Опера, якої більше немає
Театрали "зі стажем" напевно пам'ятають: коли якихось двадцять років тому в Київській опері відбувалася вимушена заміна оголошеної в афіші вистави, то такий випадок ще довго потому лишався предметом розгляду відповідного відділу ЦК... При всій нелюбові до комуністичного режиму не можу нарікати сьогодні саме на цей його прояв: адже, купивши заздалегідь квитки на "Ріголетто" з Сергієм Козаком, Євгенією Мірошніченко та Анатолієм Солов'яненком (афіші-"декадки" послужливо повідомляли склади виконавців тижні за два наперед), я міг бути певен, що, прийшовши до театру, почую саме те й тих, кого мені хотілося б.
Звичайно, опера тоді ще не була "Національною України", а просто "Державною академічною УРСР ім. Т.Шевченка". У репертуарі числилися обов'язкові три-чотири вистави "на радянську тематику" (показували їх здебільшого до свят, і публіка на них ходила неохоче: аби зал не сяяв порожнечею, доводилося привозити слухняних курсантів), зате всі вистави світового класичного репертуару виконувалися українською мовою в справді добрих перекладах М.Рильського, М.Бажана, Бориса Тена, й опера в тодішньому Києві була одним з небагатьох острівців, де рідна мова природно звучала в своєму "високому стилі".
Куди поділися ці добрі афіші-"декадки"? Та й чи сьогодні є сенс їх складати, коли протягом місяця в репертуарі Нацопери трапляється до шести-восьми замін? Майже пішла в небуття і значна частина тих, кому ці "декадки" адресувалися. Місця опероманів, які зворушливо ходили на кожну виставу улюбленця-соліста, посіли випадкові туристи чи рідні бізнесменці, для яких з'явитися раз на рік в опері стає ознакою престижу. Їм загалом байдуже, що слухати: "Лоенгріна", заявленого в афіші, чи виручалочку - "Травіату", на яку його поспіхом замінено.
Зрозуміло, що ці відвідувачі не будуть затято сперечатися, скажімо, про особливості виконання партії Катерини Ізмайлової Гізелою Циполою та Клавдією Радченко. Та й те сузір'я виконавців, заради якого ходили в театр років двадцять тому, вже теж відійшло. Одних, на жаль, уже фізично немає, інші - далеко (заробляють свої марки, динари, піастри чи "злотувки"). Це так само - загалом нормальний і природний процес. Гірше інше - немає рівнозначної заміни вибульцям. А ті яскраві імена, про які говорить нам преса, виблискують зовсім на інших сценах.
Роки зо три тому тодішній міністр-академік І.Дзюба зібрав спеціальну колегію, присвячену стану оперного мистецтва. Говорилося там багато - і про вкрай обмежений репертуар, і про статичну застарілу режисуру, і про відплив найкращих виконавців за кордон (не лише з міркувань меркантильних, а й через елементарну неможливість самореалізуватися вдома), і про мову виконання оперних творів, і про зрозумілу з погляду грошей, але вкрай шкідливу з міркувань творчих гонитву наших театрів за третьорозрядними імпресаріо задля організації дешевих гастролей європейською "глибинкою"... До речі, про міжнародні проекти. Два роки тому київський "Лоенгрін" справді став подією. Старалися солісти, "звучав" оркестр, хвалили цікаву сценографію. Але приреченість цієї надзвичайно масштабної постановки була зрозумілою мало не від початку. Не міг втриматися в поточному репертуарі спектакль, розрахований практично на один, без повноцінних дублерів склад виконавців. Адже і Востряков - Лоенгрін, і Добронравова - Ельза, і Кочур - Ортруда, і Коваль Тельрамунд - живі люди, і навіть легка застуда кожного з них призводить до заміни вистави на чергову "Травіату". А сформувати другий склад театр так і не спромігся. Не знайшлося "своїх" виконавців, аби заповнити й прем'єрний склад "Ріголетто" минулого сезону: аби врятувати спектакль, довелося запрошувати гастролера.
"Лоенгріна" (так само як раніше "Набукко", а згодом "Мадам Батерфляй" та "Ріголетто") поставлено мовою оригіналу. Очевидно, з практикою постановок світової класики в українському перекладі вже покінчено (навіть у раніше поставлених виставах, де в афішках за інерцією ще значиться "переклад М.Рильського" чи "переклад М.Лукаша", реально по-українському співає хіба що хор, який не встиг досі перевчитися).
