МЕНЮ

Печаль і дива Дюдока де Віта

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
12 грудня, 2019 - 16:31

Міхаель Дюдок де ВІТ (Michaлl Dudok de Wit; нар. 1953, Абкауде, провінція Утрехт, Нідерланди) — величина першого класу в світовій анімації.

Має «Оскар», премію BAFTA, «Сезар», спецприз журі «Особливого погляду» Каннського фестивалю і ще десятки нагород. При цьому зняв лише п’ять фільмів.

Історії в нього на перший погляд прості. «Том Свіп» («Tom Sweep», Франція, 1992) — про маленького кумедного двірника, який дуже ретельно ставиться до своїх обов’язків і тому буквально ганяється за сміттям. Головний герой «Ченця й риби» (Франція, 1994) — монах, що ніяк не може виловити маленьку рибку з монастирського ставка. В «Батькові й дочці» (Велика Британія — Бельгія — Нідерланди, 2001, саме ця робота принесла Міхаелеві «Оскар» і декілька інших призів) дочка весь час повертається на берег моря, чекаючи на батька, який відплив колись на човні. «Аромат чаю» (Нідерланди, 2006) — вперта подорож брунатної цятки крізь лабіринт до незримої мети. Повнометражний дебют «Червона черепаха» (2016, Франція — Японія — Бельгія) розказує про моряка, який дивом врятувався після кораблетрощі на безлюдному острові й зустрів там велетенську червону черепаху, яка раптом перетворилася на жінку.

Звісно, ці сюжети є лише першим шаром, оболонкою для глибших оповідей. Том конфліктує з натовпами байдужих перехожих, котрі, наче знущаючись із нього, жбурляють сміття куди хочуть; коли, зрештою, з’являється людина, яка готова викинути порожній пакет в урну, це призводить мало не до катарсису. Монах женеться за рибою крізь усе більш неймовірні краєвиди, аж поки просто не вилітає разом з нею у небо: по суті, він знайшов Бога (риба є символом Христа). Дочка, вже стара жінка, яка виростила власних дітей, знаходить на дні давно висохлого моря загрузлий у землі човен, лягає в нього, а потім встає молодою й стрімкою, біжить до батька, обіймає його — зрозуміло, що їхня зустріч відбувається уві сні або в потойбіччі — інакше кажучи, в просторі уяви, не менше, втім більш переконливому, аніж звична реальність. Абстрактний персонаж у «Ароматі чаю», схожий спочатку на решту таких само цяток, набуває все більшої свободи волі, завдяки якій під драматичну музику Арканджело КОРЕЛЛІ пропливає всі завитки й спіралі, щоб вибратися зрештою з плаского буття в об’єм, у просвіт, у сферу принципово інакшого порядку.

Тож мотив метафізичного переходу, злету за рамки земної рутини є дуже сильним для цього режисера. «Червона черепаха» влаштована трохи інакше. Герой намагається протистояти природі. Та у відповідь присилає йому створіння, що поєднує в собі тваринне й людське — і тим самим допомагає набути гармонії зі світом.

Для кожного фільму де Віт знаходить особливе візуальне вирішення. «Том Свіп» — це гострі лінії й іронічна схематичність у дусі «загребської школи». Герой «Ченця й риби» — рухливий, метушливий, якийсь повітряний, незважаючи на огрядність: тільки такий зрештою й здатен поринути в небо. «Батько й дочка» — без перебільшень шедевр авторської графіки, сполучення умовності й кольору, дивовижна гра нюансів і тіней. «Аромат чаю» — мінімалістична абстракція, побудована лише на двох основних кольорах, але від того не менш вишукана.

«Червона черепаха» знімалася на студії «Гіблі», великого японського режисера анімації Хаяо МІЯДЗАКІ. Безумовно, в тому, як Де Віт показує море та краєвиди острова, відчувається плив японської гравюри. Загалом цей фільм найбільш «реалістичний» в усьому доробку голландського режисера, але й тут наявні найголовніші ознаки його стилю: поворот до дива та висока меланхолія. Остання — особливий, світлий сум автора, який надто добре відчуває вроджений трагізм людського існування, та все одно вірить, що так чи інак ми спасемося, і спасіння набагато ближче, ніж нам здається.

Міхаель Дюдок де Віт завітав до Києва на п’ятий фестиваль анімації «КРОК у рідній гавані», показав свої фільми й провів два майстер-класи. Мені серед інших вдалося поставити йому кілька запитань.


— Кожний кадр «Червоної черепахи» — наче окрема картина. Це все малювалося вручну чи на комп’ютері?

— Спочатку я дійсно хотів малювати у більш традиційний спосіб. Але на студії мені сказали: «Ми стільки грошей не знайдемо. Проте, якщо використовуватимемо ці програми й техніку, то цілком вкладемося в бюджет». Ці інструменти були для мене абсолютно новими, але виявилося, що вони прекрасні, й ми на них зупинилися.

— Важко було?

— Звісно, сам би я не впорався. Моя команда точно знала, що треба робити. Вони заслуговують на аплодисменти, вони дуже талановиті митці, без них фільму не було б. Наприклад, окремо шість художників працювали лише над тінями цілий рік.

