МЕНЮ

Різьбяр по історії

Олександр РУДЯЧЕНКО
7 червня, 2019 - 10:43
Григорій Левицький — маляр Гетьманщини, який гравюру перетворив на Слово Боже

Першим у Західній Європі художником, який підніс гравюру до рівня високого мистецтва, став баварець Альбрехт Дюрер (1471—1528 рр.). Це не дивно, навчателем майбутнього майстра із Нюрнберга був його батько, золотих справ майстерАльбрехт Дюрер-старший. Минуло два з половиною століття...

Першим у Гетьманщині маляром, котрий гравюру перетворив на Слово Боже, став полтавчанин Григорій Левицький. Свого часу мудрим наставником талановитого сина також був батько, ієрей сільської церкви святого Михайла Архангела — Кирило Васильович Левицький, який допоміг нащадку стати неперевершеним ювеліром деталі у граверському ремеслі. Батько завжди дослухається до сокровенних слів своєї дитини.

ІСТОРИЧНІ ГІПОТЕЗИ

Український художник і графік Григорій Кирилович Ніс-Левицький народився 1697 р. у селі Маячка, Гетьманщина (нині — селище Новосанжарського району Полтавської області). Сталася подія в родині священика Кирила Степановича Носа, котрий майже чверть століття служив у парафії місцевої дерев’яної церкви святого Михайла Архангела.

За однією з історичних гіпотез, у 12 років Григорію Носу довелося змінити прізвище на Левицького, бо належало швиденько залишити рідну Маячку. Саме в такий спосіб родина колишнього ієрея церкви святого Михайла Архангела Кирила Носа порятувалася від переслідувань односельців за те, що активно сприяла проукраїнській політиці гетьмана Івана Мазепи, а не проросійській волі слухняних поплічників Петра I.

Минув не один рік переслідувань з боку мстивого московського царя, втім, з роками пристрасті вщухли. Але від кінця 1709 р. до 1731 р. (за іншими джерелами, до 1724 р.) художник і графік Григорій Левицький жив за кордоном. Більшість дослідників стверджують: у «німецьких землях», переважно у Ґданську (Данциґу) та Вроцлаві (Бреслау), де юнак удосконалював граверську майстерність на міді.

Його твори польського періоду, на жаль, загинули у роки Другої світової війни, а з-поміж тих, що дійшли до наших часів, слід назвати окремі книжкові гравюри, зображення архітектурних пам’яток Сілезії, портрети деяких історичних діячів, місцевих мешканців.Наприклад, портрет прусського теолога Адама Квазіуса (1708—1746 рр.), створений 1729 р.

ГРАВЮРА ПО МЕТАЛУ — В ЖИВОПИСІ ЦЕ КАРБОВАНА ДУМКА

Трохи світла на період учнівства українського майстра в Речі Посполитій пролила одна з перших європейських енциклопедій з питань мистецтва «NeuesallgemeinesKьnstler-Lexicon» («Новий загальний художній словник», 1839 р.) доктора Ґеорґа Наґлера (1801—1866 рр.), видана в Мюнхені 1839 р. Пишномовно упорядник вихваляв Вроцлав (Бреслау), де в першій половині XVIII століття працювала самобутня школа місцевих граверів.

Із часом польським дослідникам вдалося довести схожість між роботами Григорія Левицького київського періоду та офортами гравера Ґжеґожа Левицького, що додали слави польському мистецтву. Однозначною виявилася думка тамтешніх мистецтвознавців: Ґжеґож Левицькі майстерно виконував складні композиційні побудови, разом із безліччю фігур використовував в авторських гравюрах деталі пейзажів, декоративні мотиви, сюжетні сценки, наближаючись до манери очільника вроцлавської школи граверів Бартоломея Стаховського (1693— 1759 рр.).

