МЕНЮ

Поет для епохи

Святкову розмову підготували Лариса ІВШИНА, Марія ЧАДЮК
18 березня, 2020 - 19:20
Кожного року день народження Ліни Костенко — привід для загальнонаціонального флешмобу #Моя Ліна

«Я на сторожі коло їх / Поставлю слово». Ці слова Тараса Григоровича були важливими в час, коли Україна не мала власної держави, актуальними вони лишаються й досі. Бо й нині є Слово, яке нас оберігає. В ньому проаналізовано наше минуле, вказано на помилки й правильний шлях, висловлено пророчі застереження.

Це відчувають більшість українців, що засвідчують і наклади книжок Ліни Костенко, й коментарі до дописів з її цитатами в соцмережах. Наприклад, Надія Крицун у дописі з групи «Ліна Костенко. Вірші» пише: «Читаєш поезії Ліни Костенко і душа відпочиває, наповнюється добротою, вірою в прекрасне. Якщо нація має таких поетів, вона незнищенна». 

Символічно, що лекція Ліни Василівни «Гуманітарна аура нації» (2001 рік) увійшла саме до підбірки «Підривна література» з серії «Бібліотека газети «День». Бо це Слово «підриває» все те, що є загрозою для України, оприявнюючи його і спонукаючи до роздумів і дій.

«НЕМА ПОПЕРЕДУ СТОЛІТЬ, ЩОБ ТРИСТА РОКІВ ЗНОВ ІТИ ПО КОЛУ»

Анатолій ЯКОВЕЦЬ, кандидат філологічних наук, доцент КНУ імені Тараса Шевченка:

Справжня поезія існує осібно від літературознавчих суджень про неї. Діапазон критичних оцінок практично безмежний, і такий самий безмежний поетичний світ митця. Зрідка вони зближуються, щоби потім знову розбігтися кожний по своїх галактиках. Точки дотику є тими щасливими миттєвостями, коли поет відкриває свої таємниці.

Колись Ліну Костенко назвуть генієм. Сьогодні наші сучасники з традиційним запізненням починають вивчати феномен її творчості. І все-таки ще зарано висловлюватись, бо поетеса вся іще в дорозі — до невідомого обрію свого людського й художнього єства. Проте вже безсумнівно, що її поезія не вкладається у виміри сьогодення. На неї треба дивитися з тої високої точки естетичної думки, звідки поволі увиразнюється ще не розпізнаний ареал минулого української літератури та вгадується її затьмарене майбутнє.

Поезія Ліни Костенко — незміряний степ народної душі, серед якого прокладено одну, головну, магістраль. Туга за втратою «національної субстанції» — підмурок і болючий нерв усієї її творчості. Мандрівний дяк у її романі «Маруся Чурай», філософ, споглядач й уболівальник за українськими бідуваннями, — одна з іпостасей самої авторки. Це про себе вона каже його устами:»Усе складаю в душу, як в шкатулку./ Уже душа гіркіша полину». Ліна Костенко в своїй творчості понад усе полюбляє «історичну думку». Історіософські її творіння замішано на сьогоднішніх враженнях. Цілковите неприйняття української сучасності поглиблює трагізм історичних візій поетеси. Її твори слушно було б назвати реквіємом по Україні, коли б не потужна еманація інтелектуальної й емотивної енергії, яку вони випромінюють і яка безпомилково засвідчує:

А ми ще є. І то найбільше диво,

що цей народ іще раз воскреса.

У багатьох ретроспективних медитаціях і, врешті, в історичному романі «Берестечко» Ліна Костенко прагне осмислити все те, що накопичено й вистраждано народом століттями несвободи, боротьби, перемог і поразок. Якщо пригадати завершальний ідейно-образний мотив історичного роману Ліни Костенко «Берестечко», де саме жінка в особі сестри ніжинського полковника Золотаренка, «козацька жінка з гордими очима», рятує Богдана Хмельницького від розпачу і надихає до перемоги. І Богдан питає себе:

Чи це душа самої України

прийшла до мене в мій

останній час?

