МЕНЮ

«Простi речi: вісім розмов з Адою Роговцевою»

Анна ЛИПКІВСЬКА, театрознавець
2 березня, 2018 - 10:05
Сьогодні у театральній майстерні «Сузір’я» глядачі стануть першими читачами книжки, яка вийшла у видавництві «Пабулум», фрагменти якої пропонуємо вашій увазі

«Прості речі...» — третя автобіографічна книжка Ади Роговцевої. Але від попередніх — «Мій Костя» (2006) та «Свідоцтво про життя» (2013) вона відрізняється своїм форматом: це не монолог, а діалог. Точніше — вісім діалогів, які відбувалися з літа 2016 року до весни 2017-го. П’ять із них — під назвами: «Коріння», «Любов», «Діти», «Світогляд», «Позиція» — це бесіди з філологинею Тетяною Терен. А бесіди під рубриками «Кіно-театр», «Майстерність» та «Люди» — з авторкою цих рядків — Анною Липківською.

Останній розділ книжки, «Коло Ади», містить невеличкі оповіді про спілкування з Роговцевою партнерів-акторів, які творчо працюють з нею саме зараз (Ахтем Сеїтаблаєв, Лариса Руснак, Світлана Орліченко), а також Ольги Семьошкіної, Юрія Щербака, Миколи Жулинського, Романа Кофмана та Богдана Бенюка.

Фото до видання зробив онук Роговцевої Олексій Ткаченко-Степанков. Ще один «сірий кардинал» книжки — порадник, редактор, натхненник — донька, актриса і режисер Катерина Степанкова.

Передмову написав письменник Андрій Курков. Дав їй назву: «Життя при відчинених дверях» — з таким зізнанням: «Я не знаю іншої людини, яка так не вміє, наче навіть не хоче охороняти свій власний приватний світ. Я не знаю іншої людини, яка б могла так щиро, неприховано говорити зі світом про власне життя, про проблеми, про свій особистий біль.


ФОТО БОРИСА КОРПУСЕНКА

Ця книжка інтерв’ю — аж ніяк не традиційний зразок «публічності», коли герой (героїня) інтерв’ю працює на власний імідж і думає тільки про те, як його (її) слова сприйме публіка, сприймуть читачі.

Прочитавши ці вісім розмов з Адою Роговцевою, я, чесно кажучи, злякався. Злякався за неї, злякався за наслідки її надмірної щирості. Я розумію, що читачі, навпаки, таку відвертість сприймуть із вдячністю, бо вони звикли приймати із вдячністю від Ади Миколаївни різні прояви її таланту, її великої любові».

...Чесно кажучи, в мене як у співавтора-співрозмовника були побоювання: що ж нового може з’явитися в цій книжці?! Здавалося б, Роговцева вже про все розповіла раніше, й по декілька разів...

Але Ада Миколаївна — той рідкісний випадок, коли людина, незалежно від віку, живе сьогодні. Нинішніми відчуттями. Нинішніми враженнями. Нинішнім спілкуванням. Вона — мовби ріка, в яку не можна увійти двічі, бо вона щомиті інша. Цей Божий Дар — жити щодня, тут, тепер — те, чому можна лише позаздрити і чого неймовірно важко навчитися самому.

...Батьки, родина, чоловік, діти, онуки — повноправні герої книжки. А ще — Миколайчук, Ступка, Параджанов, Віктюк, Сердюк, Осика... Це для нас вони — «визначні діячі вітчизняного мистецтва ХХ століття», а для Ади Миколаївни — Іванчик, Бодя, Серьожа, Ромчик, Лесик, Льоня... Лише Віктюк, дякувати Богові, нині з нами, а інших уже немає — когось п’ять років, когось — п’ятнадцять, а когось — цілих тридцять... Але Роговцевій усі вони болять і досі. І мерехтять навколо неї, маленької, височезні тіні цих міцних, але не надто щасливих чоловіків. «Усі вони щось ЗНАЛИ, — каже Ада Миколаївна. — І Миколайчук, і Параджанов, і мій Костик — знали щось головне. Кажуть, комусь перед самою смертю відкривається істина, а вони знали її завжди».

