«Планів із захоплення Всесвіту в нас не було»

Розмова з дніпровським рок-гуртом «Гражданин Топинамбур» на важливі, дуже важливі й надзвичайно важливі теми

Вперше я їх побачив у Дніпрі на міському рок-фестивалі «Нашатир» у листопаді 2005. Виглядало це так.

На сцену ланцюжком вийшло кілька картонних коробок. Вивів їх дядько, одягнений як провінційний піжон — піджачок-брючки-картуз, червона краватка з зеленою сорочкою та кругла оптимістична фізіономія. Під коробками виявилися музиканти. А також ще один персонаж, більше схожий на такого собі «бувалого» з великим стажем роботи в кочегарках    — мішкуватий одяг, тільняшка і героїчна неголеність. І ось ці, що з-під картону, заграли, а «бувалий» та «піжон» заспівали.

Сказати, що це було смішно, або круто, або гаряче — це нічого не сказати. Зал стояв на вухах. «Граждане» влаштували на сцені правдиву буфонаду в стилі провінційних дворових талантів, котрі радо співають про своє, про наболіле приблизно отаке:

«Это не грустное настроение,

Это случилась травма лица».

Ще вони танцювали, палили бенгальські вогні й провокували публіку, навіть провели сеанс гіпнозу. Страшенно смішно, буквально яскраво, але брали сумніви: здавалося, в цього амплуа недотеп в «адідасах» та кепочках замалий запас міцності.

Моя провина, упустив їх з виду. Коли зараз переслухав і передивився — приємно здивувався. Вони випустили 5 студійних альбомів і масу яскравих відео, виступили з Катею Лель (хтось пам’ятає, хто це така?) з піснею-пародією на неї ж й анітрохи від того не зіпсувалися. Стали ще дотепнішими, і, наростивши чималу духову секцію, музично багатшими. Опанували серйозною тематикою та українською мовою. Вершина цього «дорослого Топінамбура» — «Пісня про дівчат», проілюстрована чорно-білим кліпом, стилізованим під психоделічний вестерн Джима ДЖАРМУША «Мрець» — одна із найкращих україномовних балад про кохання, що я чув за останні роки. В своєму місті вони вже практично рок-класики, але до вікової солідності їм, на щастя, далеко.

Тож причин для розмови набралося більш ніж досить.

На зустріч прийшло два старожили, засновники гурту — вокаліст і автор текстів Роман ЗАБУГА та ударник Андрій УДОВИЧЕНКО.

ВІЧНІ ШКОЛЯРІ

— Як ви, такі веселі, утворились у настільки серйозному місті?

Роман Забуга: Це вже так давно було...

Андрій Удовиченко: Ми тут утворились, бо тут народились. Мабуть, так.

Р. З. Я Андрія запросив на інтерв’ю, бо він у нас вважається художнім керівником.

А. У. Тільки ми з Романом і лишилися від початкового складу.

Р. З. Тому він відповідає на всі питання, пов’язані з історичними довідками, пам’ятає всі «де, коли, хто й що».

— Добре, суто по-житейськи: сидять Роман і Андрій і просто вирішують: «Давай-но музон заграємо». Це так виглядало?

А. У. Мабуть, візьму на себе відповідальність і скажу, що це я Романа втягнув, бо інтерес до музики в мене виник раніше. Це, звісно, був західний рок.

— Ясне діло.

А. У. Як і у всіх.

Р. З. Ми з ним навчалися в одній школі, навіть в одному класі. На останньому році навчання навіть встигли записати цілий альбом на плівку на бобінному магнітофоні.

А. У. З дуже виразною назвою «Шістдесят хвилин музики на кухонних інструментах».

Р. З. Такий собі скіфл (музика аматорських і напівпрофесійних британських гуртів на рубежі 1950-60-х, характерною рисою було використання підручних інструментів — ДД).

А. У. Так, мабуть, таки скіфл. Замість барабанів — каструлі й коробки, Роман співав і грав на бас-гітарі, а бас-гітарою була гітара, на якій бракувало струн.

Р. З. При цьому не мали жодної проблеми з матеріалом, бо нас перло так, що тільки встигай записувати. Потім ми уже в 2000 пішли навчатися у виші і досі — скільки вже років минуло — на нас тавро: «Цей гурт...»

А. У. «...заснований кількома студентами дніпровських вишів».

Р. З. На нас лежить пляма вічно молодих студентів.

— Тобто правда полягає в тому, що ви — вічно юні школярі.

Р. З. Виходить, що так. Але ми тоді думали, перечитуючи історичні довідки...