У цих образних поворотах вчувається відгомін містичного шанування нашими предками Матері-Берегині, осереддя субстанційних концептів народного життя.

ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ

Реалії традиційного, здебільшого старого українського побуту та національної природи, закорінені на знаковому рівні в національній свідомості, здобувають у творах Ліни Костенко оновлений екзистенціальний статус. Їх ніби оголено і виокремлено в своєрідний, інтимний куточок життя, навантажений ностальгійним смислом: «Одгородила доля шматочок поля/ та й каже: — Отут нам з тобою сіяти», «Ой, у полі три тополі. Та не всі зелені./ Ой, у полі криниченька. В полі — етилені», «Пасуться коні під курганом, чекають вершників своїх». А ось хатинка «немрущого» діда Галерника, «самітника і химерника»:

У хаті тепло.

Пахне деревиною.

Коріння повно, всякої різьби.

Під сволоком, між маком

і калиною,

шматки сухої липи і верби.

Образ діда вкрай конкретизований, оточений приземленим реалістичним побутом і водночас ніби посталий з якихось міфопоетичних глибин творчого єства поетеси. Типовий міфологічний герой, мудрець, майстер і самітник, людина із затемненим родоводом, може, навіть напівбог. На це натякає лише побіжний штрих казковості — домовик, що живе в дідовій хатинці.

Створюваний таким мозаїчним способом національний мікросвіт здатен підійматися до концептуального рівня:

Червоне й чорне кредо рукава.

Пшеничний принцип

сонячного степу.

Неперебутнім жалем стискається серце поетеси, яка бачить, що зникають, збезлюдніють старі села і вмирають старі люди («Вишневий Хутір...Ні душі./ А де ж ті вишні, де ті вишні?/ І де ті сни давнеколишні?»); вона сумує, що вже й «кінь в степу не заірже,/ що вже нема верби тієї...». І вимагає — ні!            — благає: «Віддайте мені дощ. Віддайте мені тишу./ Віддайте мені ліс і річечку в лугах», «В дитинство хочу, там усе моє». Тут Ліна Костенко здебільшого уникає складної метафоризації; прості й рідні речі безпосередньо промовляють до її серця: «димок туману в пригорщах долин,/ і кухлик той, і та в яру криничка,/ і обважнілі грона горобин...». Поетеса відверто зізнається: «Я не зійшла, посіяна в бетон», а свою путь в літературі визивно називає «шляхом, а не дистанцією».

Національна субстанція української мови, закодована в її базових духовно-образних блоках, ще не вичерпала своїх культурологічних потенцій. Ще не для всіх сучасних генетичних українців вона є тим таємничим каталізатором мовленнєвої й естетичної свідомостей, без чого неминуча трагедія національного знеособлення, зникнення національного хронотопу в житті народу. До того ж для національно орієнтованої свідомості рідна мова щільніше пов’язана з природною конкретикою, ніж із розумовими абстракціями. Бо росте вона, за словом поетеси, «із ґрунту, мов жита». «І кров’ю предків тяжко пурпурова». Цей інтимно-особистісний аспект національної самосвідомості має величезну (щоб не сказати — основоположну) вагу в наш час суспільно-ідейної невизначеності.

Доля української мови, українського слова — великий біль і постійна, «серцем вистраждана» турбота Ліни Костенко: «...де ж те Слово, що його Тарас/ коло людей поставив на сторожі?!». Де той, хто напише нарешті «велику книгу нашого народу» ?! Поетеса певна, що «лиш народи, явлені у Слові,/ достойно жити можуть на землі», тому що: «Велике діло — писані слова!». І виголошує жорстокий вирок, усю філософсько-соціальну глибинь якого поки що не осмислено належним чином: «Ще Україна в слові не зачата/ Дай, Боже, їй родити це дитя!».