МИТЕЦЬ ЗАВЖДИ САМОТНІЙ, ЯКЩО ВІН — МИТЕЦЬ

Повернувшись у Гетьманщину, Григорій Левицький замешкав і знайшов роботу в Києві. Саме тут за часів Гетьманщини постала і сформувалася українська граверська школа доби гетьмана Івана Мазепи. Відомими ізобразителями тоді вважалися: чернець Києво-Печерської лаври Ілля (ілюстрації до «Требника» Петра Могили, 1646 р.), Олександр Тарасевич (у чернецтві Антоній; 1640—1727 рр.), Леонтій Тарасевич (1650—1710 рр.), Іван Щирський (1650—1714 рр.), Іван Мигура (д\н — 1712      р.), Данило Галаховський (1674—1709 рр.), Парфен Молковицький, Михайло Фойнацький та ін.

Книги, видані в друкарні Києво-Печерської лаври, з красивим, чітким шрифтом і захоплюючими гравюрами вважалися справжніми витворами мистецтва не тільки в Україні, а й в усіх слов’янських країнах і навіть на Балканах. Окремі примірники потрапляли в Західну Європу, до книгозбірень Угорщини, Франції, Англії. Поступова втрата художньої, літературної та поліграфічної своєрідності видань київської обителі почалася саме від літа 1721 р., коли київська книга стала цензуруватися із Санкт-Петербурга Святійшим Синодом.

Це спричинило першу вимушену хвилю еміграції українських гуманітаріїв.

Відтоді національні таланти, першорядні маляри вирушали до петровської Росії. За об’єктивних політичних причин після 1709 р. почався примусовий занепад українського граверства.Щоправда, унікальна київська школа дещо відроджувалася упродовж 1730—1750-х рр. Бо найбільшим і творчо найпотужнішим у сплюндрованій Гетьманщині осередком ізобразительства виявився саме Київ, який тримав опір ідеологічній експансії та деспотичному примусу в мистецтві. У середині XVII ст. тут працювало понад 50 граверів на чолі з Аверкієм Козачківським та Григорієм Левицьким.

*  *  *

Роботи в місті на Дніпрі вистачало, тоді як освіти, ой, як бракувало.

Тож 1732 р. Григорій Ніс-Левицький вступив до Києво-Могилянської академії, прискорено закінчив заклад і, не висвячуючись на сан, до 1738 р. залишався в мирянах. Пустивши коріння у Місті на семи пагорбах, графік співпрацював з двома головними культурними осередками — Києво-Могилянською академією та друкарнею Києво-Печерської лаври. Установи потребували фахівців найвищого рівня.

1735 р. Гравер раптом висвятився на священика, повернувся на малу батьківщину і прийняв парафію маячанської церкви святого Михайла. Проте маляра за покликанням мало приваблювало духовне керування паствою та ієрейський сан. За згодою Київської духовної консисторії він... здав в оренду батьківську парафію іншому священику, а той, за домовленістю, мав, у свою чергу, надавати кошти на утримання сім’ї художника. Після цих подій Григорій Ніс-Левицький повернувся до Києва, хоча навіть уже в 1760-х рр. часто навідувався в Маячку.

У Місті на семи пагорбах серед кліру та освічених людей маляр здобув чимало друзів. Чи не тому фахівця надовго не відпустили на священиче місце в Маячок, а для порядку призначили... справщиком (читай: редактором) друкарні Києво-Печерської лаври.

*  *  *

Світське життя вимагало статусності. Отож невдовзі Григорій Ніс поставив на Подолі власний будиночок, одружився з дворянкою Агафією Левицькою (1716 — ?), став завідувачем друкарні Києво-Печерської лаври, а до власного прізвища додав дружинине. За однією з версій, так і вийшов Ніс-Левицький. Із часом у пари народилися дочка Марія (1741— ?) та четверо синів, а саме: знаний на всю імперію маляр Дмитро (1735— 1822 рр.), священик Петро (у миру — Прокіп; 1740—1834 рр.), попович Іван (1742 — ?) та інженер-полковник Павло (1756 — 1838 рр.).

