Олена Гончарук – про декомунізацію...

У рамках цієї програми музейників Харківської й Запорізької областей навчали взаємодіяти з відвідувачами. Фокус саме на цих територіях був вибраний через їхнє прифронтове розташування і необхідність активізації процесів співтворчості, які поступово перетворюють населення з пасивного електорату на активних громадян. У програмі, реалізованій Українським центром розвитку музейної справи за підтримки Goethe-Institut, взяли участь найкращі експерти з Німеччини, Фінляндії та України. Серед них — спеціалістка з PR та реклами, яка три останні роки пропрацювала на посаді координаторки зв’язків із громадськістю у Національному художньому музеї України (НХМУ), Олена ГОНЧАРУК. З нею ми поговорили про найгучніші виставки НХМУ останніх років, декомунізаційні процеси й те, чому кожен музей має прагнути стати справжньою зіркою.

«Є ПЕВНИЙ СТЕРЕОТИП, ЩО СКЛАВСЯ ІСТОРИЧНО: МУЗЕЙ — ЦЕ СХОВИЩЕ»

— Будь-яка музейна колекція — це те, що пов’язано з нашою пам’яттю, особистою чи на рівні громадянського суспільства, країни. Ця пам’ять може бути чужою, а може резонувати, коли відбуваються якісь політичні або соціальні події. Як музею стати резонатором, які для цього є інструменти?

— Гадаю, це річ, якої ми навчаємося. Музеї вміють добре збирати й зберігати предмети, розпізнавати, що є цінним, а що — другорядним. А от працювати з пам’яттю маємо навчитися. До Майдану (я можу судити про той період, відколи працюю в музеї) ми не надто звертали на це уваги. В НХМУ втілювалися розкішні художні проекти, але зараз я розумію, що вони могли дати більше.

Коли в лютому 2014-го ми вийшли на роботу з питанням «що робити?», першим проектом, яким музей відкрився, став «Кодекс Межигір’я» — виставка предметів, що раніше належали Януковичу. Це була жива робота з тим, що вже ставало пам’яттю, був присутній важливий аналітичний елемент, спроба відображення суспільства. Нашою головною метою було, щоб відвідувачі побачили у виставці себе. І в тій ситуації музей спрацював як резонатор: на нас хтось обурювався, хтось, навпаки, говорив, що це сильно, але в будь-якому разі нам вдалося зсунути з місця публіку, яка взагалі не ходить до музею, — люди зі «спальних» районів, старенькі бабусі... Паралельно з цим перед музеєм відкрився проект «(R)Evolution» Еріка Буве, французького фотографа, котрий знімав події в центрі Києва взимку 2013 — 2014 (він приїздив наприкінці грудня і вдруге, коли вже почалися розстріли). Це були дві різні серії: одна називалася «Київська втома», зі знімками стомлених змучених людей, інша — кульмінаційна точка Майдану. Коли люди йшли до музею подивитися на «скарби» Януковича, вони рухалися алейкою, де на банері експонувалися знімки. Від початку глядачі заряджалися документальними фотографіями. Показово, що перед завершенням виставки невідомі вирізали знімки з банерів і зняли фотографії з паркана вздовж Грушевського. Можливо, це зробили люди, для яких ці фото були частиною їхньої особистої історії.

Певною кульмінацією можна вважати проект «Герої», котрий досить високо оцінюють міжнародні фахівці музейної справи.

— Хочу торкнутися цього проекту в контексті болісного для нашої країни процесу декомунізації. Як, на твій погляд, музею слід працювати з артефактами радянської епохи, намагатися чи не намагатися доносити до людей їхню художню вартість?