Загалом, усі працювали на фрілансі. Більшість — із Західної Європи. Згодом ми ще залучили команду з Угорщини, з Кешкемету. Найдосвідченіші західні аніматори були зайняті, але угорська команда мала і досвід, і таланти. Більшість авторів самі на нас вийшли. Звісно, їх привабило те, що новий фільм робиться на знаменитій студії «Гіблі» і що я режисер. Окрім суто професійних, ми висували ще дві умови: володіння англійською чи французькою та готовність працювати в офісі на південному заході Франції. Адже в багатьох — сім’ї, їм хотілося працювати з дому. У підсумку відібрали команду.

— До речі, про родину. Я помітив, що у ваших найбільш значущих фільмах — «Батько й дочка», «Червона черепаха» — цей мотив є дуже важливим. Чому так?

— Я вважаю, що тема зміни поколінь глибоко торкається людської душі. Наприклад, головний герой «Червоної черепахи» на цьому острові не вдома, він хоче покинути його, намагається втекти кілька разів. Але він закохується у жінку, яка є черепахою, в них народжується син, і він зрештою приймає цей острів як дім. Але коли син виростає, то робить те, чого не зміг зробити батько: покидає острів. Ми часто бачимо, як батьки мають амбіційні плани і роблять усе, аби ці плани здійснилися. Натомість саме їхні діти здійснюють це і йдуть навіть далі. Моєю мрією було показати у фільмі чоловіка й жінку, які в дуже природний спосіб закохуються одне в одного. Показати справжнє кохання дуже простими прийомами. Настає момент, коли дитина виростає, і цей юнак розуміє, що має покинути острів. Він його любить, любить батьків, але йде. Батьки засмучені, але вони розуміють, не чинять спротиву його рішенню. Така ситуація мене дуже зворушує. Початкова розкадрівка показувала інакший фінал. Хлопець прощався з батьками, в океані зустрічав трьох черепах і плив із ними.

— І що вас змусило його змінити?

— Одного дня я проходив повз величезне кладовище в Парижі й подумав: чому б не продовжити цю історію і не показати, як старіє цей чоловік? Аж до моменту, коли він відходить в інший світ. Я подумав, що його вмирання має виглядати природно й красиво (з посмішкою). Але мій наступний фільм буде короткометражним і не стосуватиметься родини.

— На початку фільму є ще сцена нетипової для вас жорстокості: черепаха заважає чоловікові покинути острів, і він на неї нападає, фактично вбиває. Як вона з’явилася?

— Дійсно, в сценарії передбачалася сцена, коли чоловік нападає на черепаху. Я ж сам не такий, я навіть вегетаріанець, ніколи б черепаху не скривдив, а втім, цю ідею прийняв. І чоловіки, і жінки інтуїтивні, але я хотів збалансувати свою інтуїтивність інтуїтивністю жіночою. Одразу й перевірив себе, поговоривши про це з японцями і з моїми редакторкою та співавторкою. Вони сказали: «Дійсно, жахливо, але важливо для історії». І сценаристка — вона такого ж віку, як я, — додала: «Так, жорстока сцена, але нам треба її лишити, а ще показати, що він розкаюється». Тож ми багато уваги приділили тому, як це розповісти, обговорили кожну деталь, і все було налаштовано на належний тон, мов радіосигнал.

Взагалі, фільм багато грає з таємницями, багато речей не пояснено. Наприклад, чому черепаха перетворюється на жінку. Ми тут теж зробили багато роботи, бо таємниця прекрасна, але для глядача має бути зрозумілим, що це не слабкість, а сила фільму. Не думаю, щоб Дісней взявся за такий фільм.

— А якби взявся?

— Якби вони це робили, то дуже чітко й детально всім би пояснили, чому черепаха перетворилася на жінку. Вони таке дуже гарно роблять, і американська авдиторія обожнює, коли їм усе чітко пояснюють. На це ми теж звернули увагу, але в підсумку зрозуміли, що нам це не потрібно. Головне, що героїня — це не черепаха з тілом людської істоти, це людська істота, але з дуже тонким розумінням природи. Ми, європейці, — й Україну я теж сюди відношу — маємо більше смаку до таємниць і оригінальності в історіях та кінематографі. І нам поталанило в тому, що можемо насолоджуватися і європейськими, і американськими фільмами.

— У чому, назагал, унікальність анімації?

— Головна відмінність від кіна з живими акторами — нам набагато легше здолати невіру глядача. В анімації ви можете розвинути різні речі набагато дальше. Якщо ви загострите кольори в анімації — це може бути цікавим. Якщо ви зробите те ж саме в живому кіні — це виглядатиме як помилка або як експеримент. Ви можете зобразити галюцинації, відпустити уяву до рівня, неможливого в кіні з акторами. Це не обов’язково спрацює, але ви можете зробити таке. Це одна з головних речей. Анімація має особливий, інакший настрій роботи, інакшу швидкість, композицію, героїв, менше зосереджена на обличчях, більше — на грі, на дії.

— Чи буває так, що ви, переглядаючи вже готовий фільм, думаєте: «О ні, я мав це зробити інакше?», але вже пізно.

— Так! Весь час.

— А в «Черепасі»?

— Не наважуся вам сказати. Лише кілька моментів, але все одно шкода. Ви можете зробити досконалий фільм, та згодом завжди настає той момент, коли ви думаєте: «О, якби в мене було ще кілька днів, щоб змінити це, це й це!» Що ж. Таке життя.