*  *  *

«ЛЮДЕЙ НЕМАЄ, А ЇХНІ РЕЧІ ПРОДОВЖУЮТЬ ТОБІ ПРО НИХ НАГАДУВАТИ»

— Були такі герої, яких можна було тільки вигадати й наповнити власним змістом, — згадує А. Роговцева. — Так було і з Рутою у «Вася має зателефонувати». Коли я пішла на деякий час із Театру на лівому березі, Митницький пропонував цю роль кільком іншим актрисам, але ніхто не погодився, бо не було зрозуміло, що там грати. Насправді там грають Руту всі інші актори, а сама вона не має жодного драматургічного матеріалу. Через те спочатку в цій виставі я дійсно говорила з Костем Петровичем.


ФОТО ЄВГЕНА ЧЕКАЛІНА

— А в реальному житті ви теж, як і Рута, говорите з ним? Ваш внутрішній діалог триває?

— Із Костем Петровичем я й далі розмовляю і конфліктую. Вчора ходила на цвинтар у селі й попросила у нього пробачення. Я з усіма ними говорю. На стіні біля мого ліжка висять світлини — і Костя Петровича, і Костика, і батьків... Дивна історія з фотографіями. Недаремно люди викидають речі померлих, бо ж неможливо витримати таке життя — коли людей немає, а їхні речі продовжують тобі про них нагадувати. Але я й далі з ними всіма живу. Це важче, звичайно, але настає така мить, коли вони ніби виходять із фотографій і допомагають тобі жити далі...

*  *  *

«Я НІКОЛИ НЕ ПЕРЕБІЛЬШУВАЛА СВОГО ЗНАЧЕННЯ І СВОЄЇ МАЙСТЕРНОСТІ»

— Були такі диваки, які й по сто разів приходили на «Варшавську мелодію», — продовжує Ада Миколаївна. — Якщо театр так впливає на глядачів, це ж прекрасно — інакше навіщо він? Люди потрапляли до театру — і через побачене на сцені, через мої ролі, моїх персонажів ставали трішечки людянішими: театр давав їм поштовх до розуміння цього світу.

Глядачі ж просто сидять у залі й думають про щось своє, а ти всього-на-всього їм у цьому допомагаєш. Я ніколи не перебільшувала свого значення і своєї майстерності, бо є люди, які більше вміють, якими я захоплююся, які в мене викликають подив. Ось моя донька грала Марго Фонтейн у виставі Віктюка «Рудольф Нурієв. Нетутешній сад» і промовляла монолог, танцюючи адажіо на пуантах — я б так ніколи не змогла! У мене все тихіше, хитріше. Я довго шукаю, як сказати якусь простеньку річ, щоб вона запала людині в душу...

*  *  *

«АДО, ТИ ПІДЕШ ІЗ ТЕАТРУ, АЛЕ ТОБІ ВІДКРИЄТЬСЯ ЦІЛИЙ СВІТ»

— Хоча в Театрі імені Лесі Українки було щасливе життя — батьківський дім. За всіх негараздів ти там варився у своєму рідному «бульйоні»... Але сумувати за цим так, щоб вмерти, — Боже збав! Одного разу я прийшла до своєї старшої подруги Малі Швідлер, вона розклала карти і сказала: «Адо, ти підеш із театру, але тобі відкриється цілий світ». Я їй: «Малю, ти що, здуріла?» На що вона відповіла: «Казенний дім утрачений, світ відкритий». То було десь за шість років до мого рішення залишити театр, тому її словам я не надала особливого значення. Така от комуністична заідеологізованість — наче нічого іншого в моєму житті вже не могло бути.

ВИСТАВА «БУДЬТЕ, ЯК ВДОМА» — ПРО ПРОБЛЕМИ ЕМІГРАНТІВ ТА ПРО СОЦІАЛЬНІ БАР’ЄРИ МІЖ ПРЕДСТАВНИКАМИ РІЗНИХ КУЛЬТУР. НА ФОТО — АДА РОГОВЦЕВА (МАРІВОН ДЮПРЕ) І АХТЕМ СЕЇТАБЛАЄВ (САМІР БЕЛЬКАСЕР) / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

 

— Один-єдиний запис у трудовій книжці, як у справжньої радянської людини?