— Мені здається, декомунізація дає нам багатий матеріал і привід для розмови. Помилка музею (чи, можливо, відсутність компетенції) — ми дуже повільно реагуємо на посили зовнішнього світу. Після Майдану ми рухалися динамічніше, адже розуміли, що йде війна, і ми маємо виправдати свою щоденну, мирну роботу. Тоді народився благодійний проект «Леви своїх не лишають», який дозволив нам самим зібратися, мобілізуватися, підтримати емоційно тих, хто воює, й тих, хто чекає. Виставка «Ідентичність», котра відбувалася навесні 2016 року, теж виявилася на часі... Але в цілому суспільство пропонує виклики набагато частіше. І це привід музею включитися й сказати своє вагоме слово. У Національному художньому музеї не було знищено жодної статуї Леніна, жодного портрета. У фондах є зображення Сталіна, партійних функціонерів. Якщо музей це зберігає, він просто зобов’язаний транслювати суспільству, чому не ліквідує те, що нині вважається віджилим ідеологічним мотлохом.

ПРОЕКТ «СПЕЦФОНД», ЯКИЙ МОЖНА БУЛО ПОБАЧИТИ У НХМУ ПРОТЯГОМ СІЧНЯ 2014 — КВІТНЯ 2015 РР., ПРЕДСТАВЛЯВ ТВОРИ, ЯКІ 1937—1939 РР. ЗБИРАЛИ ПО ВСІЙ КРАЇНІ: РОБОТИ НАДТО КРЕАТИВНИХ ХУДОЖНИКІВ, КОТРІ ВСУПЕРЕЧ ТОДІШНІЙ ДЕРЖАВНІЙ ІДЕОЛОГІЇ, ЩОСЬ НЕ ТАК МАЛЮВАЛИ...

Спробую проілюструвати свої тези на прикладі пам’ятника чекістам — того, який демонтували на Либідській. Щодо нього думки розділилися: одні говорили, що це цікавий зразок скульптури й не варто його ламати, інші — що це мотлох, і чим більше такого сміття лишається в країні, тим більше забивають голови людей. Мені здається, слід було використати ситуацію й трансформувати це місце, щоб воно перестало бути просто окрасою. Свій символізм пам’ятник уже втратив, але він міг стати дидактичним матеріалом. Музей (не обов’язково НХМУ) міг би вийти в публічний простір і вплинути на те, щоб це місце перетворити не на меморіал, а на алею пам’яті жертв НКВД, наприклад. Щоб людина, яка підходить до пам’ятника, могла відчути абсурдність: ось монумент убивцям, але зроблений професійно.

— Ти добре сформулювала, що витирання символів комуністичної епохи схоже на витирання пам’яті. Одна справа, коли відбувається переосмислення цих речей: вони лишаються як артефакти, але ти здатен працювати з цим жахливим минулим. Інша річ, коли ти просто намагаєшся його витерти й зробити вигляд, що всього цього не було.

— «Спецфонд» у цьому сенсі дуже показовий. Це роботи, які в 1937—1939 роках збирали по всій країні. Роботи надто креативних художників, котрі робили щось всупереч державній ідеології, щось не так малювали... Не всі художники постраждали, на щастя, але їм довелося різко змінити свої підходи до творчості. Хтось виїхав до інших республік СРСР чи за кордон, хтось перестав малювати, хтось викладав — але їхні картини з 1937 р. були закриті в запасниках музею. Їх почали витягати, здається, наприкінці 1970-х. Після зняття заборон було здійснено дослідження цих робіт. Це диво, що київський спецфонд зберігся, бо у Львові, наприклад, його знищили. І цікава виходить штука, парадоксальна: ми дивимося зараз на картини 1920—1930-х і розуміємо, що художники до цього поверталися в 1970—1980-х. Традиція все одно буде існувати, проростати через сучасні форми культури. Тож, якщо існувала травма, я за те, щоб її осмислити й прийняти, інакше суспільство не застраховано від повернення минулого. Щоправда, комісари у шкірянках можуть зараз бути вдягнені у вишиванки.

