МЕНЮ

Параджанов і смерть

Сергій ТРИМБАЧ
20 липня, 2020 - 20:28
30 літ тому помер один із найвизнаніших кіногеніїв світу

Сталося це 20 липня 1990-го у Єревані.  Сергій Параджанов страждав на страшну ракову хворобу —  наслідок перебування у таборах, куди його запровторила влада за неприховану опозиційність. У травні режисер виїздить до Парижа, на лікування. На жаль, було вже пізно. У липні він повертається до Єревана, де душа його тихо одлітає у кращі світи. Уся вірменська столиця вийшла попрощатися з генієм. Поховали Параджанова у Пантеоні Комітаса...

«У ПОШУКАХ ДОМОВИН, НАРОДЖЕННЯ ЯКИХ Я БАЧИВ...»

Кінорежисер, кіносценарист, художник — він помирав не раз. Скажімо, у 1969 році. Тоді, пригадував сам Параджанов, «у мене було двостороннє запалення легень. Я помирав у лікарні і просив лікаря продовжити мені життя хоча би на шість днів. За ті кілька днів я написав сценарій. У ньому мовиться про дитинство...». Мотив такий: «Я мушу повернутися в дитинство, аби померти в ньому...».

Фільм було запущено у виробництво через 20 років, у 89-му, на студії «Вірменфільм». Два знімальних дні, відзнято 300 метрів плівки. Зйомки довелося зупинити із-за хвороби Параджанова. Він уже вмирав, й останніми зусиллями прагнув втілити невтілене, незреалізоване. На жаль, на цьому й завершилась історія фільму.

Сценарій, одначе, зберігся, як і відзнятий матеріал. Це епізод смерті сусідської дівчини Віри...

У поясненні до «Сповіді» Параджанов пише, що в 1966 році, повернувся  в Тбілісі, «у місто, в якому народився у 1924 році. Гори вже не росли... вони зупинились... У пошуках домовин, народження  яких я бачив, пішов на Старо-Верійський цвинтар... Старо-Верійське кладовище закрито назавжди... Старо-Верійський цвинтар  перебудовується  на Парк культури та відпочинку. «Сповідь» — це  сценарій фільму, складеного із ланцюжка спогадів, які прокинулись в моїй пам’яті перед  зачиненими  ворітьми кладовища...».

Один із спогадів — про смерть Віри, молодшої дочки сусіда-кравця. Похорон. Вірина матір раз по раз втрачає свідомість. А Жванія, фотограф, ретушує портрет покійниці. «Сині тіні під очима ретушер прибрав і додав усмішку, яку ніхто не бачив на обличчі живої Віри. Усмішка на обличчі Віри з’явилась у домовині».

Карнавальна смерть — смерть, яка посміхається. Бо перехід в інобуття складається не тільки з трагічних емоцій, заміс тут набагато крутіший, багатший. Похорон це ж водночас і весілля, присутність  ретушу і ретушера тут обов’язкові, як і  обряженість  фатою. «Біла фата — вигойдувалась... Сонце відбивалось у склі відретушованого портрета Віри. «Наречена Бога» всміхалась. Це все, що я пам’ятаю про Віру... Перша моя трагедія — похорон мережив!»

І вигук: «Ні, я не піду з цвинтаря!»

1979—1980 рр. / ФОТО ВІКТОРА БАЖЕНОВА

«Я НЕ ВИТРИМАЮ ВИГНАННЯ З ДИТИНСТВА»

Саме так: «Ні, я не піду з цвинтаря! Я не витримаю вигнання з дитинства». Бо в дитинстві і сама смерть ретушується і перевдягається у щось життєствердне. Бо ж вона, смерть,  є чи не найважливішою складовою життя. Життя! Так у дитинстві, на схилі літ смерть уже не ретушується і не перевдягається...

Світлана Щербатюк, дружина Параджанова, якось розповіла мені епізод похорону її матері. «Прийшов Сергій, поглянув на покійницю у домовині й обурився: «У що це ви її одягли? Це ж некрасиво!! Несіть інший одяг!». І швидко-швидко переодягнув її. Потому оглянув небіжчицю і сказав задоволено: «Отак добре, отак красиво» — і зник».

У «Сповіді» є епізод, де герой, альтер его самого Параджанова, приїздить у Тбілісі на похорон батька. Він роззирається на мешканців міста, своїх земляків. «Нові вигадані походки і пласкі кепі... і до речі — те ж саме на кладовищах... Куди поділись хрести і печальні архангели з алгетського каменю, що у вічній пам’яті похилились над могилами  моїх предків... Вони назавжди лишились в закритих цвинтарях  міста...».

