Про розкіш людського спілкування

Згадуючи Михайлину Коцюбинську

Сьогодні минає 10 років, як відійшла у вічність Михайлина Хомівна Коцюбинська – знакова постать українського шістдесятництва, відомий літературознавець і критик, лауреат Шевченківської премії, племінниця класика української літератури Михайла Коцюбинського.

…Моє знайомство з Михайлиною Хомівною відбулося спершу по телефону на початку лютого 2008 року. Саме тоді я навчалася в магістратурі Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка і хотіла продовжити навчання далі в аспірантурі. У мене на той час вже був маленький досвід наукової роботи. Навчаючись у ліцеї, я була членом Малої академії наук і писала дослідження про «Правозахисну діяльність Української Гельсінської Групи». З роботою над цією темою пов’язані мої зустрічі з засновниками УГГ – Миколою Руденком та Левком Лук’яненком, у яких я брала інтерв’ю. Також спілкувалася з Надією Світличною, Миколою Горбалем, Василем Овсієнком, Ольгою Стокотельною, які багато розповіли про ті часи.

Під час тієї першої телефонної розмови Михайлині Коцюбинській не знадобилося багато часу, щоб зрозуміти, що «перед нею» молодий ентузіаст, тому відразу сказала умову нашої «співпраці»: опрацювати необхідну літературу і написати реферат – якщо впораюсь, то значить можу вступати в аспірантуру. Однак відразу визначила тему майбутнього дослідження (навіть не запропонувала, а твердо сказала, що я буду писати дисертацію про екзистенційне значення епістолярної творчості Івана Світличного в контексті епістолярію шістдесятників, адже саме тоді готувався до друку другий том епістолярної спадщини поета «Голос доби» (К., 2008) і це було актуально).

Першу зустріч із Михайлиною Хомівною пам’ятаю дуже яскраво. Вона відбулася сонячного весняного дня 17 квітня 2008 року в М. Коцюбинської вдома. Але за день до того відбулася ще одна подія, безпосередньо пов’язана з моїм рефератом, який я привезла, і від якого залежало моє майбутнє. А було це так. Спочатку тітка вирішила прочитати, що я написала, адже погодьтесь, від цього залежала не тільки моя доля, а й її репутація. Потім вирішили показати професіоналу – Миколі Горбалю. І тут почалося ретельне перечитування, яке завершилось переписуванням і передруковуванням деяких сторінок. Зауваження, звісно, були слушні. За щось мене сварили, а за щось і похвалили. Ця робота мене виснажила, однак «домашній допуск» було отримано.

Вирушили до мого майбутнього наукового керівника ми вдвох – я і Микола Горбаль, який, так би мовити, показав дорогу. Хочу зауважити, що на згадку про цю зустріч Михайлина Хомівна подарувала нам свій двотомник «Мої обрії». А оскільки ми прийшли до неї вдвох, то підписала: «Дорогим Горбалям-Стокотельним[1]». Яскрава деталь щодо першої зустрічі, якою я хочу поділитися. У видавництві «Акта» (Х., 2006) вийшли спогади М. Коцюбинської «Книга споминів». Видавці вибрали дуже оригінальну фотографію автора, яка називається «Михайлина з татом у жоржиновому лісі», де М. Коцюбинській лише 2 роки (Вінниця, 1933). Видавництво подарувало великий плакат з цією фотографією авторові. Коли Михайлина Хомівна показувала цей плакат, спираючись на милиці, її обличчя просто сяяло від радості, і її на той час уже похилий вік не мав ніякого значення, бо в очах її горів вогник, і душею вона завжди залишалася молодою. Це фото мене дуже вразило і запам’яталося на все життя.

Наступна наша зустріч була у вересні того ж року. Саме тоді у видавництві «Критика» вийшов розкішний том листування Михайла Коцюбинського з Олександрою Аплаксіною (К., 2008). Ніколи не забуду тієї радості та захвату, з яким Михайлина Хомівна, тримаючи у руках цю книгу, говорила про неї. Це насправді була міні-презентація цієї книги, адже Михайлина Хомівна не лише розповіла мені про історію цього любовного листування, а й показала розкішний фотододаток, відзначила докладне коментування листів, звернула мою увагу на свою власну статтю «Мати свою Беатріче…» та поділилася спогадами про Аплаксіну, зауваживши, що для неї вона була просто тітка Шура.