— Мені здається, що тут дуже важливий момент авторитету музею. Для того щоб говорити з суспільством на важливі теми, музей має бути транслятором думок. Як працювати на те, щоб піднімати авторитет?

— Це, дійсно, одне з ключових питань. Є певний стереотип, що склався історично: музей — це сховище, й у цьому він експертний, однак мислеформуючою інституцією його не вважають. Скажімо, НХМУ було створено наприкінці ХІХ століття у «два заходи». Спочатку його добивалася власне інтелігенція, професура, але тоді забракло коштів. Далі — теж було тяжко, доки питанням не зацікавився один із градоначальників, не приєдналися меценати, бізнесмени, які підтримали не лише ідейно, а й фінансово. І тоді музей став інституцією, місцем зустрічей, тусовки. У радянську епоху він перетворився на інструмент, який обслуговував ідеологію. У ті часи шанси залишитися цікавими були лише в тих музеїв, які мали хорошу колекцію або могли дозволити собі пристойні експозиції — як природничі музеї. Але зараз ми бачимо, що й в цих музеях опудала псуються, припадають пилом, і вже навіть дітям це не цікаво.

Ще питання: якщо музей хоче бути впливовим — хто транслюватиме його думку? Поза сумнівом, першочергово це завдання покладається на співробітників музею. Однак ідеться не про емоційні заяви. Це послідовна співпраця зі спільнотою, ЗМІ, освітніми й культурними закладами...

«ЗА ОСТАННІ ТРИ РОКИ, НАВІТЬ ЧОТИРИ-П’ЯТЬ, НАШІ ВІДВІДУВАЧІ «ПОМОЛОДШАЛИ»

— Для певного сегменту суспільства, доволі значного, музей — це така рекреаційна віддушина. У музиці є таке поняття, як «філармонічні бабусі» — ті, які ходять на всі концерти. Напевно, в музеї теж є такі музейні бабусі. Віковий склад відвідувачів музею змінився за останні роки, чи існує стабільний кістяк?

— За останні три роки, навіть чотири-п’ять, наші відвідувачі «помолодшали» не в останню чергу завдяки відділу просвітницької роботи, котрий запустив різні програми. Наприклад, дитячі дні народження: без тістечок і соку, але діти тут граються, майструють, проходять квести. Колеги продумують сценарій у такий спосіб, щоб це було пов’язано з колекцією. Є програма «Стратегії візуального мислення», розрахована на три роки, що прищеплює малечі критичне мислення, яке геть відбиває школа. Якщо у школі є дві думки — учителя і неправильна, і нікого не цікавить, що насправді вважає дитина, то тут модератор стимулює, щоб діти дискутували, пояснювали свою думку і вміли вислухати іншого. Дитячі програми дозволили захопити батьків із дітьми, які ходять сюди від трьох років. У принципі, це маркетинговий хід. Багато брендів починають «чіпляти» свою аудиторію, поки вона ще маленька.

Також у публіки відбувся якісний зсув, коли ми почали проводити суміжні заходи: концерти, читання книжок. За актором чи виконавцем приходить його аудиторія, і частина з неї залишається в музеї. Узагалі я помітила таку річ: велику роль у музеї відіграє особистісний фактор. Дуже багато моїх знайомих сказали: вау, коли ти прийшла до музею, він зажив новим життя. Я відповідаю: це тільки тому, що я почала писати про музейні події, до мене тут було не менш цікаво, але ви цього не помічали. Якщо у спілкуванні я переконлива й можу зацікавити, або якщо людина мені симпатизує, то, швидше за все, вона перенесе це на інституцію, прийде сюди й подивиться.

— І ще дуже важливий момент щодо «спопсіння». Чи слід його боятися? Можливо, публіка, яка стояла в черзі на «Межигір’я», й далі ходитиме вже не на такі резонансні виставки?