При цьому керівники театру, мовного статуту якого від 1926 року формально ніхто не змінював, посилаються на "світову практику". Та навряд чи таке посилання доречне - бо ніщо не заважає ставити всі вистави в лондонській Англійській національній опері - по-англійськи, у Королівській Стокгольмській - по-шведськи, у Кельнській - по-німецьки, а неаполітанському "Сан-Карло" - по-італійськи. Лише мовою оригіналу справді співають у кількох знаменитих "грандах" ("Метрополітен опера", "Ковент-Гарден", "Ла Скала", віденська "Штатсопер"), а також у тимчасових "збірних командах", де в гастролерів просто немає змоги щоразу переучувати текст. Втім, і там, де співають мовою оригіналу, слухачі одержують не короткий виклад змісту опери, як донедавна в нас, а повний текст лібрето рідною мовою, аби мати змогу сприймати саме її, а не набір вокалізів.
Тож будьмо відверті: любов наших театрів до мови оригіналу зумовлена не так "вірністю задумові композитора", як цілком прозаїчним бажанням швидше зацікавити західного імпресаріо й проїхатися Європою. Таке бажання легко зрозуміти, особливо з огляду на вітчизняні нестатки. Та при цьому, здається, ніхто й не помітив, як було поховано явище україномовної опери, яке за масштабом залучених до його створення постатей посідало далеко не останнє місце в культурній панорамі України цього століття. І явище зовсім не таке вже провінційне (з огляду бодай на те, що, за свідченням преси, англомовна Національна опера в Лондоні протягом минулого сезону за популярністю стійко переважала більш відомий у нас "Ковент-Гарден").
Зневажені переклади Рильського й Лукаша намагаються компенсувати увагою до "національної класики". Протягом кількох минулих сезонів Київська опера поставила "Купало" А.Вахнянина та "Анну Ярославну" А.Рудницького. Важко передрікати цим виставам тривале життя - надто вже аматорський матеріал було взято до роботи. Говорю тут не так про музику, вона, особливо в другому випадку, зазнала грунтовної редакції, скільки про примітивні, позбавлені яскравих характерів і справжньої драматургічної пружини лібрето.
Отже, український репертуар (й українська мова) наразі обмежуються "вічними" "Запорожцем" і "Наталкою", та ще - вряди-годи "Тарасом Бульбою", який у київській постановці є дивною "клаптиковою ковдрою" автентичних сцен М.Лисенка - М.Старицького та слідів півдесятка "ідеологічних переробок" радянських часів, коли цей твір у первісному вигляді здавався надто "націоналістичним". Сьогодні за націоналізм вже нікого не переслідують. Та чомусь у керівництва театру, попри ритуальні фрази про любов до національної класики, досі не стає снаги почистити виставу від нашарувань і поставити оперу бодай за партитурою "ліберального" 1957 року, де редакторами Л.Ревуцьким та М.Рильським дбайливо збережено авторську музичну та літературну першооснову.
Зрідка згадують у нас і про Березовського з Бортнянським. Справді, "Алкід" та "Сокіл" могли б прикрасити репертуар кожного театру. Та тільки не за умов нашої зорієнтованості на того ж імпресаріо, який Бортнянського не знає, а відтак "в Європу" не запросить.
У нещодавньому інтерв'ю респектабельному київському тижневику відома співачка-"примадонна" сімдесятих-вісімдесятих - зізналася, що більше не ходить до свого театру. Надто засмучує її те, що відбувається на його сцені сьогодні.
У мене, на відміну від Гізели Циполи чи Анатолія Солов'яненка немає жодних причин особисто ображатися на керівництво нашої Національної опери. Проте дилему, піти до театру чи послухати вдома з платівки один з улюблених записів тієї ж опери - я дедалі частіше розв'язую на користь другого.
Бо ж і вирушаючи до театру двадцять років тому, я чудово усвідомлював: у сьогоднішньому київському "Ріголетто" співатимуть не Етторе Бастьяніні чи Рената Скотто. Але тоді актори-співаки дарували мені виставу з приголомшливим драматичним сюжетом, де пошепки вимовлене Сергієм Козаком "Та хто ж... отой... забитий..." викликало відчутний трепет залу. Сьогодні ж мені пропонують набір вокалізів у виконанні костюмованих персонажів. Драматургічне це видовище і близько недотягує до старої київської вистави (слова "Chi e mai chi e qui in suavece", оздоблені невиразним жестом, нікого не змусять здригнутися, бо ж 99 відсотків слухачів їх просто не зрозуміє), а вокально - "Ла-Скалівський" запис все одно досконаліший.
...До рівня київського бізнесовця, для якого модно з'явитися в опері з мобільним телефоном, я не доріс, і боюся, що вже таки й не доросту. Фахівцем-музикантом, який із захватом писатиме про нашу інтеграцію в Європу, теж не стану: запізно міняти амплуа простого театрала-непрофесіонала. Але зі мною лишиться пам'ять про ту стару київську оперу - театр, якого більше немає.