Критики, як відомо, назвали це листування мікроенциклопедією Михайла Коцюбинського та цілої української культури модерністського періоду, а Михайлина Хомівна казала просто – це розкіш і безцінне видання. Саме тоді я дуже схотіла мати й собі цю книгу, мріяла про неї, і вже під час наступних відвідин Києва у грудні в книгарні «Наукова думка» придбала її собі цю книгу, а Михайлина Хомівна того ж дня зробила в ній дорогоцінний для мене напис.

Варто зазначити, що таких «міні-презентацій для однієї людини» було багато – Михайлина Хомівна завжди була в курсі де й що вийшло, і завжди повідомляла про це чи в розмові по телефону, чи безпосередньо при зустрічі. Наприклад, рекомендувала прочитати книгу С. Цалика та П. Селігея «Таємниці письменницьких шухляд. Детективна історія української літератури» (К., 2010). У газеті «День» від 19 листопада 2010 року була надрукована блискуча рецензія Михайлини Хомівни на цю книгу: «“Людина в радянському футлярі”, або “Биття і буття на літературнім вулкані”». Обов’язково радила придбати книгу Ігоря Померанцева «КГБ та інші», бо там були надруковані поезії І. Померанцева в перекладах Івана Світличного, які збереглися саме в листах І. Світличного із заслання. З великим захватом говорила про книгу есеїстики Євгена Сверстюка «Не мир а меч» (Луцьк, Терен, 2009). Михайлина Хомівна написала рецензію на цю книгу, а назву запозичила в самого автора: «Панове, де ваші шпаги?!». Пам’ятаю, яка вона була задоволена і як смакувала цю фразу, а особливо епіграф, який теж запозичила в автора «Люди добрі, коли там, де треба, вас нема, то — нас нема!». Неабиякого значення надавала «З історії незакінченої війни» Ю. Шевельова (К., 2009), монографії Л. Тарнашинської «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління: (історико-літературний та поетикальний аспекти)» (К., 2010). Святковою подією для М. Коцюбинської став вихід перекладів «Палімпсестів» Василя Стуса, які здійснила Марлена Рахліна (Х., Фоліо, 2010). М. Коцюбинська завжди тримала руку на пульсі культурного життя, зокрема рекомендувала мені відвідати виставку робіт художника-монументаліста Василя Седляра, ілюстратора «Кобзаря» Тараса Шевченка, знищеного під час терору 30-х років, а також виставку робіт сучасного французького художника Андре Жоліве «Квіти роману», які були створені на основі циклу віршів Василя Стуса «Костомаров у Саратові» (Національний художній музей України). 

Одного разу М. Коцюбинська зателефонувала, я саме була тоді в Києві, і повідомила, що о такій то годині відбудеться вручення премії «Світло справедливості» Євгенові Сверстюку за моральне, духовне та етичне лідерство. Премію вручав ректор Українського католицького університету   Борис Ґудзяк. Я хутко зібралась і поїхала до Будинку вчителя. Мені пощастило, що я відвідала цей захід, адже там було багато відомих та поважних людей, зокрема Патріарх Любомир Гузар. Я дуже пильно дивилася на нього: вперше так близько побачила Блаженнішого Любомира Гузара і для мене, греко-католички, це мало важливе значення.

Хочу зазначити, що книжки і Михайлина Хомівна – тема невичерпна, адже вона жила книгою, жила тим, що готувала до друку свої праці, упорядковувала книги своїх друзів-шістдесятників та була автором прекрасних передмов до них. І це завжди були, вживаючи улюблене слово М. Коцюбинської щодо книг, розкішні видання. Нестерпні роки інтелектуальної «ізоляції» залишились позаду, і Михайлина Хомівна займалася творчістю «на повний діапазон душі» (Є. Сверстюк).

