МЕНЮ

Перемога здорового глузду

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
13 лютого, 2020 - 10:55
Олександра Ройтбурда поновлено на посаді директора Одеського художнього музею

Інколи в нашому культурному житті трапляються й гарні новини. Ось одна з них: звільнення Олександра РОЙТБУРДА з посади директора Одеського художнього музею 4 вересня 2019 року визнано незаконним. За словами судді Приморського районного суду Одеси Дениса ДОНЦОВА:

— Позовну вимогу задовольнити частково — визнати незаконним і скасувати рішення обласної ради. Часткове задоволення пов’язане з тим, що позивач продовжував виконувати свої обов’язки.

Тут варто нагадати передісторію.

2018-го на перший погляд стандартна процедура призначення нового директора музею перетворилася на скандал.

Кадровий конкурс у грудні 2017 з перевагою в один голос виграв відомий художник одеського походження Олександр Ройтбурд. Його конкурентами також виступили колишній директор музею Віталій АБРАМОВ і його заступник Сергій СЄДИХ.

Здавалося б, є результати, об’єктивність яких ніхто не оспорював, є переможець з конкретною програмою. Тим не менш, комісія з культури при Одеській облраді виступила проти призначення. Паралельно в ЗМІ та в інтернеті була розгорнута класична кампанія чорного піару про Ройтбурда особисто. Приписувалося авторство чужих полотен, залучалися нікому не відомі експерти.

Закінчилося все провальним голосуванням в облраді: «за» — лище 28 депутатів. Найбільш активно проти призначення виступали діячі горезвісного «Опоблоку», зокрема, великий поціновувач «русского мира» Віталій САУТЬОНКОВ. Підігнали також масовку під стіни ради. Аргументи наводили на рівні радянських часів: мовляв, кандидат малює аморальні картини.

Саме голосування було формальним: згідно з законом, депутати зобов’язані затвердити призначення переможця. Вочевидь, гору взяли звичайнісінький провінційний обскурантизм і типове радянське мракобісся: носіям такого світогляду найкращим варіантом змін ввижається відсутність будь-яких змін. Нові ідеї — загроза, нові люди — загроза в квадраті.

Під час кампанії шельмування з боку «ватних» діячів листи на підтримку художника підписали десятки діячів культури і мистецтва та журналісти, зокрема Сергій ЖАДАН, Юрій АНДРУХОВИЧ, Матвій ВАЙСБЕРГ, Анатолій КРИВОЛАП, Влад ТРОЇЦЬКИЙ, а також українські музейники, зокрема й голови Національного художнього музею України, «Мистецького Арсеналу», Національного центру Довженка.

Зрештою, голова Одеської обласної державної адміністрації Максим СТЕПАНОВ все-таки призначив Олександра Ройтбурда директором Одеського художнього музею.

За неповні два роки при новому директорі в музеї відбулося наступне:

• ремонт Серебряковського залу — тепер там не тече дах;

• розпочалася системна реставрація картин;

• куплено 32 рами і музейне скло на 62 000 грн (гроші зібрані на фандрайзингу Ройтбурдом особисто);

• проведена виставка «Спецфонд»;

• проведені лекції та виступи Сергія Жадана, групи «Хамерман Знищує Віруси», Андрія Орлова тощо;

• запущена школа юного музейника, на яку діти ходять без жодного примусу;

• зроблено один день на місяць з вільним входом (близько 1000 відвідувачів);

• за 2018 рік меценати пожертвували музею 1,2 млн грн;

• колекцію поповнено десятками нових робіт, вартість яких 4 млн грн;

• встановлено квитковий принтер;

• у 2016 на квитках і екскурсіях музей заробив 551 000 грн, у 2017 — 742 000 грн, за рік роботи Ройтбурда — 1 760 975 грн.

Облрада, втім, просто так не здалася й 4 вересня минулого року з другої спроби таки звільнила художника з посади. Проте Ройтбурд продовжував де-факто виконувати обов’язки керівника й оскаржив звільнення в суді. Обласна державна адміністрація так само не стала розривати контракт. Судове засідання неодноразово переносили через неявку представників відповідача. Зрештою, здоровий глузд переміг.

«Я СПОДІВАЮСЯ, ЩО ЗАМІСТЬ АРХАЇЧНОЇ РАДЯНСЬКОЇ ІНСТИТУЦІЇ МИ ПОБУДУЄМО СУЧАСНИЙ МУЗЕЙ»

Олександр Ройтбурд про...

• Рішення обійняти посаду директора:

— До мене приходили волонтери, які підтримували музей — дехто з них зараз є частиною нашої команди — і просили вмовити тих чи тих людей у Одесі чи в Києві обійняти посаду. В музеї на той час тривала криза влади. Було незрозуміло, чи зможе тодішній директор, пан Абрамов, продовжувати виконувати свої обов’язки, конструктивних кандидатур не вдавалося знайти й скінчилося це тим, що нікого не вмовили, тож я вирішив піти на це сам. Ще один мотив: я зрозумів, що не маю права критикувати Одесу, якщо сам відсторонююсь від можливості бодай на якійсь ділянці змінити ситуацію на краще і зробити серйозний проєкт, який би поліпшив й імідж, і життя міста.