Спитаємо мистця: яка структура почування криється в цьому уривчастому ритмі, закодована у спалахах стислих синтагм, так часто схожих на зойки крізь ридання? Вона відповідає віршами:

То непрощенно —

гріх багатослів’я.

Коротко — як діагноз.

За цим стоїть по-сучасному фрагментарне уявлення про навколишній світ, де вже давно, з часів Гамлета, урвався зв’язок часів... А ще    — нечувана в жіночому мистецтві духовна дисципліна, висока культура творчої мислі, аскетична влада над зливою уявлень і здатність увести їх у береги шляхетної стриманості. Це останнє можна розглядати як творче кредо Ліни Костенко, що особливо знаменно в наш час, коли незрозумілість вважається модерністю й алогічність видається за нове філософське світобачення. Ліна Костенко — самодостатня постать у літературі. Затаврувавши абсурдистське українське сьогодення («Летючі катрени», «Інкрустації», «Коротко — як діагноз»), вона відмовилась від жодної з ролей в «цьому сатанинському спектаклі»         — це засвідчує як її багаторічне письменницьке мовчання ще за совєтських часів, так і її нинішній соціально-політичний нонконформізм. Проте вона не переймається дріб’язковою опозиційністю, не докучає суєтним самоствердженням шляхом вилучення з суспільності («Вежа моєї самотності / не оббита зсередини корком»).

Визначний історик і соціолог В’ячеслав Липинський писав, що без легенд хворі нації «не можуть видужати, але, щоб видужати, вони побіч легенди мусять мати суворий, нещадний і, можливо, вірний діагноз». Роман «Берестечко» Ліни Костенко, як і вся її творчість, є таким жорстким реалістичним діагнозом українському суспільству і разом із тим поетичним закликом до серця кожного українця: «нема попереду століть,/ щоб триста років знов іти по колу». Останні рядки роману — це історично виважена і романтично наснажена теза:

Не допускай такої мислі,

що Бог покаже нам неласку.

Життя людського строки

стислі.

Немає часу на поразку

Уся творчість Ліни Костенко підносить українську ідею на рівень світової культурологічної думки тим, що розробляє надзавдання нового тисячоліття: животрепетну проблематику остаточного, «недекоративного» виведення людської та національної особистості «із-під варти» наглядачів духовного концтабору, звільнення від постколоніального синдрому національної летаргії й — нарешті! — створення нової енергетики — «гуманітарної аури своєї нації».

«ЇЇ МОВЧАННЯ Є КУДИ ПРОМОВИСТІШИМ ЗА СЛОВА БАГАТЬОХ ІНШИХ НАШИХ ДІЯЧІВ»

Сергій ЖАДАН, український поет, прозаїк, перекладач, громадський активіст, фронтмен гуртів «Жадан і Собаки» та «Лінія Маннергейма»:

Мені здається, що для українського суспільства присутність авторитетів є сьогодні надзвичайно затребуваною та актуальною. Тому роль Ліни Василівни важко переоцінити для нас усіх. Це велика удача, що вона в нас є, дай їй Боже, здоров’я. Іноді навіть її мовчання є куди промовистішим за слова багатьох інших наших діячів.

Зрозуміло, що може бути різне ставлення до неї. Проте, мені здається, важко заперечити значення Ліни Костенко для сьогоднішнього українського суспільства. Все, що вона сказала, все, що вона написала, і те, що, сподіваюсь, напише й опублікує — дуже важливо. Я не кажу про створення культу Ліни Василівни, обожнення її, просто намагаюся говорити об’єктивно. Це справді важлива постать для сьогоднішньої України.