Майже кожна моя зустріч із Михайлиною Хомівною була пов’язана з певною культурною подією. Спробую пунктиром окреслити ці зустрічі в хронологічному порядку. Отже, 4 грудня 2008 року,– презентація Другого тому листів Івана Світличного «Голос доби», яка відбулась у Музеї літератури. Того ж місяця столітній ювілей Юрія Шевельова і видання його двотомника – мовознавчих та літературознавчих праць. Михайлина Коцюбинська дала мені доручення – піти у видавництво Києво-Могилянської академії і взяти її запрошення на ювілейний вечір, а також двотомник. Рекомендує і мені придбати. Також попросила забрати її авторські примірники інавгураційної лекції Почесного доктора Національного університету «Києво-Могилянська академія» під дуже промовистою назвою «Історія, оркестрована на людські голоси. Екзистенційне значення художньої документалістики для сучасної української літератури». Саме цю книжечку вона мені і подарувала, а дарчий надпис свідчить, що це було 15 грудня 2008.

На вересень 2009 року припав 80-літній ювілей Івана Світличного та Алли Горської. Вечір організували в Історико-меморіальному музеї Михайла Грушевського. Ми вирішили приїхати трохи раніше, щоб ще встигнути подивитись садибу, ознайомитися з експозицією, присвяченою шістдесятникам. Нам дуже сподобалось там, і Михайлина Хомівна не приховувала свого задоволення. Вечір був організований у стилі «Центрального Ювілейного Комітету» – так, як у 1964 році відзначали ювілей спільного «70-річчя» Алли Горської та Івана Світличного. Також була організована мистецька лотерея на користь музею шістдесятників, і мені дуже пощастило: я виграла «Альбом» Опанаса Заливахи.

Видання та презентація спогадів відомого культуролога та мемуариста Романа Корогодського «Брама Світла. Шістдесятники» – це ще одна яскрава сторінка зі спогадів про мого наукового керівника. Як Михайлина Хомівна щиро раділа, коли ця книга побачила світ! Це був жовтень 2009 року. Вона подарувала мені свій примірник ще до презентації (я саме тоді була в Києві і прийшла провідати її). Цю книгу підписала так: «Дорогій Наталці з побажанням творчих успіхів, М. Коцюбинська. 1. 10. 2009». Вручаючи, сказала: «Бери, будеш розкошувати». Ця книга насправді є унікальною, як стосовно змісту, так і художнього оформлення: ілюстратор книги Сергій Якутович продумав кожну деталь.

9 квітня 2010 року відбулася презентація власної книги Михайлини Коцюбинської «Листи і люди», на яку ми всі довго чекали. До цієї книги, яка вийшла у серії «Бібліотека Шевченківського комітету», увійшла відома монографія авторки «Зафіксоване і нетлінне. Роздуми про епістолярну творчість» (вперше побачила світ у 2001 році) та низка яскравих статей, присвячених дослідженню епістолярної спадщини, зокрема Т. Шевченка, М. Коцюбинського, О. Олеся, Н. Суровцевої, А. Любченка, І. Світличного, В. Чорновола.

Хочу зауважити, що, попри хворобу, Михайлина Коцюбинська до останніх днів працювала, зокрема це була робота над передмовою до листування Кирила Осьмака: «Кирило Осьмак у листах на тлі Владімірського централу», передмова до спогадів Ірини Жиленко «Homo feriens», та Світлани Кириченко «Люди не зі страху». А от нещодавно я придбала книгу Лариси Мірошниченко «Леся Українка. Життя і тексти» (К., 2011) і знову зустріч із Михайлиною Хомівною – її передмова, така яскрава і така жива, «Крізь магічний кристал тексту»…

Останній мій візит до Михайлини Хомівни відбувся на початку листопада 2010 року, я саме тоді повернулася з Донецька, куди їздила на наукову конференцію, і прийшла розповісти про свої враження. Того разу Михайлина Хомівна подарувала мені великий зошит, у неї таких було два, і дала ксерокопію статті Ніли Зборовської про Соломію Павличко із книги «Моя Леся Українка. Есеї». Із сумом додала: «Так на Соломію всі в’їдали».

