Новий ліро-епос: Чендеїада

На Закарпатті відбувся літературно-мистецький фестиваль, у центрі якого образ великого письменника Івана Чендея

Тому так і називається: «Чендей-фест». Заснований Міжнародним благодійним фондом імені самого письменника, підтриманий Українським культурним фондом та рядом інших інституцій.

ТІНІ НЕ ЗНИКАЮТЬ, АЛЕ ЗАБУВАЮТЬСЯ

Іван Чендей (1922—2005 рр.) справді велике ім’я в нашій літературі. Автор кількох романів, серед яких особливе місце займає книга «Птахи полишають гнізда». А інша книга, «Березневий сніг» (1968), викликала різкий осуд. Головним чином за повість «Іван», де є протиставлення священика і комуніста, не на користь останнього. Чендея виключили з партії, упродовж років не друкували. Він це витримав гідно, використавши те вимушене Інтермеццо для накопичення нових творчих енергетик...

Народився Чендей у селищі Дубове, нині це Тячівський район на Закарпатті. А основна частина життя пов’язана з Ужгородом. Тут є дім, на вулиці з промовистою назвою Висока. У ньому живе донька письменника, учителька Марія Чендей-Трещак, разом з чоловіком, лікарем Іваном Трещаком та дітьми (у них троє дочок, старша уже заміжня за священиком Назаром).   Вони й створили  Міжнародний благодійний фонд імені Івана Чендея, головним дітищем якого є нині «Чендей-фест». Осердям його є Всеукраїнський конкурс малої прози, їх переможці отримують свої нагороди саме під час «Чендей-фесту».

Цьогоріч фестиваль відбувався в контексті коронавірусних проблем, з дотриманням усіх норм. Це означало передусім обмеження аудиторії. Крім того,  програму фестивалю доповнив сюжет, пов’язаний з 55-літтям фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова. Справа в тому, що сценаристом кіношедевру (за участі режисера) був саме Іван Чендей, тоді 40-літній письменник. Залучення його до роботи, на мій погляд, одне із складових феноменального успіху фільму. Його  творили люди не тільки надзвичайно обдаровані мистецькими талантами, а ще й такі, які знали космос гуцулів, тонко відчували нюанси співіснування язичницької та християнської філософії...

«Моє завдання, — говорив Чендей в інтерв’ю Олександрові Гаврошу (до речі, одному із ініціаторів та рушіїв «Чендей-фесту», — в тому, аби перекласти повість Коцюбинського на  кінематографічну мову». Одначе, додавав він, «не треба було йти сліпо за книжкою. Так і виникло дещо, чого в повісті не було».

Пізніше виникло і дещо інше — роль Чендея у створенні фільму рідко помічалась. «Коротко, інколи якесь штучне відсторонення мене від «Тіней...» муляло. Але я знав: моєю нивкою є художня проза».

ЧОМУ НЕ ШУМІЛИ СМЕРЕКИ

Завдяки літературознавцю, професору Сидору Кіралю (він достеменно вивчив архів письменника і готує до публікації одразу кілька книг), я дізнався, що у Чендея уже до «Тіней...» був досвід роботи над кіносценаріями. Першим був неігровий фільм «Художники Закарпаття» режисера Анатолія Слесаренка, знятий ще в середині 1950-х. Потому ще декілька, так само документальних. Далі...

Далі цитую (так само завдяки Кіралеві) самого Чендея. «В одне перебування в Києві недоброї пам’яті Слесаренко  заманив мене на студію, куди він кинувся  творити «велике кіно». Внаслідок  арогантних і насильних акцій мене було втягнуто в авантюру, від якої гикавка нападає всяк раз, як тільки гадкою до неї повертаюся».

Йдеться про сценарій так і не зреалізованого фільму «Чому не шуміли смереки». Слесаренко був людиною справді легендарно-авантюрною. Допоки Чендей писав сценарій, він уже знімав на Довженковій кіностудії фільм «Квітка на камені». Під час зйомок з його провини (все та ж авантюрність) загинула актриса Інна Бурдученко, яка до того уславилась роллю у картині «Іванна». Слесаренко сів у тюрму (за кілька років вийшов і повернувся до роботи в кінодокументалістиці), а «Квітку...» (1962) дознімав Сергій Параджанов. Отут вони, Чендей і Параджанов,  і познайомились...

1962 року відбулась ще одна знаменна подія — у Києві влаштували виставку робіт художника Федора Манайла, одного з найяскравіших представників видатної, світового рівня (без найменших перебільшень) Закарпатської школи живопису. Вона справила колосальне враження на столичну літературно-мистецьку еліту.

Опісля пісної, посушливої соцреалістської полотняної (бо ж на полотні) прози зненацька світ, насичений живими фарбами, всуціль нереалістичними, але такими радісними. А які ракурси, яка сюжетика, що нічого спільного не мала з літературною описовістю (соцреалістський живопис мусив в обов’язковому порядку легко перекладатись на побутову лінгву — передусім для того, аби начальство розуміло).

Параджанов, судячи за деякими свідченнями, усе те сприйняв адекватно, це було поетика,  якої він сам інтуїтивно прагнув. Тут же постала ідея екранізації повісті Коцюбинського, тим більше, що наближався 100-літній ювілей класика. І в цьому контексті цілком закономірною виглядала поява Івана Чендея, як автора сценарію майбутнього фільму.