«ЄДИНА ЛЮДИНА, ЯКА МОЖЕ В ТАКОМУ КОНТЕКСТІ Й ТАКОМУ АСПЕКТІ ЦИТУВАТИ «КОБЗАРЯ»

Iгор СЮНДЮКОВ, редактор відділу «Iсторія та «Я» газети «День»:

Уперше я почув про Ліну Василівну на першому курсі факультету журналістики. Наш викладач сказав: «Я не буду вас поважати, якщо ви не прочитаєте «Марусю Чурай». Це був професор Погрібний, 1981 рік. Той самий Погрібний, який на той час був секретарем Парткому. А ще Погрібний тоді додав: «Роман напівзаборонений, але геніальний». Дехто звернув увагу на це, але більшість поставилися байдуже (і це майбутні журналісти-філологи!).

Минуло, може, пів року, 1982-го влітку я зайшов до свого улюбленого магазину «Поезія», який тоді ще був на майдані Незалежності. Мені пощастило: коли я там був, якраз виклали стосик книжок. І от чому я не люблю, коли говорять зневажливо «совок» — у цей час люди були все-таки націлені, шукали цінну літературу. Тому вони за секунду зрозуміли вартість книжок, які принесли. Книжки моментально «розмели», але я був близько і встиг схопити. Це було перше видання «Марусі Чурай», бо від початку вона друкувалася лише в журналі.

Я прийшов додому й одразу розгорнув. Перший рядок мене вразив: «Влітку 1658 року Полтава згоріла дощенту». Це ж поет, але яка історична точність! І в цьому колосальна сила Ліни Василівни — нічого необов’язкового, не те що рядка зайвого нема, а літери.

Прочитавши перше речення вже неможливо було закрити цю книжку. Я не міг заспокоїтися, поки її не дочитав. Це було для мене потрясінням: я відчув, що це не радянська творчість: не антирадянська, а саме не радянська, це інший вимір. Ліна Василівна переводила цю проблему в абсолютно іншу, вищу площину. «Маруся Чурай» — невелика за обсягом книжка, але її неможливо забути. І лише 1987 року, коли вже настала інша доба, Ліна Василівна нарешті отримала Шевченківську премію за «Марусю Чурай».

Ще одне колосальне враження було 1989 року, коли вперше вийшла велика збірка поезії Ліни Василівни, й досі фундаментальна — «Вибране» (видавництво «Дніпро»). Я тоді зміг отримати панорамне бачення цілої творчості Ліни Костенко. І в тому ж році я відкрив для себе велику збірку драм Лесі Українки (того самого видавництва) з вражаючою передмовою Ліни Василівни, яка називається «Геній в умовах заблокованої культури» (цей текст є в нашій брошурі з серії «Підривна література»). Потім Ліна Василівна розширила цю передмову й 1991 року виголосила її як доповідь на науковій конференції в Луцьку. Уявіть собі, що передмова містила 80 сторінок тексту! І зараз пам’ятаю своє враження, що це дві рівнозначні особистості, дві колосальні постаті — Леся Українка і Ліна Василівна, яка про неї пише. 

Таке саме відчуття рівнозначності генія і Ліни Василівни, яка веде мову про генія, в мене виникло у 2006 році. Тоді в нас був круглий стіл, присвячений 20-м роковинам Чорнобильської катастрофи, на якому була Ліна Василівна. Приблизно за тиждень, наприкінці квітня 2006 року, я, виходячи з улюбленого букіністичного магазину на вулиці Богдана Хмельницького, бачу — буквально за 50 метрів іде Ліна Василівна. В мене було враження, що вона йде додому, мабуть, так і було, але не стверджуватиму точно. Вона мене одразу впізнала (для мене це честь), і я вирішив запитати думку Ліни Василівни про вже опублікований круглий стіл. Вона дуже спокійно, толерантно сказала, що є невеликі дрібні неточності, але загалом усе нормально. Сказавши це, вона з сумом додала: «Але чи це прочитають?». А потім помовчала й раптом дуже тихо (наскільки я знаю, це взагалі в стилі Ліни Василівни тихо сказати щось дуже важливе, наче для себе самої») промовила: «Ось у «Кобзарі» є такі рядки:

Либонь, уже десяте літо,

Як людям дав я «Кобзаря»,

А їм неначе рот зашито,

Ніхто й не гавкне, не лайне,

Неначе й не було мене».