Михайлина Хомівна завжди допомагала формувати бібліотеку – не лише мою домашню, а й завжди при нагоді передавали книги до бібліотеки та читального залу нашого університету. Серед тих книг завжди був і «комплект» для викладача нашого університету, стусознавця Олега Рарицького. Я впевнена – якби Михайлина Хомівна мала фінансову можливість – то увійшла б в історію ще як і дуже щедрий меценат, бо щиро вболівала за розвиток та стан рідної культури. Дуже раділа, коли я купувала вартісну літературу. Казала: «В тебе формується гарна бібліотека».

Хочу відзначити, що й я побула декілька годин у ролі «вчителя» Михайлини Хомівни. Якось вона захотіла навчитись працювати на комп’ютері (передусім це стосувалось друкування) і попросила мене дати урок. Ученицею Михайлина Хомівна була старанною, однак це навчання забирало у неї багато сил і дуже її втомлювало. Тому вона вирішила все-таки залишитись вірною старим методам письма. Також було в неї хобі – філателістка. Вона завжди показувала мені свої нові надбання і щиро, по-дитячому раділа. Найулюбленіші марки були на столі, а монітор комп’ютера був зручною підставкою для них – так естетика перемогла техніку.

У маленькій кімнаті Михайлини Коцюбинської була атмосфера затишку, а кожний візит до неї був для мене святом. Так не хотіла йти від неї,  навпаки – слухати і слухати її розповіді, слухати музику її дзвінкого голосу. Кожна розповідь моєї Вчительки була цікава, я завжди дізнавалася щось нове і дуже важливе. Вживаючи вислів Юрія Шевельова, – Михайлина Хомівна дозволяла собі на нечувану розкіш бути щирою. Стіни кімнати прикрашали картини, світлини, – за склом на книжкових полицях, та самі книги. Така деталь: нові книги або ті, які особливо любила Михайлина Коцюбинська – стояли «фасадом вперед», як прикраси, а найсвіжіші – у неї на робочому столі. Над столом був портрет матері – Катерини Яківни Бедризової. І тут я хочу поділитись своїми міркуваннями, відзначити один аспект. Як правило, коли говорять про М. Коцюбинську, то завжди починають із того, що Михайлина Хомівна виросла в атмосфері музею Михайла Коцюбинського, виховувалась на кращих зразках поезії, музики. Це все, безперечно, так: у «Книзі споминів» М. Коцюбинська сама описує ту культурну ауру, зустрічі з видатними культурними діячами, називає імена своїх вчителів, зокрема вчителів музики – це був воістину зірковий склад. Але я хочу наголосити, що ще до її народження мати докладала всіх зусиль, щоб майбутня дитина була справжньою Людиною, інтелігентом. Запис у щоденнику матері Михайлини Коцюбинської є незаперечними свідченнями цього: «Розмови і мрії всі навколо очікуваного “сина”… Уже минуло шість місяців, але почуваю себе ще легко. Літаючи у Москві й Леніграді по музеях, усе плекала думку, що моє майбутнє створіння всі ці враження, все, що є прекрасного, починаючи з кремлівських веж і кінчаючи оригіналом ”Листа Татьяни“, одержить від мене з плоттю і кров’ю». […] «Скільки пережито біля листів від Толстого в його домі в Хамовниках! А бібліотека Пушкіна! А його робоча конторка – я цілувала і плакала».

Досліджуючи мамині щоденники, Михайлина Коцюбинська писала, що це передусім «Зворушливий документ материнської посвяти, готовності перелити себе в дитину, дитину пізню, вимріяну. Вкласти в неї все найдорожче, що має, свій духовній світ, свою систему цінностей. Здійснювати цю виховну програму вона почала ще коли дитина була в утробі». На мою думку, це безцінний досвід для майбутніх матерів.

***

Валерій Шевчук у передмові до чотиритомного видання листів до Михайла  Коцюбинського називає цей епістолярний масив «духовною мікрогалактикою», в якій жив митець, а листи – тими «променями», які лучать між собою духовні іпостасі, своєрідними потоками енергії, якими адресати обмінювались. Я хочу сказати, що навколо Михайлини Коцюбинської була і залишається теж неповторна аура вищості над буденщиною, аура духовної чистоти. І це без перебільшення. Михайлина Хомівна та її світ (наукові інтереси, друзі, робота) це теж «духовна мікрогалактика». Сама вона неодноразово наголошувала, що попри переслідування та певну невлаштованість шістдесятники мали найцінніше – розкіш людського спілкування. Для мене особисто те, що Михайлина Хомівна прийняла мене в свою «духовну мікрогалактику», є великим подарунком долі.

