МЕНЮ

«Прометей української музики»

Олександр РУДЯЧЕНКО
23 січня, 2020 - 11:06
Так називали композитора Станіслава Людкевича, якому 24 січня виповнилося б 140 років

Перший професіональний композитор Західної України, музикознавець, фольклорист і педагог Станіслав Пилипович Людкевич народився 24 січня 1879 р. у Долішньо-Лежайському передмісті, яке здавна звалося Руським передмістям, у містечку Ярослав (тепер — Республіка Польща), що стояло над річкою Сян. Малюк став четвертою дитиною в родині. На жаль, у 1870-х рр. у батьків народилося і померло троє синів — Максиміліан, Альфред та Адольф. Вижив один Сясьо (Станіслава).

17-річний гімназист уперше заявив про себе як про композитора, навіть написав зо три десятки музичних творів. Зокрема на вечорі пам’яті Адама Міцкевича в 1896 р. у Перемишлі його хоровий твір у супроводі фортепіано — «Пожар», створений за поемою «Пісня про дзвін» (1799) Фрідріха Шіллера, здобув неабиякий успіх. Закінчивши восьмирічний курс, початкуючий композитор записав у творчий доробок сім п’єс для фортепіано. Найвідомішими мініатюрами, які інтонаційно спиралися на фольклорний матеріал і водночас продовжували лінію європейської романтичної музики — Франца Шуберта, Фелікса Мендельсона, Йоґаннеса Брамса — вважають: «Заколисана пісня», «Пересторога матері», «Тихий вечір» тощо.

У 1897—1901 рр. юнак навчався на відділі української та класичної філології філософського факультету Львівського університету; ключовим напрямом студій стала українська філологія, а додатковими — філософія, класична філологія. Паралельно, як вільний слухач, у 1897—1899 рр. Станіслав Людкевич відвідував лекції в консерваторії Галицького музичного товариства.

* * *

Теорію композиції українець вивчав самостійно, хоча підвалини були закладені матір’ю-піаністкою. Відтак у 1897—1899 рр. у Львові студії продовжились у польського композитора і диригента Мечислава Солтиса (1863—1929). По закінченні філософського факультету Львівського університету в 1901 р. Станіслав Людкевич здобув диплом викладача української та латинської мов та два роки працював учителем у гімназіях Львова та Перемишля (нині — Польща). Зокрема, одним із учнів у Львівській гімназії з польською мовою викладання був майбутній український історик, академік Іван Крип’якевич (1886—1967).

ЮНИЙ СТАНІСЛАВ ЛЮДКЕВИЧ

 

Бурхливо розвивалася й музична творчість. І це, знаєте, справляло враження не лише на галицьких колег. Наприклад, 6 травня 1903 р. у концерті, під орудою чеського диригента Людвіка Челянського пролунав перший великий твір — симфонія №2, «Українське капричіо» для скрипки з камерним оркестром Станіслава Людкевича. Присутній у Львівській філармонії італійський композитор, автор відомої опери «Паяци» (Pagliacci; 1892) Руджеро Леонкавалло (1857—1919), який свого часу був піаністом-акомпаніатором Енріко Карузо, — на прем’єру відгукнувся доволі схвально.

* * *

Національна свідомість починається з наближення до джерел, глибокого розуміння народної культури. У 1906 р. у Перемишлі Станіслав Людкевич познайомився з актором та театральним режисером Миколою Садовським (1856—1933), який торік очолив театр «Руської Бесіди» у Львові, та письменником, істориком, бандуристом і композитором Гнатом Хоткевичем (1877—1938), який саме мандрував Галичиною та Буковиною — то зі скрипковими концертами, то з концертами українських народних пісень у супроводі бандури.