ГРАВЮРА — ДРУГА НАТУРА ГРАВЕРА

Попри суворий цензурат Св.Синоду, безугавний вигадник, Григорій Кирилович не лише малював і карбував мідь, а й, кажучи по-сучасному, займався дизайном. Зокрема, 1735 р. він створив розкішну рамку у стилі бароко, що використовувалася для оголошень про урочисті театралізовані диспути у стінах Академії. Шаблон той фактично став першим відомим зразком театрального плаката-афіші на східнослов’янських теренах; розміром 30 х 40 см він став цілком унікальним. Варто зупинитися на такому конструктивно-художньому шедеврі.

У граверній справі досить швидко Григорій Левицький став одним із найвідоміших майстрів не лише Лівобережжя, а й Східної Європи. Йшлося і про майстерно виконані портрети, і про деталізовані зображення київських будівель, колоритних постатей спудеїв Києво-Могилянської академії, алегоричні фігури. Продовжуючи жити і працювати в Києві, до 1741 р. митець вирізьбив щонайменше 40 відомих мідьоритів (офорт, малюнок майбутньої гравюри). Із них — 17 чималих станкових зразків, решта — книжкові ілюстрації.

*  *  *

У власній творчості Григорій Ніс-Левицький намагався переосмислити традиційні сюжети. Наприклад, типові для середини XVIII століття панегіричні гравюри їхні автори оздоблювали зазвичай з декоративною пишністю, зайвою монументальністю, надмірною героїзацією образів. Індивідуалізованими, тому й особливо цінними стали у виконанні Григорія Носа-Левицького гравюри тезисів (присвят) на честь лаврських архімандритів: Романа (у миру — Копи; створена не пізніше 1736 р.), Іларіона (Негребецького; 1738 р.), Димитрія (Туптала; 1752 р.), останню тезу було вміщено у книзі «Літопис келійний преосвященного Дмитрія митрополита Ростовського та Ярославського... його Архиєрейськими працями складений».

Дослідникам відомі рафіновані авторські гравюри, якими 1737 р. були оздоблені кишенькові видання, свого часу опубліковані друкарнею Києво-Печерської лаври: «Євангеліє» та «Апостол» («Діяння та послання святих апостолів»), де вперше з’явився авторський підпис гравера — «Григорьи Левьцкій, Кіев». Маляр створив також низку офортів до книги «Філософія Арістотелева» (1745 р.) префекта Києво-Могилянської академії, професора філософії Михаїла (у миру — Козачинського; 1699—1755 рр.), яку було видано старослов’янською та польською мовами, а також латиною у Львівській друкарні Ставропігійського інституту. Для останнього видання Григорій Ніс-Левицький створив не просто герб, а геральдичну композицію поки що мало кому відомого камер-юнкера Олексія Розумовського (1709—1771 рр.), котрий тільки через чотири роки став графом. Для того пам’ятного видання були також спеціально намальовані дві заставки, родовідне дерево Розумовських з авторським підписом внизу: «Презвитер Григорій Левицкій полку Полтавского городка Маячквы в Киеве 1745 Марта выделал».

*  *  *

З-під його різця постали повноаркушеві гравюри (фронтисписи) до київського видання «Апостола» (1737—1738 рр., 1757 р.), чотири мідьорити для львівського видання «Політики» (1745 р.) давньогрецького філософа Аристотеля у перекладі Михаїла Козачинського давньослов’янською, латинською та польською мовами, титульні рамки рукописних академічних тез: «Богословскія положенія» (1769 р.), ілюстрації до світських друків — «Hortuspoлticus» («Сад поетичний»; 1736 р.) Митрофана Довгалевського, «Путникъ отъ богоспасаемого града Кіева до... Іерусалима и отъ Іерусалима до Кіева» (1751 р.) Серапіона Множинського-Каянова, численні естампи, портрети, герби, картини, алегорії, символи, зображення архітектурних пам’яток Києва, жанрові сценки.

На додачу до іншого, Григорій Ніс-Левицький створив гравюру-панегірик (1739 р.) архієпископу Київському і Галицькому Рафаїлу (Заборовському; 1676—1747 р.), за часів якого було збудовано Велику Лаврську дзвіницю. То був справжній шедевр. Як зазначають дослідники творчості Григорія Кириловича Носа-Левицького, «Тези Заборовського» перетворилися на одну із найвідоміших гравюр маляра.