Завдяки Михайлині Коцюбинській я познайомилася з літературознавцями молодшого покоління, яких вона не лише поважала як солідних фахівців (це її вислів), а й просто любила. Для неї було важливим, щоб і молодші контактували між собою та допомагали один одному. Так, зокрема, зав’язалось моє знайомство з Лесею Демською-Будзуляк, яка давала мені дуже рідкісну літературу, а частина її книжок і зараз у мене. Також пані Леся мене підтримала і допомогла у дуже важку хвилину, коли Михайлина Хомівна відійшла у вічність. Адже так важливо знати, що є люди, які вірять в тебе і завжди готові допомогти.

Коли ми працювали над дисертацією, Михайлина Хомівна, якщо треба було, то й радилась з молодшими науковцями, особливо щодо сучасних вимог оформлення роботи. Тобто в неї не було «комплексів» і вона не боялася показати, що чогось не знає. М. Коцюбинська була Велика вже сама по собі. Вона зі своїм скромним дипломом кандидата наук на недосяжній висоті від кон’юнктури та усього минущого. Як би хотілося, щоб усі вміли так толерантно ставитись до людей, як вміла це робити Михайлина Хомівна. Попри свою велич, вона спілкувалась із всіма на рівних. І тому я не лише зазнала розкоші людського спілкування, а й звикла до нього. Михайлина Хомівна ніколи не принизила мене, бо була толерантною, справжнім інтелігентом і аристократом духу, а критика була завжди доброзичливою. Вона дбала про моє інтелектуальне та духовне зростання, так би мовити, «в комплексі», не розділяючи роботу над дисертацією від життя. Адже найважливіше – це моральні якості людини, а все інше здобудеться, якщо працювати. Недарма ж Юрій Шевельов в одному листі до Оксани Забужко писав, що «Справжній учений – той, хто знає, чого не знає. І два – він знає, де шукати».

 

***

Михайлина Коцюбинська належить до тих людей, які формують моральне та інтелектуальне обличчя нації, – Інтелігенція як самоусвідомлення нації, – каже Євген Сверстюк. Про її вірність ідеалу та незламність духу написано багато. Її побратими – Василь Стус, Іван Світличний, Євген Сверстюк та інші дуже високо її цінували. Тепер важливо, щоб молоде покоління і покоління прийдешнє усвідомили значення цих постатей. Як зауважує О. Забужко, «“духовний аристократ” так самісінько, як і “кровний”, визначається, по-перше, “родоводом” – духовними батьками, тими, хто його породив, тобто постатями його Вчителів […], а по-друге, особистою “вірністю” їхньому спадку, тим, як він “ виконав” покладений на нього цим спадком “обов’язок”». Задумана трилогія Р. Корогодського «Брама світла. Батьки» – «Брама світла. Шістдесятники» – «Діти» є, на мою думку, такою проекцією в часі-і-просторі, яка утверджує нерозривність поколінь. Адже так важливо усвідомити хто ми, звідки. А зізнання М. Коцюбинської про національне пробудження 60-х, що то було передусім «виокремлення себе з аморфної маси середньоарифметичного радянського громадянина – як мислячого індивіда, як українця і як громадянина всесвіту», –залишається актуальним і у наш час.

Наталія Загоруйко

(З книги спогадів «У мерехтінні найдорожчих лиць…»: згадуючи Михайлину Коцюбинську»).

На фото: Вересень 2009 року - 80-літній ювілей Івана Світличного та Алли Горської в Історико-меморіальному музеї Михайла Грушевського. На фото М.Коцюбинська, Н.Загоруйко, О.Стокотельна, Г.Сивокінь.


[1] Стокотельна – дівоче прізвище моєї бабусі Магди Угрин, рідної сестри Павла та Ольги.