— Його не варто боятися, але слід тримати в голові. Ризик є. Ми розуміємо, що доводиться загравати з відвідувачем. Але загравати можна по-різному. Це питання внутрішньої культури — на що ти підеш, щоб зацікавити відвідувача. Можна зробити виставку шуб, манто і прикрас, щоб сподобатися відвідувачу. Але питання: це сподобається один раз, чи глядач вимагатиме ще? Якщо влаштовувати постійний «луна-парк», можна швидко вигоріти. Акція «Леви своїх не лишають» була дуже корисним досвідом, що допоміг реабілітуватися у складній моральній ситуації, але вичерпалися формати і внутрішні ресурси, робота з колекцією відійшла на другий план...

Поза сумнівом, «спопсінням» не є елементарні речі, що необхідні для створення комфорту. Якщо людина матиме можливість у музеї випити води, кави, посидіти хвилин 15, щоб очистити рецептори, погортати книжки, — вона зможе довше бути в музеї. Якщо буде зал, де є чим зайнятися дітям, мама в цей час зможе подивитися улюблені твори.

— Які мотиви приходу в музей ти можеш виділити?

— Хочеться змінити обстановку, розвіятися. Або слідувати стереотипу, що «всі культурні люди так роблять». Людині важливо підкреслити свій статус як культурної, світської, такої, що в курсі трендів. У деякі музеї йдуть, щоби поглибити свої знання з якоїсь теми. Провести час із друзями або рідними. Але в більшості випадків, я думаю, ідуть тому, що просто цікаво, або «відпочити душею».

— Які можливості є в українських музеїв, зокрема в Художнього, для реклами себе? Де це може транслюватися?

— Окрім сайта і Facebook, ми зазвичай робимо розсилку різним ЗМІ та приватно людям, які залишили свої контакти, бажаючи отримувати інформацію. Мені здається, в місті бракує площини, де культурні організації могли би себе промотувати. Її поява була би дуже потрібною, адже це формувало би культурний образ міста, люди отримали б інформацію про різні музеї та їхню діяльність. Зараз вірогідність того, що туристи потраплять до Музею коштовностей у Лаврі, значно вища, ніж те, що вони знайдуть Музей Лесі Українки. Гадаю, варто ініціювати проект щодо виділення музеям рекламної площини, розробити універсальний дизайн афіш. Тут можна буде отримати інформацію, бо пряма реклама коштує задорого, музеї не можуть собі цього дозволити без партнерів, а зароблені від продажу квитків кошти краще витратити більш раціонально — на освітні програми чи зону комфорту для публіки.

— У нашому суспільстві вартісність виміряється одним: скільки коштує? А що робити краєзнавчим музеям, в яких немає Мони Лізи? Чи є альтернатива грошової вартості?

— Насправді є навіть віртуальні музеї, в яких колекція практично відсутня. Я думаю, завжди знайдеться колекція, яка в монетному еквіваленті коштує дорого, однак ніщо не цінується дорожче за живі історії і вміння їх розповідати. Історії колекцій неповторні так само, як історії людей. Наші партнери з Українського кризового медіацентру активно займаються підтримкою музеїв на сході України. Вони розповідали про заводські музеї, що виготовляють плитку чи якісь металеві деталі. Можливо, таких деталей є мільйон по всьому світу, але саме в цих цінне те, що пов’язано з історією місця, з історіями людей. Історії людей, які створювали, збирали, берегли, досліджували, роблять предмети неповторними і дають їм голос.

Будь-який музей і його привабливість можна оцінювати за різними практичними критеріями: багата колекція, модернізована експозиція, гучні виставки, продумані навігація й комфорт глядача, цікаві екскурсоводи й оригінальні формати, дотепна реклама і смачна кава... Та вабить до музею щось невловиме, непояснюване, хвилююче. Це «магія», що змушує битися частіше серце і відвідувача, і співробітника. Відчуття причетності до таємниці, передчуття відкриття, передзакоханість. Ця «магія» є ключем до успішності й розвитку музеїв.