МЕНЮ

Незалежний

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
2 липня, 2020 - 11:52
Минулого тижня виповнилося рівно 50 років видатному американському режисерові Полу Томасу Андерсону

На сайті AllMovie.com його назвали «одним з найбільш привабливих і яскравих талантів, що з’явилися в кінематографі останнім часом», а на сторінці Британського кіноінституту — «одним з найвищих талантів сучасності». У 2007 журнал Total Film поставив Андерсона на 20 місце в списку найбільших режисерів усіх часів, а тижневик Entertainment Weekly  2011-го зарахував до десятки найбільших режисерів сучасності, охарактеризувавши як «одного з найдинамічніших постановників, які заявили про себе в останніх 20 років».

Пол Томас АНДЕРСОН народився 26 червня 1970 у Студіо-Сіті (штат Каліфорнія), в сім’ї Едвіни ГАФ і Ерні Андерсона. Андерсон-старший був телеактором, працював диктором каналу АВС і вів нічне горор-шоу під назвою «Гоуларді» на Клівлендському телебаченні. Пол виріс у долині Сан-Фернандо, де він відвідував безліч шкіл, включаючи школу Баклі в Шерман Оакс, школу Джона Томаса Дая, академію Крушінг та Монтіклер Преп. Хист до зйомок проявив ще в 12-річному віці, взявши в руки батьківську відеокамеру. У 17 років уже експериментував з 16-мм камерою Bolex. Будучи учнем середньої школи, в 1988 зняв перший півгодинний псевдодокументальний фільм під назвою «Історія Дірка Дігглера» (англ. The Dirk Diggler Story), що розповідає історію відомого порноактора. Прототипом головного героя фільму (Дірка Дігглера) є реальний порноактор Джон Холмс, чиє життя згодом лягло і в основу сценарію Андерсона «Ночі в стилі бугі».

Після короткого курсу англійської мови в Емерсон-коледжі і швидкоплинного відвідування Нью-Йоркського університету Пол почав працювати виробничим асистентом на зйомках телевізійних фільмів і музичних кліпів у Лос-Анджелесі і Нью-Йорку (музичні відео «від Андерсона» сьогодні є класикою жанру). У 1992 він завершив другий короткий метр «Цигарки й кава» (англ. Cigarettes & Coffee), яку складали п’ять сценок під час обіду. Прем’єра відбулася 1993-го на фестивалі незалежного кіна «Санденс», де молодого режисера помітили критики й продюсери. Нарешті, в 1996 він зняв свій перший повнометражний фільм «Сідні» (англ. Sydney), перейменований у «Фатальну вісімку» (англ. Hard Eight) і під цією назвою показаний у конкурсній програмі Каннського фестивалю «Особливий погляд».

Але справжнім проривом стали випущені в 1997 «Ночі в стилі бугі» (англ. Boogie Nights). Драма про катастрофічні будні учасників і учасниць порноіндустрії не мала великого успіху в прокаті, проте здобула високу оцінку критиків. Картина  відродила кар’єру Берта РЕЙНОЛЬДСА, який за роль порнорежисера Джека Хорнера був номінований на «Оскар», а також вивела виконавців головних ролей Марка ВОЛБЕРГА і Джуліанну МУР у ранг затребуваних і високооплачуваних акторів. У підсумку фільм номінувався на три статуетки: за найкращу чоловічу роль другого плану (Берт Рейнольдс), за найкращу жіночу роль другого плану (Джуліанна Мур) і за найкращий оригінальний сценарій (Андерсон).