А. У. ...у рок-енциклопедіях...

Р. З. «...дідько, ми вже застарі». Мовляв, усі круті починали ще раніше. Середній вік «Бітлів» на старті — 14, а ми, коли почали, були поважні дорослі люди.

А. У. Ой, застарі-застарі.

Р. З. У Дніпрі вже існувала своя рок-сцена на той час. На нас дуже вплинув той же «Я и Друг мой грузовик» (культове дніпровське рок-тріо, 1997-2012 — ДД).

А. У. Були такі групи, як «Торба Ілюмінатор», «Аромати», «Кінза», з якою я навіть раз виступив.

Р. З. Вони вже не існують, а ми досі є, як бачите.

БАЛАГАН

— Я вас уперше побачив на «Нашатирі» у 2005, ви мене, не менше ніж репертуаром, вразили сценічним шоу. Звідки у вас це?

Р. З. Коли ми тільки почали грати — причому мені й зараз так здається, — то не надто виділялися на тлі інших гуртів своєю...

А. У. Майстерністю. А також крутими інструментам або гарними аранжуваннями.

Р. З. Потрібно було мати щось своє. Тоді був вплив груп на кшталт «Аукціону» (культовий колись рок-гурт с Петербургу, виступи позначалися крайньою театралізацією — ДД) — такий музичний театр — ми навіть почали й себе так характеризувати. Мабуть, не дуже заслужено. Але мені весь час говорили, що окрім музики, ще потрібна якась вистава. Хлопці, що зараз з нами грають, навіть кажуть, що бракує тої театральщини 2000-х. У нас з самого початку, як мені здається, гарної музики було замало, більше цього балагану. Виходу в коробках так багато уваги приділили. А в нас це рішення було прийнято за кілька секунд.

А. У. Таке дуркування.

Р. З. Вийшли. Отримали потім по голові  від власників тих коробок за те, що проколупали дірки для очей. Це не був навіть продуманий хід, і ми потім сміялися, коли перечитували відгуки, як багато публіки  звернуло на це увагу в першу чергу. 

— Я як театральний критик не міг це не оцінити.

Р. З. Виходить, це працює.

НУ, БАЧИЛИ АГУЗАРОВУ

— Згадаю-но я один гріх минулого. Що вам дав виступ з Катею Лель?

А. У. Нічого особливого. На той час гурт, який виступав у Москві або в Пітері — це все, це одразу планка.  Ті ж «Грузовики...»

— Та всі, ніде гріха діти.

А. У. Якась внутрішня сцена з’явилася в Україні років 5 тому. В російської музики поменшало можливостей потрапляти на наш ринок, і тому така увага українським виконавцям. Але тоді то не був якийсь план, що треба обов’язково в Москву. Наша історія взагалі повна випадковостей. Планів із захоплення Всесвіту в нас точно не було.

Р. З. Наша знайома з Дніпра переїхала працювати на НТВ в Москву й розповіла, що є сценарій новорічної передачі, де зірки виступатимуть з менш відомими виконавцями. Отакі дивні дуети. Ось вона, знаючи, що в нас є пародія на пісню Каті Лель, сказала...

А. У. «Хлопці, а може ви спробуєте?»

Р. З. «Чому б ні?» — «Добре. Ось квитки, виїжджайте». І ось ми їдемо, в чомусь приймаємо участь, і це так пронеслося... Ми були ще молоді-завзяті, дивилися на це як на пригоду. Повертаємося, а реакції жодної. Ну було й було. Правда, трохи згодом почалися розмови: ви тепер все вже? Типу, зірки? Пів року минуло, і в нас питали з виряченими від подиву очима: так що це, у вас навіть контракту немає?

А. У. Ні з ким не познайомились?

Р. З. Ні. Приїхали, зіграли, поїхали. «Ви що, тупі, навіть ні з ким не поконтактували?!» (флегматично) Ну, бачили на студії звукозапису Жанну Агузарову. Все. Тоді ж так сприймали — якщо там з’явився, то треба зачепитись за будь-яку ціну.

А. У. Ваще.

Р. З. Нам пощастило в тому плані, що саме той Новий Рік на НТВ цілковито провалився. Дуже мало переглядів.

А. У. Коротше кажучи, пролетів той проєкт.

Р. З. І слава богу.

ТРУДИ, ТРУБИ Й УКРАЇНСЬКА МОВА

— Що у вас змінилося з «Нашатирю»? Тобто за останні 15 років?

А. У. В першу чергу змінився склад.

Р. З. Приємно чути, що є якісь зміни.