І в мене виникло те саме відчуття, як після прочитання її розвідки про Лесю Українку. Вона говорила про Тараса Григоровича, але водночас і про себе. Я подумав, що це, можливо, на всю Україну єдина людина, яка може в такому контексті й такому аспекті цитувати «Кобзаря» — тільки Ліна Василівна.

У листопаді 2004 року, в «помаранчеві дні», коли все кипіло, було схвильовано, канал «1+1» організував передачу про права людини в Україні. Прийшли журналісти, від газети «День» був я, а особливим гостем була Ліна Василівна. Журналістка приїхала до неї додому, забрала й повезла в телецентр на цей канал. І Ліна Костенко сказала тихенько, коли ми їхали: «Для мене зараз найважливіше — це Чорнобиль». І вона і до того, і після цього десятки разів їздила в Чорнобиль. Та й усі знають, чим він був і лишається для Ліни Василівни. Може, вона мала на увазі не так права людини в абстрактному вимірі, як конкретно — Чорнобиль і люди, які там жили. Вона завжди вміє переводити питання з теоретичної в конкретну площину. Ми приїхали, готувалися вже виходити в студію, як Ліна Василівна дістає з сумочки маленьку книжку — Сахаров А.Д. «Мир. Прогресс. Права человека». І в своїй неповторній манері тихо запитує в присутніх: «Хто-небудь читав цю книгу?». Усі мовчать. Мені досі шкода, що я тоді зніяковів і не набрався нахабства сказати: «А я читав, Ліно Василівно». Я промовчав, як і всі. 

Маю ще одне незабутнє враження. В січні 2012 року Лариса Олексіївна модерувала круглий стіл про майбутнє Росії і України. Там були поважні експерти, серед них і Оксана Пахльовська. Після завершення круглого столу вона багато чого цікавого розповідала, зокрема вручила мені, досі це стоїть на полиці, як скарб, книгу з дарчим написом Ліни Василівни «Мадонна Перехресть».

Навіть коли все разом взяти, то й це не дає мені права сказати, що я знайомий, у точному сенсі цього слова, з Ліною Василівною. Я лише можу передати враження, що в нашому житті є геній, і я з ним перетинався.

ЛІНА КОСТЕНКО. ЖИТТЯ БЕЗ КОРЕКТУР

Сергій ТРИМБАЧ, історик культури, кінокритик та кіносценарист:

Так, без найменших коректур і редагувань — бо не трапляється по-іншому в людському житті.

«Життя іде і все без коректур. І час летить, не стишує галопу...». Кожен жест і кожне слово народжуються тут і зараз, без репетицій і сторонньої режисури. Такою є філософія Ліни Костенко — всупереч більшості з нас, які навіть у зрілому віці чомусь вважають, що гру можна переграти, хай би як голосно сюрчав фінальний свисток.

Звідси й надзвичайна вимогливість Поета — до світу і самої себе. Бо ти — Неповторна (одна з її книжок так і називається — «Неповторність»), неповторною є мить, яка щойно спалахнула й погасла: в тобі погасла; неповторним є пейзаж за вікном чи просто перед очима. Погасла, так, але й залишилась — як на кіноплівці, в тобі самій/самому і в тому пейзажі. Який колись тебе ще пригадає, викресавши іскру нового освіженного слова. І тому «В цьому саду я виросла, і він мене впізнав, хоч довго придивлявся...»

Придивлявся, бо ж скільки літ і зим минуло, а бач, пізнав — по зустрічному жесті і зустрічно-прихильному Слові. Тільки запитає той Сад, чому прийшла не в пору його цвітіння, красивого і натхненного віршованого кадру, а тепер, коли вже він старий і почорнілий увесь. А відповідь на те проста: «Чужі приходять в час твоїх щедрот, а я прийшла у час твойого смутку».