Завдяки старанням Гната Мартиновича львівський композитор не просто захопився бандурою, а узявся популяризувати народний інструмент у Західній Україні. Із цією метою він заснував хор «Бандурист», а для літературно-політичного часопису «Світ», який фактично редагував Іван Франко, утнув статтю «Відродження бандури». Нове захоплення накрило з головою, тож Станіслав Людкевич відредагував та видав двотомник «Галицько-руські народні мелодії, зібрані на фонограф Йосипом Роздольським» (1906—1908). У це важко повірити, але збірка мала 1544 пісні і стала першим — науковим і на той час найповнішим — виданням українських народних пісень. Про книжку захоплено відгукнулися Іван Франко, Володимир Гнатюк, Климент Квітка, інші діячі національної культури.

Далі підвищувати композиторський рівень можна було лише за кордоном, і в 1907 р. Станіслав Людкевич спеціально виїхав до столиці Австрії. У 1907—1908 рр. три семестри він навчався на музикознавчому факультеті Музично-історичного інституту Віденського університету. До найважливіших творів того періоду належить кантата-симфонія «Кавказ», що стала візитівкою майстра. Партитуру було написано за однойменною поемою Кобзаря. Першу частину автор закінчив у 1905 р., весь твір — у 1913     р. На львівському концерті, присвяченому 100-річчю від дня народження Кобзаря, прем’єру під диригування автора виконало у 1914 р. хорове товариство «Боян». Зрештою, у 1907 р., тобто в 30 років, Станіслав Людкевич став загальновизнаним, якщо не найпопулярнішим композитором Галичини. Іншому було б досить, йому — ні.

* * *

Отримавши в Музично-історичному інституті Віденського університету ступінь доктора філософії в галузі музики, українець продовжив навчання. І доля повела Станіслава Людкевича до Лейпцига, де на факультеті музикології місцевого університету він слухав лекції німецького музикознавця, лексикографа і педагога Ґуґо Рімана (1849—1919) та музикознавця і теоретика мистецтв Артура Прюфера (1860—1944). Відтоді вплив модернових течій у музиці та доморослого примітивізму український симфоніст просто терпіти не міг.

Станіслав Людкевич став одним із організаторів Вищого музичного інституту імені Миколи Лисенка у Львові, де спочатку служив інспектором, у 1910—1914 рр. — директором закладу та викладачем, від 1919 р. — лише викладачем теоретичних дисциплін, а від 1936 р. — інспектором його філій. Саме в той період митець вирішив остаточно порвати з «дуалізмом» професій: музикологія та композиторство, щоби зосередитися виключно на музиці.

* * *

...1 листопада 1917 р. музичний відділ при Генеральному секретаріаті Народної освіти УНР запросив Станіслава Людкевича до Києва. Тут деякий час композитор мешкав та зазнав талановитих колег із Наддніпрянщини: Кирила Стеценка, Миколу Леонтовича, Олександра Кошиця. В місті 600 церков, у лютому 1918 р. львів’янин особисто пережив страшний терор червоних банд, якими на ділі виявилася Робітничо-селянська Червона армія (РСЧА) Михайла Муравйова...

РОБОЧИЙ КАБІНЕТ КОМПОЗИТОРА, МЕМОРІАЛЬНИЙ МУЗЕЙ СТАНІСЛАВА ЛЮДКЕВИЧА, ЛЬВІВ

 

У вересні 1919 р. С. Людкевич повернувся до Львова. Він організував перший український симфонічний оркестр при Музичному товаристві ім.Лисенка. Далі — за пропозицію композитора, палко підтриманою митрополитом Галицьким та архієпископом Львівський, предстоятелем Української греко-католицької церкви Андреєм Шептицьким (1865 — 1944), у Львові виник Інститут церковної музики, де Станіслав Людкевич викладав. Нарешті, не лише як диригент, а й як композитор, 40-річний Станіслав Пилипович одночасно співпрацював із міським хоровим товариством «Боян», а також очолював хори «Бандурист» та «Сурма».

Одним із знакових творів для хору стала симфонічна поема «Каменярі», створена 1926 р. на вірші Івана Франка. За часів панування Польщі навіть саме виконання симфонічної поеми загрожувати буцегарнею. Адже героїчним лейтмотивом твору стала пісня «Не пора» (1880)...