Чи був то мужній вчинок українського художника? Безперечно. Дипломатично кажучи, відносини Києво-Могилянської академії з російським царатом дружніми ніколи не були: де освіта, там немає догідливості,адже просвіта протистоїть свавіллю... Розумники були не потрібні Московії.

*  *  *

Серед монументальних творів Григорія Носа-Левицького слід назвати купол, кафедру проповідників та стінописи Андріївської церкви у Києві, виконані упродовж 1753—1756 рр. маляром разом із 17-річним сином, портретистом Дмитром Левицьким під очільництвом живописного підмайстра Канцелярії від будівель, петербурзького маляра Олексія Антропова (1716—1795).

Список ікон новозбудованого храму в Російській імперії складав виключно Св.Синод, щоби потім — по підряду— передати вільним художникам: виключно — столичним, санкт-петербурзьким. Ті працювали під наглядом живописного майстра Канцелярії від будівель (державної установи, яка керувала забудовою північної столиці та спорудами палацового відомства), художника-портретиста Івана Вишнякова (1699—1761 рр.).

Тим часом ще до початку будівництва Андріївської церкви метрополія влаштувала в Києві такий собі тендер. 1748 р. було оприлюднено запрошення до всіх місцевих малярів взяти участь в оголошених держзакупівлях на підряд, таке собі феодальне Prozorro. За встановленим порядком столична Канцелярія від будівель домовлялася лише з тими, хто пропонував... найнижчу ціну за виконання робіт. У даному разі так робилося двічі. Бо той самий указ повторили... після завершення будівельних робіт 1752 р. — «домовляючись винаймати за справжньою ціною без права передачі замовлення іншим особам». Не лише у творчому конкурсі, а й у комерційній пропозиції на виконання альфрейних робіт з оздоблення Андріївської церкви у Києві перемогли батько та син Левицькі.

На цьому слід особливо наголосити: саме Григорій Кирилович став першим навчателем молодшого сина, в майбутньому — видатного портретиста Дмитра Левицького, якому передав і талант, і поетичне бачення світу. І зверніть увагу: не в закритій малювальні, не тишком-нишком — за зачиненими дверима, а публічно — під час стінопису Андріївської церкви.

ПЛИН ЧАСУ СХОЖИЙ НА ЗБІЛЬШУВАЛЬНЕ СКЛО

Як і з творами мистецтва, слава до їхніх творців приходить через віки.

Тоді так не сталося... Не час ще був.

Швидко минули півтори-дві декади бурхливого ренесансу українського граверства, якими позначена середина XVIII століття. У деякому сенсі відлига в національній культурі книговидання всохла на корені. Відтоді на кілька століть видавничий асортимент друкарні Києво-Печерської лаври геть нічим не відрізнявся від видань інших монастирів Російської імперії.

Упродовж усього XIX й до початку XX століття київська друкарня штампувала численні молитовники, Житія святих, інші книги клерикального змісту, а також листівки і брошури шовіністичного та погромного змісту, які закликали знедолених українців... припинити революційну боротьбу під загрозою «Божого покарання». Ось заголовки низки багатотиражних листівок — вони досить промовисті й не потребують коментарів: «Про страйки», «Священна законність влади», «Бога бійтеся, Царя поважайте».

Разом із тим, в Україні на ґрунті панівного класицизму творчість Григорія Носа-Левицького виразно визначила перехід від бароко до реалізму і мала величезний вплив не лише на східноєвропейське ґраверство середини XVIII століття, а й на мистецтво портрету, представлене і ретельно розроблене сином гравера — Дмитром Левицьким, а трохи згодом -іншим українським маляром Володимиром Боровиковським (1757—1825 рр.). Але то вже інша тема.

*  *  *

Помер Григорій Левицький 19 травня 1769 р. у селі Маячки Полтавської губернії.

На жаль, місце його могили пошуковцями поки що не встановлено...