— Я ж була впевнена, що мене ховатимуть зі сцени Російської драми — як же інакше? Але тепер уже ні... Зі мною прощатимуться тут, у моїй квартирі, а потім в село — до чоловіка і Костика...

*  *  *

«АКТОР ЗАВЖДИ МАЄ ДУМАТИ ПРО ТЕ, НА ЯКУ АДРЕСУ ВІН «НАДСИЛАЄ» СВОЄ ПОСЛАННЯ»

— Як ви думаєте, за всі ці роки, що ви перебуваєте у професії, театральний глядач змінився?

— Глядач ніколи не міняється. Коли в залі сидять хлопчики, котрі прийшли з автоматами із передової, — звісно, це інші діти. Але все одно: підігравати, веселити, розважати — це неправильний шлях. Треба завжди з усіма говорити про серйозні, дуже прості речі, які їм потрібні. Кому цікаво, що ти там пам’ятаєш? Коли ти згадуєш своє, чого люди не знають, їм стає нудно. Актор завжди має думати проте, на яку адресу він «надсилає» своє послання. Тільки адреса! Адреса і зміст.

*  *  *

— У мене десь на гастролях журналістка запитала: «Професія — це все ваше життя?» Мене це страшенно роздратувало, мовби якась темна хвиля піднялася ізсередини! Як це: все моє життя — професія? У мене є життя, і в моєму житті є професія. А вичерпувати своє життя професією — хто дозволив? Можна своє життя більше підпорядкувати професії, можна менше. Але так, щоб цілком і повністю: мовляв, я професіоналка, і професія — все моє життя? А все інше? А всі інші? А Бог? Зірки? Сонце? А страхіття, жахіття, відчай, радощі, щастя, які не мають стосунку до моєї професії? Вони їй інколи навіть заважають, але й професія може заважати їм.

...Життя актора належить Богові, а не театрові. Театр там, у Бога, знаєш, на якому місці? І це треба пам’ятати, а не вбивати собі в голову, що театр — це Бог. З таким поглядом на світ і свою професію люди доходять до самогубств. Це шлях у нікуди. Бо ж поза театром є ось собака, травичка, діти, ти, я, навіть смерть Костика... А я живу далі. З відчуттям провини, з болем, але живу. Так і в театрі має бути: спочатку ти — людина, а потім — актор. Театр виникає там, де збираються люди. А якщо на першому місці стоїть театр, а не люди, то він стає театром маріонеток, а не особистостей.

— Ви завжди так вважали — чи прийшли до цього висновку з роками?

— Звичайно, все моє професійне життя ніби підтверджує зовсім інше ставлення до театру. Я йшла грати, коли вдома залишалися діти з температурою під сорок, коли помирали батьки, а згодом — син... Ці мої слова можуть бути сприйняті як своєрідний карт-бланш для декого з моїх колег, які дозволяють собі, набувши імені і, як кажуть, медійності, зупинитися на досягнутому (іноді — на недодосягнутому) і далі «виїжджати на таланті».

Тепер, озираючись назад, я бачу, що в усіх своїх ролях я свідомо чи підсвідомо обстоювала жіночу гідність, — каже Ада Миколаївна. — Волю, гідність, відповідальність тільки перед Богом. Ти все одно багато від чого залежиш, але треба не знищити себе, захистити себе в собі. Нині ж, коли прийшли вікові ролі, я бачу, що саме в похилому віці не похилитися — це дуже складно. Для мене найкращими є відгуки жінок мого віку, які кажуть: «Ну, раз ви є, то можна ще жити, значить, можна старіти». Або молодші жінки кажуть: «Ні, це не так страшно». Тепер мені навіть нецікаво на сцену виходити, якщо немає цієї чіткої настанови: «Дивіться, як треба! Дивіться, як можна!..»