* * *

У 1930—1933 рр. Станіслав Пилипович відредагував музичну частину «Книги знання» — тритомної Української загальної енциклопедії, а ще як додаток до часопису «Боян»— упорядкував Малу музичну енциклопедію.

Разом із тим, музичної творчості композитор не полишав. Прем’єра кантати «Заповіт» (1934) пролунала в концерті до 75-роковин від дня смерті Кобзаря. Вперше її виконав у 1935 р. міський хор «Львівський Боян» під диригуванням автора. Попри те що після прем’єри музикознавці стверджували, мовляв, то «могутній і небуденний твір, справжній мистецький твір», у 1950-х рр. Станіслав Пилипович зробив авторську редакцію. Саме в такому вигляді кантата ввійшла до найкращих європейських зразків кантато-ораторіального жанру.

У 1934 р. колеги обрали Станіслава Людкевича очільником музикологічної секції Союзу українських професійних музик. У 1936 р. митця висунули головою музикологічної комісії Наукового товариства імені Т.Шевченка. Музикант часто виступав як виконавець: піаніст, співак, диригент. У хорі «Львівський Боян» він одночасно співав і... був диригентом колективу.

* * *

Музи замовкли, коли заговорили гармати. Але спочатку, 23 серпня 1939 р. долю Львова два тирани вирішили на радянсько-німецьких перемовинах у Москві, де ратифікувався пакт Молотова — Ріббентропа. За тим документом Горець отримав території на схід від лінії Нарєв — Вісла — Сян, хоча лише за місяць, 23 вересня 1939-го радянська армія ступила в галицьку столицю.

ЗЕНОВІЯ ШТУНДЕР ТА СТАНІСЛАВ ЛЮДКЕВИЧ НА ПОДВІР’Ї ВЛАСНОГО БУДИНКУ. ЛЬВІВ, 1970-ТІ

 

Сов’єти все обставили з помпою, на засіданні в Львівській опері радянські «визволителі» зажадали, щоби один із моральних авторитетів Галичини, завідувач кафедрою теорії та композиції Львівської консерваторії, професор Станіслав Людкевич виголосив вітальне слово. 60-річний митець вийшов на сцену і простими словами зіграв свій знаменитий фа-дієз мажор:

— Нас визволили, і на то нема ради!

* * *

Під час окупації УРСР нацистами Станіслав Людкевич місто Лева не залишав. У вересні 1941 р., коли його заарештовували агенти гестапо...

— На початку німецької окупації я та Барвінський у числі інших, приблизно двохсот осіб із представників львівської інтелігенції німці затримали на перевірку надійності. Барвінського, як відому німцям людину — він уже обіймав посаду директора музичної школи, — відпустили на другу добу, я просидів п’ять, але був звільнений, — згадував Людкевич.

* * *

Після звільнення Західної України від гітлерівців композитор входив до складу «Комісарського управління», потім очолював Союз українських професійних музик, викладав у Львівській консерваторії (1944—1972), де обіймав посаду професора та був завідувачем кафедри. Крім іншого, учений повернувся до наукової роботи в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР.

* * *

Вік та епоха накладали відбиток на першого композитора Західної України. Разом із тим, у 1958 р. Станіслав Людкевич представив оперу «Довбуш», яку вщент... розгромили радянські мистецтвознавці, які дружно боролися з... формалізмом. Лінія Партії збіглась із точкою зору «правильних» музикознавців, які брехали:

— У постаті Довбуша не відчувається образу народного месника, який допомагає народу визволитися з-під ярма гнобителів. Але ж у постать Довбуша народ вклав свої мрії, а він виведений у опері нерішучим, у центрі його дій не риси народного ватажка, а особисті переживання і почуття закоханого. 

