецтв в Німеччині, та ще й в номінації «Честь і гідність». Та й як інакше, якщо для співвітчизників він — як для нас геніальний Богдан Ступка: Артист — від Бога, Особистість — феноменальна. Харизма — яскравості Василя Бикова, Алеся Адамовича, Світлани Алексієвич... Ще понад три десятиліття тому став він, мабуть, наймолодшим з драматичних артистів колишнього Радянського Союзу лауреатом Державної премії СРСР. І не випадково ж, коли грав він, скажімо, Кульбаби в «Рядових» — перехоплювало подих у ветеранів війни, на собі сповна пізнав Я фронтові будні Другої Світової. А тодішні компартійні чинуші незатишно щулилися, потрапляючи на «Ревізора» з його Хлестакова. Не настільки давно вже Городничий його в тому ж «Ревізорі» привів у паніку чинуш сьогоднішніх. Ну, і кому ж. як не йому, класику і корифея, народному артисту країни і лауреату двох Державних премій, а ще — незліченного безлічі всіх мислимих і немислимих нагород — судилося вийти зовсім недавно в заповітної для будь-якого артиста ролі Короля Ліра ?! Вийшов! Зіграв! І зал звично вибухнув довгими оваціями.

У творчій картці — понад півсотні ролей, і то — лише з числа стали по-справжньому подіями вищого рівня. Плюс феєричний успіх за кордоном (до речі, свідченням тому — що вийшов ще до розгону театру телесюжет, тільки не полінуйтеся повністю відкрити посилання).

— Вітя, що далі? Не повірю, щоб на тебе в цій ситуації не обрушився шквал пропозицій з усіх усюд, і всередині країни, і з-за кордону... — запитав я його.

— Так, пропозиції є, звичайно, ти прав. Тільки, розумієш, я сорок років уже — «купаловец». Ну, і як тут їхати ... Хіба що, пенсію буду отримувати ... про яку раніше якось і думати особливо не доводилося ... Ну, а ось завтра з усіма нашими відзначимо по-тихому ювілей, 100-річчя театру... Ой, Женя, навіть не знаю, що і сказати... Такі справи...

За 35 років нашої дружби я не пам’ятаю випадку, щоб Вітя не посміхнувся. Цього разу посмішка виявилася сумною ...

...У ті хвилини, коли пишуться ці рядки, «купалівці», напевно, вже піднімають пластикові або паперові стаканчики, в таких незвичних умовах відзначаючи ювілей фактично закритого рідного театру. Згадують великих попередників своїх — народних артистів СРСР Галину Климентіївні Макарову, Стефанію Михайлівну Станюти, Здіслава Францевича Стомма.

Ні, правда ж: «колишні» — аж ніяк не геніальні «купалівці». «Колишніми» повинні стати, і чим швидше — тим краще, вікопомний вусатий маргінал зі своїми нелюдами-опричниками, хоч в повній амуніції, хоч в цивільних піджаках.

А Великому Театру — BRAVISSIMO!