Наступним фільмом стала складна багатошарова «Магнолія» (англ. Magnolia, 1999), що розповідає про специфічні взаємодії між людьми, що живуть у долині Сан-Фернандо в Каліфорнії. Сюжет будується на переплетенні дев’яти різних ліній. У «Магнолії» використані довгі операторські плани, що відрізняють стрічку від типової голлівудської продукції. Як і попередній фільм, «Магнолія» отримала три номінації на «Оскар»: за найкращу чоловічу роль другого плану (Том КРУЗ), найкращу пісню ( «Save Me», музика і слова Еймі МАНН) і найкращий оригінальний сценарій, а також — «Золотого ведмедя» на Берлінському фестивалі. В інтерв’ю після прем’єри Андерсон наголосив: «...я й справді вважаю, що «Магнолія», на щастя чи ні, є найкращим фільмом, який я коли-небудь зроблю».

Після «Магнолії» режисер зробив несподівану заяву: він хоче попрацювати з коміком Адамом СЕНДЛЕРОМ — відомим до того здебільшого по легковажних, якщо не сказати — примітивних стрічкам. У результаті в 2002 випущена романтична комедія «Любов, що збиває з ніг», частково заснована на історії Девіда Філліпса (відомого як «Хлопець-пудинг»), і головну роль таки зіграв Сендлер. Сюжет фільму оповідає про маленького бізнесмена з проблемами в контролі агресії і в стосунках із сімома сестрами, який зустрічає свою любов (Емілі ВОТСОН). Авторитетний кінокритик Роджер ЕБЕРТ зауважив: «Сендлер, звільнений від формульних обмежень, відкриває несподівану акторську глибину. Дивлячись цей фільм, можна уявити його в ролях Денніса ГОППЕРА. В ньому є темрява, одержимість і сила». На Каннському кінофестивалі фільм виграв приз за найкращу режисуру.

На сьогодні в доробку режисера  вісім повнометражних фільмів, які принесли йому вісім номінацій на «Оскар», а також призи всіх трьох головних світових фестивалів: Каннського, Берлінського і Венеційського.

Нижче — більш детальна оповідь про три його пізніх картини, які остаточно утвердили Андерсона в статусі живого  класика світового кіна.

«НАФТА»  («Проллється кров», There Will Be Blood, 2007)

Помітно, що Андерсон тяжіє до жанру виробничої драми («Фатальна вісімка» починається в світі казино й азартних ігор, «Ночі в стилі бугі»  присвячені будням порноіндустрії, «Магнолія» частково — про внутрішню ієрархію телебачення), проте деталі того чи того корпоративного устрою він використовує лише як привід для розкриття характерів, для виведення в кадр людських пристрастей. Тож стосовно «Нафти» згадуються такі хрестоматійні сюжети, як «Дон Жуан» чи «Макбет», або, якщо говорити про класичний кінематограф, — «Громадянин Кейн» (теж, до речі, виробнича драма про злет газетного магната). Адже йдеться про сильну особистість — нафтовика Деніела Плейнв’ю (Деніел ДЕЙ-ЛЬЮЇС), що поставив себе над будь-якими законами — і Божими, й людськими. Бачимо його підйом до багатства і влади: від перших струмків нафти в темній копанці до власних вишок із сотнями робітників і розкішного палацу. З огляду на це, «Нафта» — то епос одного героя, хоча й решта образів змальовані переконливо й сильно; слід відзначити Пола ДАНО, що виконав роль святенника Елі Санді, та Діллона ФРІЗЕРА в ролі сина Плейнв’ю, Деніела — це переважно мовчазний образ, однак юний виконавець наповнив його недитячою силою. І все ж таки «Проллється кров» — це насамперед Дей-Льюїс.