• Особисту історію з музеєм:

— Я його знаю з дитинства. Міг ще тоді з заплющеними очима проводити по ньому екскурсії вдома й казати, де яка картина висить. Проте, коли я сюди приходив у дорослішому віці, мені не дуже подобалося, що якісь речі по 40 років висять на одному й тому самому місці. А подекуди експозиція навіть гірша, ніж у радянську добу. Складалося враження, ніби життя закінчилося і тут наче, як кладовище. Хоча музей може стати не просто осередком, а флагманом модернізації культури, чого Україна вкрай потребує. Пошуки за 300 — 400 років того, хто правий, а хто винний, де була зрада, а де перемога — це абсолютно деструктивно. Майбутнє має країна з проєктом цього майбутнього, з раціональним економічним концептом розвитку і прогресивною культурною політикою. Причому остання включає не лише мистецтво, але й позиціонування країни в світі, освіту, охорону здоров’я тощо. Сьогодні ж ми ще не обрізали пуповину ані з радянською системою, ані — остаточно — з Росією.

• Співпраця з колективом:

— Я цього найменше чекав — ці бабусі й ветерани музею стали моїми прибічниками. Маю цілком дружні стосунки з головною хоронителькою колекції, яка дивом усе зберегла. Вона 50 років у музеї — й жодної пропажі не було. І ще — в усіх розуміння того, що щось треба міняти.

• Напрям змін:

— Головна проблема — обмеженість ресурсу. Я думав з архітекторами, як збільшити виставкові площини. Це гранично важливо. Якщо збільшити музей утричі, то він стане в 30 разів цікавішим. У нас багато періодів мистецтва лежать у сховищі, ніхто їх не бачить. Ми не можемо адекватно виставити соцреалізм — так, він монструозний, але сьогодні вже цікавий; повноцінно представити добірку радянського андерграунду — «суворого стилю» — теж маємо в запасниках. Не можемо почати збирати сучасне мистецтво — бо нема куди його ставити. Не можемо зробити з музею повноцінний хаб, бо нема де лекцію прочитати. Не можемо організувати сувенірну крамничку або публічну бібліотеку. Неспроможні прийняти нормальну експозицію, бо наші зали не відповідають музейним стандартам. Нам треба робити капремонт, бо я бачив мапу, де в будівлі помітні п’ять великих тріщин — горизонтальних, вертикальних. Це ж будинок з ракушняку, збудований у 1827 році. Він відтоді не ремонтувався, лише косметично.

Стратегія змінюється на ходу, залежно від того, де виникає черговий підводний камінь, де з’являються чергові союзники чи чергові супротивники. Інколи доводиться мало не партизанити. Але якщо є стимул, то працювати цікаво. Найцінніше для мене в цій роботі — це візіонерська частина.

• Про опонентів:

— Протидіють нам на рівні інстанцій, які якщо можуть нам щось не підписати, то й не підписують. Це пасивний варіант. Активний — не вщухають атаки з боку депутатів, які влаштовували скандали ще на стадії мого призначення. Переважно цим займається їхній, так би мовити, лідер, Віталій Саутьонков. Звинувачували мене, що я хочу підмінити картини з музею. Казали, всі оригінали продам Марині Порошенко або банкіру Вадиму Мороховському — це дві конкуруючі версії.

• Про надію:

— Я сподіваюся, що замість архаїчної радянської інституції ми побудуємо сучасний музей. Який змінить уявлення і про Одесу, і про те, що таке музей в Україні. Адже потенціал такої інституції, як музей, величезний. Просто в нашій країні не розуміють цього.

• Про подальші дії після судового рішення:

— Я не хочу війн із обласною радою, я хочу, щоб воно [рішення] стало підставою для встановлення нормальних робочих стосунків.

ДОВІДКА «Дня»

Олександр Анатолійович Ройтбурд (нар. 1961, Одеса) — український художник. У 1983 закінчив художньо-графічний факультет Одеського педагогічного інституту. З 1993 — співзасновник асоціації «Нове мистецтво» (Одеса). З 1993 по 1999 працював арт-директором, а з 1999 по 2001 — президентом цієї асоціації. 1997 — 1999 рр. — голова Правління Центру сучасного мистецтва Сороса (Одеса), 2001—2002 — регіональний координатор фестивалю «Культурні герої» (Одеса), в 2002 — директор Галереї Гельмана в Києві. Учасник понад 100 виставок і мистецьких проєктів.

Одеський художній музей розташовано в центрі Одеси, в будівлі палацу Потоцьких, пам’ятнику архітектури початку XIX століття.

Був відкритий 6 листопада 1899 року стараннями Одеського товариства витончених мистецтв (засноване в 1865 р.) Музейне зібрання почалося з картин, переданих для музею Петербурзькою академією мистецтв. Нині експозиція Одеського художнього музею розміщена в 26 залах.

У колекції представлені твори світових і українських митців, серед них — Валентин Сєров, Михайло Врубель, Микола Реріх, Борис Кустодієв, Олександр Бенуа, Костянтин Сомов, Василь Кандинський, а також Володимир Боровиковський, Костянтин Трутовський, Микола Пимоненко, Сергій Васильківський, Олександр Мурашко, Петро Левченко, Марія Примаченко, Михайло Дерегус, Адальберт Ерделі, Федір Манайло, Йосип Бокшай, Тарас Шевченко.