Я не кажу про те, що треба нехтувати фахом заради життя. Наша професія (ремесло як таке) вимоглива й потребує неабиякого сумління. Самовдосконалюватися в ній необхідно щодня. Цей процес має стільки складових — фізичних, інтелектуальних, психічних, — що насправді поглинає повністю твій час. Але я — не про це. Я — про те, що немає театру заради театру.

Сам по собі театр — це живе спілкування живих людей. І тому, здобувши ремесло, ти маєш щодня пильно вдивлятися в життя навколо й відчувати себе передусім живою істотою. Не актором у театрі, а людиною на Землі.

*  *  *

...Вони (глядачі в зоні АТО) знають, що я не з вулиці, не «фіфа з крокодилячою сумкою». І Ахтем Сеїтаблаєв усе розуміє і поводиться на наших творчих вечорах просто дивовижно. До нього колосальна довіра — і як до ведучого ток-шоу «Хоробрі серця», і як до режисера-постановника фільму про кіборгів. На зустрічах він читає прекрасну кримськотатарську поезію і дуже-дуже просто говорить про все, що з нами сьогодні відбувається. І Катя вишукує адресні вірші саме для цієї аудиторії, наприклад «Парамедиків» та «Добровольців» Дзвінки Торохтушко, в якої чоловік і двоє синів воюють. І коли Лариса Руснак виходить і співає перед батальйоном «Пливе кача», це теж реальний вплив на людину, а не якісь затерті, порожні слова.

*  *  *

«МИ — ЛИШЕ ФАРБА!»

— Я — не актриса перевтілення. «Вільна я, вільна... Сунеться хмарка по небу повільна», — промовляє Мавка в Лесиній «Лісовій пісні». Я ж не тільки вільна, а ще й Божа. І якщо люди переступають межу моєї свободи, моєї волі, я цього ніколи не приймаю.

АДА РОГОВЦЕВА І ТЕТЯНА КРУЛІКОВСЬКА У ВИСТАВІ "ВАСЯ ПОВИНЕН ПОДЗВОНИТИ". ФОТО ЄВГЕНА ЧЕКАЛІНА

 

В акторській професії ми залежимо від іншої людини, від режисера, тому що він створює картину, а ми — лише фарба в його руках. І якщо я в захопленні від того, що йому вдається цілісна картина, я можу лише подумати: «Господи! Який же молодець!»

Варпаховський, Віктюк, Митницький у різні періоди, в різних виставах мене так вражали — інтелектом, талантом, розумінням природи — і людської, і творчої. Згодом мені так само легко працювалося з Кучинським, Жолдаком, Малаховим. І все в моїй роботі завжди залежало від того, чи я це розумію, чи ні, чи я це відчуваю, чи ні, чи я це знаю, чи ні, — але не вдавала із себе когось іншого я ніколи.

*  *  *

— Тепер, озираючись назад, я бачу, що в усіх своїх ролях я свідомо чи підсвідомо обстоювала жіночу гідність, — каже Ада Миколаївна. — Волю, гідність, відповідальність тільки перед Богом. Ти все одно багато від чого залежиш, але треба не знищити себе, захистити себе в собі.

Нині ж, коли прийшли вікові ролі, я бачу, що саме в похилому віці не похилитися — це дуже складно. Для мене найкращими є відгуки жінок мого віку, які кажуть: «Ну, раз ви є, то можна ще жити, значить, можна старіти». Або молодші жінки кажуть: «Ні, це не так страшно». Тепер мені навіть нецікаво на сцену виходити, якщо немає цієї чіткої настанови: «Дивіться, як треба! Дивіться, як можна!..»

*  *  *

Я не є вільною лише від того, що люди мене люблять. Від цього не можна відмовитися. Мені часто казали: «Як я вас люблю!» — і я до цього звикла. Потім стали казати: «Як вас любить моя мама!» Пізніше: «Як вас любить моя бабуся!» А тепер я часто чую: «Як вас любила моя бабуся!» Тож коли молоді приходять на мої вистави і ті вистави викликають у них яскраві емоції, значить, уже є ланцюжок, який не перервано. І це мене тішить. Мені вже цієї втіхи досить для того, щоб жити далі й не відмовлятися від невеличкої радості спілкування з глядачем.