Про духовно-мистецький «хліб»

Подія, яка в системі координат театральної України могла би стати однією із найпомітніших, адже з нагоди свого півстоліття миколаївські лялькарі готують низку найрізноманітніших мистецьких та соціальних проєктів. Але в підсумку, зважаючи на карантин, мусять обмежуватися мінімальною святковою програмою. Втім, директор-художній керівник Вікторія ТЕРЕЩЕНКО, яка в рамках цього ювілею має ще й свою персональну круглу дату — очолює театр уже 25 років, — не втрачає оптимізму й вірить, що всі ювілейні ідеї, нехай і трохи згодом, будуть втілені.

«П’ЯТЬ РОКІВ ТОМУ ВИРІШИЛИ СТВОРИТИ ЛЯЛЬКОВУ МАПУ УКРАЇНИ»

— Ми мали грандіозні плани, але у зв’язку з пандемією від більшості із задуманого поки що довелося відмовитися, — говорить пані Вікторія. Живемо сьогоднішнім днем, оскільки не знаємо, що буде завтра... З нагоди ювілею навіть збиралися у гастрольний тур Україною, але зараз це, звісно, неможливо. Сезон відкриватимемо 2 жовтня прем’єрою «Ревізора», режисер — Михайло Урицький, з яким наш театр давно і щиро дружить. Серед інших прем’єр сезону — новорічне дитяче шоу, вистава «Казочка на новий лад. Про вовка та козенят». У ній, до речі, буде представлений новий погляд на відому казку: вовк у нас не злий, а такий собі інтелігент, зовнішньо буде навіть схожий на Ейнштейна. А козенята — такі бешкетники, непослухи, яких вовк намагатиметься приструнити, привчатиме їх милуватися зорями і спонукатиме стати слухнянішими. Готуємо також концертну програму для дорослих.

 — Чи плануєте розвивати надалі «Кришталеву ляльку» — Всеукраїнський фестиваль театрів ляльок та студій лялькового мистецтва, який проходить у Миколаєві?

— Неодмінно! Зараз ми розпочинаємо ювілейний сезон, а наступного року ювілей святкуватиме наша країна. До цих визначних подій почали готуватися заздалегідь, а тому ще п’ять років тому вирішили створити Лялькову мапу України. До нас на фестиваль приїздять представники різних регіонів зі своїми дитячими театральними студіями. Театр показує виставу, а дитяча студія має підготувати інсценівку на 15—20 хвилин про прикметні особливості рідного краю. Херсонці привезли казку про кавунчик і подарували нам на цю мапу ляльку Кавунчик. Відповідно, інші театри — так само поповнювали її тематичними ляльками-цікавинками. Цей фестиваль ми намагалися започаткувати ще на початку 2000-х, але все не виходило. Мені здається, якби тоді вдалося про цей форум активно заявити, потужно його запустити, то він би вже стільки років працював на об’єднавчу ідею, якої, як засвідчують нинішні події на сході країни, нам так не вистачало. Цікаво також, що це фестиваль для всіх вікових категорій, адже до нас приїжджають студенти вищих та середніх профільних навчальних закладів. Крім вистав, майстер-класів, різних інших фестивальних подій, природно, відбувається живе спілкування, яке з роками міцніє, на якому тримається наша професійна спільнота. До фестивалю залучений увесь Миколаїв, адже обов’язковим пунктом нашої програми є карнавальна хода центральними вулицями міста, до якої залюбки долучаються жителі міста, готують костюми і приходять цілими родинами. Зазвичай фестиваль відбувається або на відкриття, або ж на закриття сезону. Цього року наша «Кришталева лялька» до грудня проходить в онлайн-форматі. Наступного, сподіваюся, ми нарешті зберемо Лялькову мапу до кінця. Мене часто запитували: ну, ось зберете ви цю мапу України, а далі що? Я відповідаю, що далі збиратимемо мапу Європи, а там і світу.

 — Уже, здається, всі погодилися з тим, що лялькові театри — не лише для дітей. Але залишаються й ті, хто до цієї ідеї досі ставиться з іронією і може уявити себе в партері лялькового театру хіба що поруч із власною дитиною чи онуком...

— Не втомлююся повторювати, що театр ляльок — це жанр. Це як театр опери і балету, театр оперети, драматичний театр... Дитячим ляльковий театр зробили за радянських часів, коли домінувала думка: якщо лялька — то це для дітей. У нашому репертуарі є різні вистави для дорослих, зокрема «Ханума», вистава за Декамероном «Ах, любов, любов...», «Фігаро», зараз ось випускаємо «Ревізора». Двадцять років тому в нашій афіші був спектакль «Дон Жуан у ХХ столітті», на який черга до кас розтягувалася на два квартали. Хочу також відзначити, що актор театру ляльок — це універсальний солдат, котрому до снаги працювати в будь-якому театрі. А тут у нього в руках ще й інструмент — лялька. Якщо порівнювати з симфонічним оркестром, то там у музикантів змінюються ноти, а інструмент один. У ляльковому ж театрі мало того, що різні ноти щоразу, мається на увазі різна п’єса, — тут ще й щоразу новий інструмент, до якого потрібно пристосуватися, вдихнути у нього життя, визначити його характер.

 — А як до колег із лялькових театрів ставляться представники драматичних театрів?