* * *

Часто Станіслава Пилиповича запитували про життєві орієнтири, він усміхався і відповідав... вчинками. Послідовним і цільним він залишався упродовж життя: друзів та знайомих не зраджував, колег не оббріхував, владу не облизував і переважно мовчки робив своє діло... Чого ж дивуватися, що, коли у 1963 р. твори Станіслава Людкевича висунули на здобуття Шевченківської премії, нагороду раптом віддали... композитору Георгію Майбороді. Оперу в трьох діях «Арсенал» той написану в 1960 р. до Декади української літератури і мистецтва в Москві.

Свою Шевченківську премію Станіслав Людкевич отримав наступного, 1964-го року — за симфонію-кантату «Кавказ» і вокально-симфонічну кантату «Заповіт» на слова Тараса Шевченка. Істинні твори мистецтва не втрачають актуальность зі зміною політичного устрою держави.

Спливло ще п’ять років, і раптом намалювалася кругла дата: 90-річчя композитора! Із цим слід було щось робити. Хтось із колег запропонував видати музикознавчий доробок маестро. Колишня студентка, а тепер — дружина композитора, музикознавець Зеновія Костянтинівна Штундер за посередництва австрійських колег витребувала з архіву Віденського університету копію дисертації майстра «Дві проблеми розвитку звукозображальності» та з німецької переклала українською мовою.

Тривала копітка праця. На стіл редактора видавництва «Музична Україна» стос матеріалів ліг у лютому 1970 р. Далі почали діятися дивні речі... Із вимогами вилучити з книжки майже всі рецензії Станіслава Людкевича цензура тиснула на видавництво, а видавництво своєю чергою — на Зеновію Штундер. Були жахливо скорочені нариси «Наші співаки і народна справа» (1900) та «Кілька слів про потребу заснування українсько-руської музичної консерваторії у Львові» (1902). Взагалі, зі збірки викинули статті «Справа нашого церковного співу» (1921) та «Про красу української народної пісні» (1969). На довершення, в назві знаної статті «Націоналізм у музиці» слово «націоналізм» замінили на «національне».

* * *

Збірка музикознавчих праць «Дослідження, статті, рецензії» друком з’явилася в березні 1973 р. Її наклад склав... 1,5 тисячі примірників. Це ще пів біди... У продажу книжка стояла кілька днів, а потім через статтю «Націоналізм у музиці» була вилучена і пішла під ніж. Після публічного цькування упорядниці Зеновію Штундер, як «класового ворога», 28 травня 1973 р. звільнили з роботи, а в трудовій книжці записали: «Освобождена от занимаемой должности по собственному желанию».

Заходився було 94-річний композитор захищати упорядницю та дружину: Станіслав Пилипович звертався до Спілки композиторів, до ЦК КПУ — все пусте... Щоб підтримати колегу, а водночас — зберегти безцінний архів, який намагалися відібрати, 15 червня 1973 р. у нотаріальній конторі митець склав заповіт, за яким усе майно та архів він передавав З.К.Штундер. Щоби ніхто і ніщо не могло їх роз’єднати, 3 листопада 1973 р. Станіслав Людкевич пошлюбив Зеновію Штундер. Свідками в приміщенні ЗАЦСу Ленінського району Львова стали Марія Білинська та Орест Березовський.

* * *

Доктор музикознавства (1908), дійсний член Наукового товариства імені Т.Г.Шевченка Станіслав Пилипович Людкевич помер о третій годині дня 10 вересня 1979 р. у Львові. Поховали покійного на Личаківському цвинтарі. У 1989 р. на могилі встановили пам’ятник — фігуру молодого, прекрасного Прометея, створену групою скульпторів у складі Миколи Посікіри, Ярослава Скакуна та Любомира Яремчука.

У 2017 р. музична агенція CollegiumMusicum започаткувала фестиваль «Людкевич Фест», присвячений композитору та його епосі. Вперше пролунав цикл «Збірника літургійних пісень», написаного в 1922 р., а також чи не всі сольні фортепіанні твори майстра. Це — дарує надію: «Прометей української музики», як за життя називали Станіслава Людкевича, житиме доти, доки лунатимуть його твори.