МЕНЮ

«Про їхнє кохання ходили перекази...»

Наталія МАЛІМОН, «День», Луцьк
20 січня, 2020 - 16:52
Як історія двох повстанців із Волині стала піснею, котру назвали «народною». А вона має своїх авторів і своїх прототипів

На початку січня письменник, почесний громадянин Луцька Йосип СТРУЦЮК отримав гарну звістку: повідомлення, що пісня про повстанців «Нас весна не там зустріла» здобула два дипломи міжнародної премії авторської пісні імені Василя Симоненка. Струцюк є автором слів, а музику до них написав і першим виконав пісню Олександр Гаркавий, який свого часу мешкав у Луцьку і вже багато років живе в Канаді. Міжнародну премію авторської пісні імені Василя Симоненка заснували громадські організації з Волині («Чумацький віз») та Придесення («Криниця»), щоби популяризувати в Україні й за кордоном українські пісні, які поєднують глибоку, милозвучну поезію та гарну, оригінальну мелодію, яка легко запам’ятовується. Із 1 січня 2019 року засновником цієї премії стала Міжнародна літературно-мистецька академія України, яка об’єднує письменників, вчених і науковців із 55 країн світу.

Пісня «Нас весна не там зустріла» написана ще 1985 року і стала настільки популярною, що цієї популярності не втрачає донині, а в деяких збірниках подається як «народна». І вже давно Йосипа Георгійовича запитували: а як ти доведеш, що це не народна повстанська пісня, а твоя? Між тим, історія написання твору справді дуже цікава. І, вітаючи Йосипа Струцюка з черговим відзначенням його таланту, запитала: що саме спонукало написати вірш, який став такою відомою піснею? Адже немає жодного патріотичного свята, де б вона не звучала. І лягає вона на душу саме поєднанням ліричного і патріотичного. «Нас весна не там зустріла і не ті пісні співала. Я стріляв із скоростріла. Я набої подавала. Облітає цвіт калини, перепел замовк у житі... Ще учора тут жили ми, а сьогодні тут чужинці».

«У сорокових-п’ятдесятих роках, — каже Йосип Струцюк, — Волинь, як відомо, була ареною запеклих та кровопролитних боїв. У цих боях брали участь зазвичай не лише сільські хлопці, а й дівчата. Наголошую «сільські», бо в лавах УПА були здебільшого мешканці села, яке було, на відміну від міста, наскрізь українським. Я мав нагоду переглядати десятки світлин, на яких поряд з вояками були вродливі та привітні дівочі обличчя. Багато таких світлин показала мені Галина Коханська, легендарна розвідниця ОУН-УПА на Волині (її спогади пізніше започаткували серію книжок «Озброєні честю» в луцькому видавництві «Терен», а книжка Коханської оповідає саме про жінок у боротьбі УПА, про жіночі долі. — Авт.). На цих давніх світлинах було особливо багато дівчат, таких молодих, вродливих, які не пошкодували своєї молодості, а часто й життя, щоби боротися за вільну Україну. Якось незвично було бачити в їхніх руках зброю, але так і було.

З дитинства я чув розповіді старших про ті часи, коли на наших теренах діяла УПА. Я народився в селі Стрільці, що під Холмом, а після депортації разом з батьками був виселений на південь України, але згодом наша родина, як і більшість «забужан», добралася на Волинь, маючи надію згодом повернутися на Холмщину. Та не судилося, так і осіли в селі Глинище Рожищенського району. Старші люди розповідали, як у тому чи іншому селі енкаведисти вистежували криївку, як жорстоко розправлялися з повстанцями. Але не пам’ятаю випадків, щоб кого-небудь брали в полон. Передбачаючи безперспективність боротьби, вояки УПА самі себе вбивали.

У сусідньому з моїм селі Кроватка, переказували, брат убив брата, щоб той не потрапив у руки ворога, і, випустивши останню чергу з автомата по ворогах, останню кулю послав собі в скроню. Казали, що він кохав дівчину, котра мала позивний «Стріла» і завжди була поруч зі Степаном у скрутних бойових ситуаціях. Цю дівчину звали Надійка. І мешкала вона, як і Степан, у Рудці-Козинській. Але в тому останньому бою, як свідчили очевидці, вона з якихось причин не була поруч нього. Про їхнє кохання ходили перекази. Я їх не раз сам чув. Такі випадки бойового побратимства тоді були не поодинокі. Отже, до певної міри персонажі пісні є збірними, хоч перед моїми очима стояли передусім Степан та його наречена...»

«В чорні ночі нам не спати із тривогами своїми. Всіх кривавих окупантів проженемо з України. Ми не вийдем з того бою, ми не станем на коліна. Стали ми на смерть з тобою, щоб не вмерла Україна...» — вірш із такими словами не зразу знайшов свого композитора та виконавця, що й було зрозуміло: навіть на початку 1990-х років писати такі речі ще могло бути небезпечно... Ним став Олександр Гаркавий. «Тоді ми з тобою, Наталю, — ділиться зі мною спогадами зараз Йосип Георгійович, — працювали у волинській газеті «Молодий ленінець», я сидів в одному кабінеті з Василем Вороном. І от він каже, що є здібний автор, співак, чи не маю я раптом вірша на пісню для нього? Я дав Олександрові кілька своїх текстів патріотичного звучання. Він вибрав той, який став піснею «Нас весна не там зустріла». Було три варіанти мелодії, але і я, і він вибрали ту, яка звучить донині. Я хотів саме таку пісню — лірично-патріотичну. Вперше Гаркавий виконав її на початку 1990-х років, коли мені вручали премію Агатангела Кримського, я був її першим лауреатом. Його тоді кілька разів викликали на «біс»!»

Текст пісні «Нас весна не там зустріла» вперше було надруковано у збірці «Сторожові вежі» 1993 року, ще до того, як пісня поширилася світом. Її можна було почути і на помаранчевому Майдані, і на Майдані Гідності. А Йосип Георгійович щойно опублікував у журналі «Київ» свій черговий твір — «Потомок Ілька Муромця». Каже, що це оповідь про Івана Піддубного, котрого «приватизували» наші сусіди, називаючи його «русским богатырем»...