По-перше, дуже професійний, талановитий письменник. По-друге, знавець фольклору і обрядовості, властивої західноукраїнським землям. Й по-третє, він точно і тонко відчував закони тієї пластичної мови, провідниками якої і були ті, хто рухав Закарпатську живописну школу (а це, окрім Манайла, Йосип Бокшай, Адальберт Ерделі, Андрій Коцка та інші). 

ТІНІ ЗАКАРПАТЦІВ

В рамках Чендей-фесту відбувся Круглий стіл «Закарпатці в «Тінях забутих предків». Як не дивно, тема ця виглядає заледве не новою, оскільки ми звично пов’язуємо всесвітній кіношедевр із Прикарпаттям, Гуцульщиною, де він справді знімався, звідки черпав свою фантастичну образність. Одначе ж виходить, що побіля джерел стрічки стоять закарпатці, в особі того ж Чендея, в особі неймовірних художників-закарпатців. Про це й говорилось під час того Круглого столу — передусім  Сидором Кіралем,  мною, а головне — директором Музею Федора Манайла, онукою видатного художника Вікторією Приходько-Манайло.

Наступного дня учасники фестивалю відвідали той музей, в якому жив і працював художник. Федір Манайло був запрошений Параджановим до співпраці. Параджанов, свідчив Чендей, приїздив до Ужгорода, «він дуже активно проводив на Закарпатті час. Знайомився з художниками. Був товариський, комунікабельний. Багато спілкувався з Федором Манайлом, який став консультантом фільму. Адже той був великим знавцем гуцульського побуту. Одяг, реманент, начиння, посуд, обстановка в хаті, церкві, корчмі — все це не обійшлося без Манайла, який знав усе. Адже художники стрічки були східняки» (з інтерв»ю О.Гаврошу).

«Східняки» — це художники Георгій Якутович і Михайло Раковський. Хоча Якутович був якраз знавцем Карпат і робота над фільмом тільки ствердила цей статус. Одначе  справді, не забуваймо ролі Манайла і усіх живописців закарпатської школи у творенні «Тіней...».

До речі, Чендей активно підтримував своїх земляків-художників, про що свідчать і його тексти про них, вміщені у книзі «Іван Чендей у колі сучасників», яка вийшла вже другим виданням і була презентована на фестивалі. Та підтримка виявлялась і в ініціюванні музеїв — того ж Манайла, чи Андрія Коцки, художника якоїсь казкової, фантастичної краси.

У підсумку вирішили пристати на пропозицію, аби на наступному Чендей-фесті навести фокус на темі зв’язків письменника і художників — бо ж він не тільки підтримував їх, а й надихався їхньою творчістю.

ЗА КЕРМОМ УСМІХНЕНА ЛЮДИНА

Центром фестивалю була садиба Івана Чендея. Великий дім, який він будував замало не 20 літ і яким був не зовсім задоволений. Великий сад, город, які рятували сім’ю в часи безгрошів’я. А воно, те безгрошів’я, траплялось, особливо в роки опали і політичних переслідувань.

Тепер тут вручали премії переможцям літературного конкурсу, в якому дві номінації — «Чендеєзнавство» і «Мала проза». У першій перемогли ті, хто виклав своє розуміння творчості письменника, переважно у жанрі есе. У другій оцінювалась майстерність новелістів, короткого жанру. Голова журі Сидір Кіраль, а в складі журійників професор Микола Васьків, журналіст, літератор Галина Плачинда, Марія Чендей-Трещак, письменник Олександ Гаврош, ужгородський професор Сергій Федака. Cкеровує усі організаційно-творчі процеси Іван Трещак — лікар, зять Чендея, директор Благодійного фонду, людина якогось дивовижного чару.

Один нюанс щодо переможців, чиї роботи я не читав, а відтак довіряюсь авторитетному журі. Впадає у вічі кількісна перевага письменників, літераторів з Івано-Франківщини. Із Закарпаття чомусь жодного не знайшлось для відзнаки. А ще — моя рідна Кіровоградщина, звідтам теж кілька яскравих, кажуть, імен. Як здорово!

Апофеозом фестивалю стала поїздка його учасників на батьківщину Івана Чендея, у селище Дубове, у Тячівському районі, в долині річки Тересва. Запам’яталась зустріч у місцевому Будинку культури, зокрема спогадами про те, як земляків письменника зігнали, у 1968-му,   для того, аби висловити своє «обурення» його «злочинною» повістю «Іван». Народ, в абсолютній більшості своїй, звісно мовчав. А потому знайшлося зо два десятка сміливців, які підписали лист на захист Чендея... Одна з тих іскор, з яких народилось полум’я нового життя.

А потім зійшли ми на Ясенову гору, оспівану самим Чендеєм, місце, яке він любив і де збудований салаш (літня хатина). Незабутні враження. Нагору я виїхав на «Ниві», на авто, місцевий чоловік на ймення Петро віз нас із Іваном Трещаком якимись немислимими для пересування авто гірськими стежинами. Вони годяться для пересування хіба що що якимось диким козам, аж ні, «Ниві» також.  «Дивіть на Петра,— закликав мене Трещак, — якщо він посміхається — значить все добре!» І було добре, було фантастично!

Один із найяскравіших фестивальних образків: якщо людина, яка сидить за кермом, усміхається, значить ви їдете правильно, значить ви неодмінно дістанетесь вершини. Так є, так буде!