— Чесно кажучи, більшість із них — досить зверхньо. Одного разу на колегії в Києві я вийшла і сказала, що моя промова не буде довшою, ніж десять хвилин. І запропонувала всім учасникам зібрання підняти щоденники, які нам там роздали, і потримати на витягнутій руці протягом цього часу. Мало хто дотримав його до десятої хвилини. І тоді я запропонувала їм задуматися над тим, що цей щоденник важить не більше, ніж якихось триста грамів, а в акторів-лялькарів лялька зазвичай куди важча. І її потрібно не лише тримати на витягнутій руці значно довше, а й вдихнути в неї душу і зробити так, щоб глядачі в залі сміялися чи плакали разом з нею. Після моєї промови всі стали посміхатися й аплодувати, сподіваюся, що і до праці акторів-лялькарів вони відтоді почали ставитися з більшою повагою.

 — До лялькового театру ви працювали в ТЮГу. Тоді теж з повагою і розумінням ставилися до лялькарів?

— Я завжди любила театр ляльок. Але коли занурилися в цю атмосферу, то зрозуміла, що тут взагалі інші стосунки. Це велика дружна родина. Причому не лише в нашому театрі — я маю на увазі лялькове братство в масштабах країни ба навіть світу. Коли актор-лялькар потрапить у халепу в якій-небудь іншій країні, залишиться там без грошей чи трапиться з ним ще що-небудь, то потрібно просто прийти до місцевого театру ляльок, представитися, розповісти про свою проблему. Його обов’язково нагодують, покладуть спати і навіть куплять квиток додому. Я сумніваюся, що таке братство існує серед інших театрів.

«ЩЕ З ЧАСІВ НЕРОНА І СЕНЕКИ ТЕАТР БУВ ЗБИТКОВИМ І ТРИМАВСЯ ЗА РАХУНОК МЕЦЕНАТІВ АБО ДЕРЖАВИ»

 — Чи відрізняються принципи жанру лялькового театру в різних країнах, і якщо так, то чим?

— Донедавна ми намагалися за найменшої нагоди їздити одне до одного в гості — зазвичай це сусідні країни, але й інші теж — і показувати наші вистави. І як на мене, кожна країна має свої особливості жанру лялькового театру. Маю визнати, що тут європейська школа дещо відстає від школи пострадянської. У нас більш різноманітні ляльки, у нас шанують систему Станіславського... За якістю постановок, за підходом до вибору репертуару, за методикою роботи з лялькою наші театри, на мою думку, перебувають на вищому рівні.

 — Зараз мало який театр може похвалитися надприбутками. Можливо, лялькарі тут у меншості, адже, на відміну від великих театрів, можна заробляти за рахунок мобільних виїзних вистав до садочків, шкіл?

— Ми — обласний театр, обласна влада забезпечує нам заробітну плату й частково комунальні витрати. На нові постановки або знаходимо спонсорів, або виграємо гранти. Маємо старий автобус, яким їздимо з виставами, але на 100 кілометрів він потребує 33 літри бензину — з такими витратами про особливі заробітки говорити не доводиться. Хоча я завжди була противником того, що театр повинен заробляти. Ще з часів Нерона і Сенеки театр був збитковим і тримався за рахунок меценатів або держави. Як можна говорити про заробіток, якщо це дитячі вистави? І коли нам ставлять у приклад Театр Образцова у Москві, то я відповідаю, що якби у нас був такий туристичний потік, як там, то, можливо, ми теж заробляли би стільки ж. До розпаду СРСР наше місто було закритим, ми лише починаємо відкриватися для туристів. Якби на те була моя воля, то я керувалася б тим, що квиток у театр має коштувати не дорожче, ніж батон. Щоби у мами не виникало питання, що купити в першу чергу. Театр — це той же хліб, тільки духовний, дорого його продавати не можна, це як життєво необхідна річ. Попри все намагаємося тримати ціну на квитки, які зараз у нас коштують 50 гривень. Для театру — будь-якого, не лише лялькового — важливо охопити якомога більше людей. Іноді ми приїздимо в село, а там не те що дитина, а навіть батьки й дідусь з бабусею ніколи не були в театрі. Тому на наші вистави в селах ідуть усією родиною.

— Ваша минулорічна прем’єра «Мауглі» режисера Михайла Урицького увійшла до лонг-листа Всеукраїнського фестивалю-премії «ГРА». Це особлива постановка, розрахована, у тім числі, й на дітей зі слабким слухом. Історія Кіплінга на вашій сцені оживає за допомогою ляльки, пластики тіла, низькочастотної музики, жестової мови... Чи плануєте ви продовжувати політику інклюзивних вистав?

— У нашому репертуарі — майже сорок вистав, і останнім часом ми свідомо звертаємо увагу на дітей з інклюзією. Надалі ця увага, переконана, буде лише посилюватися. Після «Мауглі» — головна ідея казки, як ви пам’ятаєте, звучить як «ми з тобою однієї крові», — думаємо над виставою для дітей з вадами зору. Мені пощастило бачити вистави, побудовані на тактильних відчуттях, на відчуттях запахів, доторків, — це було дуже цікаво і мало величезний ефект для відповідної категорії глядачів. Михайлу Урицькому, як він сам сказав, цікаво щось зробити для сонячних дітей... Можливо, цю ідею він втілить і в нашому театрі.