— Доволі радикально змінився. Чому?

Р. З. Та не дуже радикально. Так трапилося. В нас з’явилися духові інструменти.

А. У. Плюс відпали ті музиканти, для яких це було гобі, щось між іншим, а лишилися ті,  хто цього потребував.

Р. З. А щодо пісень — кожна людина змінюється. Дорослішає. В дитинстві мріє про одне, потім про друге. Хоча, звісно, нас раніше питали «А хто ваша цільова авдиторія?»

А. У. «Для кого працюєте?»

Р. З. У багатьох артистів є таке самообмеження: триматися винятково одного жанру, співати пісні, схожі одна на одну. Мені це не до душі. Подобається, щоб усе було різне й пістряве. Може у нас так воно і є.

— «Пісня про дівчат» — це і є дорослішання? Як узагалі у вас з’явилися українські тексти?

Р. З. В нас отака лагідна українізація. Її все більше й більше. Ми хочемо мати виступи в Центральній і Західній Україні, та й суспільство трансформується, мови все більше в побуті. Звісно, Дніпро — виключення. Тут усі спілкуються, як і спілкувалися, російською. Ми теж. Але розуміємо, що репертуар українською потрібен.

— Результатом стала одна з ваших найкращих пісень.

Р. З. Багато хто нам написав: «Боже, як вам личить, це ж інша справа!» Я, може, не зовсім згоден, мені ближчі гумористичні тексти й музика...

А. У. З сарказмом.

Р. З. А українською в мене не дуже виходить жартувати. Щоб бути дотепним і іронічним, потрібне відмінне знання мови. Жартувати й вести концерти краще виходить російською, а українською співати отаку лірику.

— Цікаво те, що про українську побутує таке стереотипне уявлення, що нею якраз найкраще виходять  веселощі — навіть деякі представниці й представники телеменеджмента в цьому переконані. У вас — навпаки.

Р. З. Розумію, про що ви. Багато є такого — якщо веселити українською, то це бараболя, шаровари, сало, кабанчик, га-га-га...

А. У. Навіть не будемо називати цих виконавців.

Р. З. Такого дійсно багато і цього дуже не хочеться.

А. У. Такий репертуар і мову й культуру паплюжить.

Р. З. Недавно я міркував про те, що наші народні інструменти — сопілочка, скрипочка — пасують до меланхолії, і пісні протяжні, тужливі. Можливо воно так і генетично закладено. Сум такий...

— Але ж карпатський фольклор зовсім інший.

Р. З. Це так.

— Як ваші шанувальники відреагували на «Пісню про дівчат»?

А. У. Хто ж так Романа ображає, що там у нього з дівчиною?  До мене навіть підходили й питали: «Ти ж дружиш з Романом? У нього там точно все гаразд?»

— А що вам заважає зробити повністю українську програму?

Р. З. Думаю, через деякий час у нас вона вийде. Усі нові пісні в мене українською.

А. У. Зробити повністю україномовний альбом — чому ні?

Р. З. Бо назбирався вже матеріал. Просто хочеться, аби він був різноплановим...

А. У. (зі сміхом) Щоб Романа не ображали.

— Зрештою, український рок починався з двох дуже веселих гуртів.

Р. З. ВВ і «Гадюкіни», так.

А. У. Досі мені подобаються.

ЕЛЕКТРОНІКА

— Схоже, в Дніпрі сформувалася доволі потужна течія електронної музики. Не думали поекспериментувати в цьому напрямі?

А. У. Навряд. Таки триматимемося старої хвилі. Якось не складаються стосунки з електронним звучанням.

Р. З. Не знаю вже чому, але дійсно так.

А. У. На мене, що дуже багато команд у нас добре й цікаво працює з електронікою, ми їм навряд чи складемо конкуренцію.

Р. З. (з посмішкою) Зараз ти навіть виділятимешся більше, якщо не використовуватимеш електроніку.

А. У. Дуже багато їх на фестивалях. От якийсь тип сідає в навушниках, натискає на кнопочку і в нього цілий оркестр валить. А ми з собою тягнемо 7-10 людей, які дують у якісь дудочки, стукають по барабанах.

Р. З. Хоча мені здається, що глядачу все ж цікаво бачити, що на сцені щось відбувається. Ось така дудка, музикант може з цим тромбоном щось дивовижне зробити.

А. У. Мені здається, що з залу за цим захопливо спостерігати.

Р. З. Це тільки моя думка — коли стоїть діджей і крутить ці диски, довго на нього не подивишся.