Найбільша печаль у тому, як і у що трансформується пам’ять.  Дорогі надгробки зі старого кладовища йдуть на оснащення нових міських споруд, на місці цвинтаря  тепер парк культури і... відпочинку. Катастрофічний історико-культурний пірует, фундаментальна видозміна онтологічних (себто сутнісних) основ буття. Де сам перехід з однієї фази буття в інший тепер ніби стертий, кваліфікований як такий, що не має жодного сенсу. Людину просто кладуть у дерев’яний ящик і прикопують в землю, яка є потенційним грунтом майбутнього танцювального майданчика.

«Я стою біля могили батька... вона на новій ділянці. Земля, перемішана з осколками зеленого скла пляшок з вином, за звичаєм розбитих у головах покійника, де й лежить зелений капелюх батька...».   

Ба більше — декілька склепів на цвинтарі віддали під майстерні для художників і скульпторів. Ось одна така скульпторка, в окулярах, вона сприймає мармурових янголів на могилах  як бутафорські, із оперового театру. І тільки іноді уночі чується плач натурщиці, побитої скульптором. О часи, о звичаї!

«МОЯ ДОРОГА ДО ПРЕДКІВ»

Параджанов, у тій же своїй «Сповіді», усе повертається в 1966 рік. Коли бульдозери гуділи і руйнували кладовище. І де тепер могили предків, як віднайти могилу Віри, тітки Сіран, бабусі?!

«Мою дорогу до предків весь час перебігали, немов привиди, юнаки у чорних трико... тримаючи в руках нівеліри і теодоліти. Ревіли бульдозери [...] І я... вирішую піти з кладовища... Піти! Це значить  забути аукціон... і продані з молотка аксесуари мого роду... Забути печалі дитинства! Забути могили!.. Написи матерів синам! І жінок чоловікам! І побажання покійникам «Спи спокійно»!!»

І у продовження надемоційний вигук, який знову повторює лейтмотив «Сповіді»: «Ні! Я не піду з кладовища! Я не витримаю вигнання з дитинства... Я узагалі забороняю вигнання! Вони мої! Привиди, мені з вами краще... ніж з тими, які живуть. Я вас люблю більше, аніж ті, які люблять мене. Ви привиди!.. Імена! Професії! Мої».

І тут виникають арфи. Так, арфи — позолочені, що притулились до стін сирої, закритої на висячий замок церкви. На цвинтарі.

«Те! Саме те, що я шукав!!! І я можу померти! Без жалю! І я помираю! Як помираю! Це не має значення!..»

Бо ж то не просто арфи, то чрево віденських роялів. З яких скульптом потім віділлє надгробок комусь там ще. А може він із автора «Сповіді» зніме маску, потім колись, і «оголить моє обличчя! Ні... Не оголить, мені нічим заплатити!.. Я умію тільки домислювати «істину»! 

І от воно, домислення, дофантазування до істини. Бабусі у чорному муарі і крепі, натягують чорні віскозні панчохи і «йдуть на мене, переступаючи через мій «жовтий барельєф» на землі, і поспішають залишити зону жовтого пилу». І зникають у бузковому передсвітанковому тумані Тбілісі.

«І НАШІ ПРЕДКИ — СМІЮТЬСЯ НАД МІСТОМ...»

Й вже зовсім сюрреальний фінал: в абсолютній тиші на верхню станцію фунікулера прийшла і зупинилась порожня шафа, з відкритими дверцятами. Нічого, нічого не транспортується за цієї новітньої онтології, сутність буття втрачена, онтологічний перехід став пустопорожнім фарсом. Між зоною Життя і зоном Смерті — Стіна, причому глуха.

І тому вибір  художника —  лишитися там: на цвинтарі, який водночас є часо-простором дитинства.  

ІНТЕРМЕЦЦО

Буття складається з життя і смерті, між якими має бути перехід, освячений людською сакральністю. Коли усе це зникає,  суспільство людей перетворюється на натовп, на механічне і бездуховне стовписько двоногих осіб.

Це уявлення виразно прозирає у фільмах Параджанова  «Тіні забутих предків», у «Кольорі гранату», у цитованому сценарії «Сповідь». І в іншому сценарії — «Інтермеццо», за мотивами новели Михайла Коцюбинського (не поставленому, бо не дозволили). Оповідач полишає місто, де все його обмежує й гнітить, і їде на село, аби повернутись до джерел.

Повернутись до джерел — ось головне. Цивілізація убиває в людині душу її, належить повернутись... Тільки ж куди, де саме знайти втрачений першовиток. Може там, де й зустрічаються  потоки життя і смерті? Чи не там шукали сенс буття великі художники Ренесансу, з якими у Параджанова існував зв’язок — чи ж не тому звертався до них у своїх колажах, інсталяціях, скульптурах? І то був не тільки пошук, а й віднайдення реальності...

Так-так, от сей химерний чоловік, Сергій Параджанов, який видавався багатьом таким далеким від реалій життя, міг ту реальність зачаклувати на зміни, які б забезпечили їй більшу стабільність і живучість, зрештою.

Думаймо у ці дні про великого митця і його безцінний спадок — він для нас, для кожного з нас.