Бо ж чужі не чують тебе і твій голос, для них це лишень картинка...

Оце і є усі мої права.

Уже й зникало сонце

за горбами —

сад шепотів пошерхлими

губами

якісь прощальні золоті слова.

Не тільки Бог, не тільки Природа сотворили той Сад, його сотворила душа Поета — як співтворця отакого дива, що став текстом — словесним, візуальним, Твоїм, не чужим ніяк.

У цьому й завдання, у тому й відповідальність — творити, робити так, «щоб тільки неба очі голубі цю землю бачили завжди в цвітінні. Щоб ці ліси не вимерли, як тур...». Хоча така відповідальність не повинна бути зажорсткою і настрашеною: не варто боятись «прикрого рядка. Прозрінь не бійся, бо вони як ліки». І правди так само не слід боятись, «хоч яка гірка», і смутків, неминучих супутників пекучих доторків до неповторної і правдивої миті життя.

І голосний, але ніяк не пафосний тезовий акцент такої філософії, що стала знаменитою:

Не допускай такої мислі,

що Бог покаже нам неласку.

Життя людського строки

 стислі.

Немає часу на поразку.

Отже, сприймай свою неповторність і неповторність самого Буття як щось абсолютно природне і навіть неминуче. Просто не одвертайся, не цензуруй власні бажання й установки — і Бог буде на твоєму боці. Поразки зазнають полохливі, ті, хто не вірить у власну життєявленість і життєствердність, а відтак живе з намірами переписувати й перегравати сотворене й зроблене...

Хочете почутися правдиво повноцінним і повноствердним — читайте Ліну Костенко.

«КОЖНІЙ СИЛЬНІЙ НАЦІЇ ПОТРІБНІ СВОЇ ОРІЄНТИРИ»

Анна ДАНИЛЬЧУК, доцентка Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки, експертка УКФ:

Я перефразую слова Ліни Костенко «Коли в людини є народ — то вона уже людина» і скажу так — коли в нас є Ліна Костенко, то ми уже народ.

Сьогодні в складний час епідемій, популізму, реваншизму і решти глобальних небезпек, намагаюся повернути свої думки в конструктивне русло. І перераховую наші національні риси, що рятують століттями від зникнення, і ще думаю про наші Характери. Людей, що своєю працею, мудрістю, розумом, любов’ю насичують серце народу. Серед наших сучасників — Ліна Василівна одна з найголовніших. По-перше, вона неймовірно відчуває світ, Україну, людську душу. І вміє так легко розкласти по літерах складні почуття, емоції, думки. Коли чую її поезію, особливо на слух,         — здається, вона не складена, а піймана в вітрі, в ароматі трав, природна, вічна. І точна. Пишні тексти подекуди заплутують смисл сказаного, а в Ліни Костенко, навпаки, — точніше, ясніше не скажеш. От, наприклад: «Бо хто за що, а ми за незалежність. Отож нам так і важко через те». Усе наше сьогодення у двох коротких реченнях.

Іще, і про це в Україні мало говорять, Ліна Василівна — приклад для жіноцтва. В Європі чи Америці вона уже давно була б обличчям численних громадських кампаній за гендерну рівність, свободу, взаємоповагу. Вона для мене приклад правильної боротьби за жіночі права — не агресивно-популістських течій, а мудрих, виважених, ціннісних знань і самовідчуття.

І головне, вона за Україну, з Україною, в Україні. Вона — Україна. Кожній сильній нації потрібні свої орієнтири. Велике щастя і наша духовна сила, що ми живемо в один час з Ліною Костенко, маємо її тексти для прочитання та розуміння і можемо чути її мудре слово Любові.

Святкову розмову підготували