А. У. Інша річ, що не всі можуть прийняти такий численний гурт на своїх майданчиках. У деякі клуби, на маленькі сцени ми й не потикаємося, розуміємо, що елементарно туди не вліземо.

ГІПЕРЛУП І МОВЕТОН

— В будь-якому разі, в Дніпрі зараз дуже різноманітна сцена. Не може не тішити.

Р. З. Не знаю, чи Андрій зі мною погодиться. Я патріот виключно Дніпра. Багато гуртів і артистів навіть не позначають звідки вони, а потім і переїжджають у Київ. А ми не переїхали тоді й зараз точно не переїдемо. Нам усе кажуть: «Що ж ви сидите, давайте вже». Я за це очі готовий видряпати. Нащо? Все ж тут є! Може воно не так видно, але є.

А. У. Можу з тобою погодитись.

Р. З. Скоро вже гіперлуп зроблять, сіли й полетіли.

— Точно. З П’ятихаток до Києва, раз — і все.

Р. З. Якось так. Чому ні?

А. У. Підкоряти столицю — то вже моветон.

— Ви почуваєтесь місцевою гордістю?

Р. З. Місцева гордість — думаю, це якось пафосно.

А. У. Не можемо так сказати.

Р. З. Чули про себе, що ми навіть не дніпровські. Що ми з Одеси, або з Києва, або взагалі з Росії. Тому я на всіх концертах обов’язково нагадую: «Це була група «Гражданин Топинамбур» з міста Дніпра!»

А. У. Як до Одеси приїздимо, потім дуже довго не можемо додому повернутись. Мабуть тому й чутки.

— В Дніпрі на ваші концерти приходить достатньо людей?

Р. З. Так. Якщо міряти кількістю публіки, то гордість не гордість, але якесь значення ми тут маємо.

А. У. Багато класних гуртів встигли розпастися, а ми під цією вивіскою вже давно. Навіть якщо ти далекий від музики, то все одно знаєш, що є такі дурники. Ще й назва, яку, якщо розчув, вже не забудеш.

— Як вона спала вам на думку?

Р. З. В нас був перший виступ. А тоді подібні назви були в моді, навіть у Дніпрі. «Я и Друг мой грузовик», «Торба Ілюмінатор». А у нас же ще й театр, і ліричний герой — такий дивний чувачок. Ось і назвалися.

ПРАЦЮВАТИ

— Що зараз робитимете?

Р. З. Спробуємо таки випустити україномовний альбом. Бо всі звернули увагу на це. І багато хто з Західної України почув про нас. Наші друзі недавно побували у Львові й засвідчили, що там тепер про нас знають набагато краще. Тож чому ні. Тільки треба розвідати ці поклади україномовного іронізму. Якщо вийде, то взагалі буде прекрасно.

— Маєте ще якісь захоплення?

Р. З. У всіх є гобі. Це інші роботи.

(Андрій сміється).

— Музика не годує?

Р. З. Звісно, ні.

А. У. У дуже багатьох так.

Р. З. Хтось заробляє в музичній сфері, хтось не в музичній. Тобто гобі приносить гроші, а музична робота приносить задоволення. Кажуть же, що робота має приносити задоволення.

А. У. Ось у нас так і є.

Р. З. Зараз карантин, вже чекаємо, коли ж нарешті можемо виступити, на сцені, перед глядачами.

ВАЖЛИВЕ ПИТАННЯ

— Романе, наостанок не можу не спитати, бо це вже давно мучить мене. Ви виступаєте і з’являєтесь на відео винятково в кепочці. І навіть зараз ви в ній. Чому?

Р. З. Головні убори в нас...

А. У. Прикривають спітніння.

Р. З. Ось ти звичайний обиватель, а ось ти актор якийсь.

А. У. Кепку вдягнув — і вже перевтілився...

Р. З. ...в громадянина Топінамбура. У мене були і кепки, і капелюхи. Мені зручніше, щоб була якась штука, яку надів — і ти вже інша людина. 

А. У. Одного разу глядач у нас поцупив цю кепку. Взяв і сказав: «Я віддам». І не віддав. В Романа був дуже сумний настрій: «Я ж як голий, що ж я буду без неї робити?» А в нас наступного дня ще концерт...

Р. З. Ми в Київ на новий великий майданчик їхали, просто неба.

А. У. Часу не вистачало новий капелюх придбати.

Р. З. Отак з непокритою головою, це ж нічого не вийде, магія пропаде, переляк страшний Але відіграли без головних уборів, і я зрозумів, що не в кепці справа. А потім нам її прислали. «Новою поштою».

Фото надано гуртом «Гражданин топинамбур»