Про відповідальність політиків

Вихід історичної драми Олеся Янчука «Таємний щоденник Симона Петлюри» знову пожвавив дискусії щодо Головного отамана військ УНР. Висловлюються різні, інколи діаметрально протилежні думки. Сьогодні ми пропонуємо подивитися на проблему з того ракурсу, який ЗМІ пропонують не так часто.

Адже у 1918 — 1920 роках поруч із петлюрівцями діяла потужна армія, очолювана людиною, чиє місце в історії України не менш суперечливе, — Нестором Махном. Обидва війська і билися одне проти одного, і укладали союзницькі угоди. Порівняти методи керівництва й стосунки з населенням Директорії та Революційної повстанської армії було би дуже пізнавальним. Саме це ми й попросили зробити журналіста, знавця історії українського анархізму Володимира Задираку.

— Почну з найдражливішої теми. Одне з центральних питань як фільму Янчука, так і загалом усіх історичних розвідок про Петлюру були єврейські погроми, здійснені частиною військ Директорії. Кажуть, що в хаосі війни цього було не уникнути. Водночас ми знаємо, що в Україні на той час діяло ще одне військо, на територіях, контрольованих яким, погромів не було — це махновці. Як їм це вдалося?

— Для того, щоб уникнути погромів національних меншин, махновці сформували національні підрозділи в Революційній Повстанській Армії. Ці озброєні солдати мали захищати одноплемінників від грабунку. Так, у євреїв, наприклад, була артилерійська батарея та піврота піхоти. І цього, зазвичай, вистачало. Греки, болгари й інші національні меншини мали свої кавалерійські роти. Ці підрозділи виконували функцію квартирмейстерів і військової поліції. Насправді цей рецепт спрацював не тільки у анархістів. Пробойовий єврейський курінь УГА теж успішно протидіяв погромам.

Махновщина була поєднанням політичної філософії анархізму та традиційних уявлень українських селян про порядок і справедливість. Анархістська версія аграрної реформи знизила рівень протистояння між багатими та бідними селянами, бо тепер безземельних та зовсім убогих не було. Тож і бажання вбити сусіда та привласнити його майно значно зменшилося. З другого боку, «махновська республіка» спиралася на самоврядування громад. І до цієї Трудової Федерації входили населені пункти нацменшин. Анархісти сприймали це як реалізацію ідеї анархістської республіки з простим управлінням, а селяни бачили повернення козацьких вольностей, нову Січ. Анархізм заперечує право більшості нищити меншість. Тож, перефразовуючи Прудона, в них була «анархія — мати козацького порядку».

— Але чи була картина на територіях під орудою махновців зовсім безхмарною в цьому сенсі?

— Зовсім уникнути ксенофобних настроїв та вбивств махновцям не вдалося. Час був таким. Так, рівно сто років тому, наприкінці вересня 1918 року, повстання в Гуляйполі мало супроводжуватися єврейським погромом. Частина єврейської громади підтримала німецьку окупацію. Деякі українці хотіли «покарати» зрадників та покращити свій матеріальний стан за рахунок грабунку.

Втім, Махно та його прихильники від самого початку збройної боротьби були налаштовані проти пошуку ворогів за національною ознакою і заборонили будь-які насильницькі дії щодо євреїв. Але заборона на грабунок не відштовхнула українських селян від анархістів. А от представники нацменшин бачили у махновцях своїх озброєних захисників. Звернення Махна щодо проблеми погромів завершується закликом «змести з землі» активних антисемітів. І це не були пусті слова. Випадки вбивств і грабунків цивільного населення не приховувалися, натомість розслідувалися і каралися. Соратник та вчитель Махна Петро Аршинов згадує кілька таких інцидентів. Наприклад, вбивство 20 євреїв у сільгоспколонії «Гірка» під Запоріжжям (Олександрівськ), вбивства та грабунки під Уманню, плакат «Бий жидів, рятуй революцію, хай живе батько Махно!» І вбивць євреїв, і автора плакату, який був приятелем Махна, знайшли і стратили. Декого із погромників Нестор Іванович страчував особисто, наприклад, отамана Григорьєва.

А втім, насправді, і РПАУ чинила військові злочини. Найвідоміший із них — вбивство німців-менонітів. Це єдина меншина півдня, з якою анархісти не змогли знайти спільної мови. Махну на еміграції навіть довелося постати перед судом у Гданську (вільному місті Данцигу) за дії РПАУ щодо менонітів, проте обвинувачення не змогло довести його персональну провину, хоча навіть прихильні до Нестора Івановича сучасні історики вимушені визнавати його політичну відповідальність за ці інциденти.

— Повертаючись до Петлюри — то чи можна стверджувати, що він несе пряму відповідальність за погроми? Якщо ні, то якою мірою він відповідальний за них?

— Петлюра не був антисемітом. Він не займався організацією вбивств та грабунків. Провина Симона Петлюри політична. Він виявився занадто м’яким для своєї посади, а його підлеглі зловживали цим. Армія та адміністрація Директорії були не такими дисциплінованими, як армія й адміністрація махновської Трудової Федерації. Петлюра винний у тому, що при ньому буйним квітом розквітла отаманщина. Зрозуміло, що надто м’яке ставлення до підлеглих було продиктовано загрозою державного перевороту. Втім, той же Махно, який постійно стикався із змовами та заколотами у РПАУ, не послаблював дисциплінарний тиск до підлеглих.

— Як відомо, Директорія певний період блокувалася з Махном у боротьбі проти «білих». Чи мав цей союз бодай якісь тривалі перспективи?

— Не мав. Махно розглядав і більшовиків, і українські партії як попутників, що борються проти головного ворога — «білих». Мету вони переслідували різну, хоча, фактично, практика Махна була ближча до програми соборності України, що її ще наприкінці ХІХ століття сформулював Юліан Бачинський: країна, однаково прихильна і до українців, і до національних меншин.

— Наскільки політична доля Петлюри може бути повчальною для нас?

— Петлюра — глибоко трагічна постать. Політик має бути відповідальним не тільки за злочини, але й за політичні помилки. Бо «прилетить», звідки й не чекаєш. І це —головний урок.