Слава прийшла до цього британського актора ще у 1990, коли він отримав «Оскара» за роль хворого на церебральний параліч у ірландо-британській картині «Моя ліва нога: історія Хрісті Брауна»; вразив глядачів і образ кримінального отамана Біллі-м’ясника в «Бандах Нью-Йорка» Мартіна СКОРСЕЗЕ. Цього разу Льюїс зберіг типаж, подібний до відпрацьованого в Скорсезе — той самий вусань з густими бровами, пильними очима та небезпечною посмішкою; проте внутрішньо цей герой значно багатший та складніший. Йому нецікаво з людьми, він бачить їх наскрізь з усіма їхніми інтересами; знаючи, що нема правди на землі, він, точно як пушкінський Сальєрі, впевнений, що нема її і вище. Та от що дивно — при всьому тому, що Плейнв’ю-старший іде по головах, зрікається власного сина, навіть вбиває, в ньому є щось таке, що зачаровує, притягує погляд, змушує співчувати. Для Дей-Льюїса ця роль, безумовно, є найвищим досягненням, і не буде перебільшенням сказати, що вона ставить його в один ряд із такими іменами, як Марлон БРАНДО й Аль ПАЧІНО.

Зі свого боку, режисер відкриває глядачеві істинний стан речей поступово, ми не бачимо ситуацію одразу й цілком, це наче подорож будівлею, де кожна нова кімната є частиною більшого приміщення. Найбільша загадка — мотиви вчинків Деніела. Його повстання триває до останнього; щоби здобути тактичну перемогу — побудувати трубопровід, він іде на хитрощі, стаючи удавано побожним, зразковим парафіянином — але лише для того, щоби під кінець завдати найпотужніший удар, точніше, низку ударів по фальшивій моралі, яку так ненавидить. Можливо, то дійсно макбетівське прагнення влади, яке не рахується з жодними жертвами, або донжуанівський бунт проти Бога; але, скалічивши та віднявши не одне життя, Деніел, хоч як це дивно, зберіг власну сутність, лишився чесним із самим собою.

Експресивності сюжету відповідає й візуальне вирішення. Андерсон використовував для зйомок раритетну камеру та плівку особливого формату; зображення в «Нафті» має насиченість справжнього живопису. Деякі епізоди, як-от пожежа на свердловині в середині фільму, безумовно, увійшли в історію кіна. Та й весь фільм — картина, сповнена страждання, пристрасті та краси, справжній кіноепос із присмаком нафти та крові — ще не скоро матиме собі рівних, принаймні в Новому Світі.

«МАЙСТЕР» (Тhe Master, 2012)

Відмінні риси стилю Андерсона — ставка на сильних акторів у головних ролях; кадр, що за композицією та насиченою колористикою межує з живописом; увага до темних сторін людської природи без банального поділу на правих і винуватих. Також слід додати роботу з драматургією: досить прості сюжети оркестровані так, що потенційна мелодрама обертається високою трагедією. Все це стосується «Майстра».

Головний герой Фредді Квілл (Хоакін ФЕНІКС) — типовий невдаха. Пройшовши Другу світову на Тихому океані, озлобився, став агресивним, схильним до різного роду маній і зривів. У жодній спільноті не приживається, з будь-якої роботи вилітає. Схиблений на сексі, але поводиться так, що дівчата розбігаються. Єдине захоплення — випивка, єдине вміння — змішувати алкогольні коктейлі з найнеймовірніших компонентів. Одного разу, в п’яному натхненні зустрівши Ланкастера Додда (Філіп Сеймур ХОФФМАН), лідера нової релігійної громади, Фредді стає його помічником і, здається, знаходить мету життя. Це — в зав’язці.

В основу сценарію лягли елементи біографії засновника Церкви сайєнтології Рона Л. ХАББАРДА, але Андерсон  з самого початку далекий від викривального антисектантського памфлету.

Фільм побудований на стосунках у парі Квілл — Додд, точніше — на напруженій взаємодії, що включає в себе водночас притягнення й відштовхування рівних по силі особистостей. Акторське втілення обох інакше як видатним не назвеш; особливо це вірно стосовно Фенікса. Ми не знаємо, що скалічило його героя душевно й тілесно, однак виконавець досяг настільки пронизливого ступеню перетворення, що питання про причини здається другорядним. Усе переламане й неврівноважене життя Квілла видно тут і зараз: в роті, що вічно кривиться в нервовому тику, в каші замість мови, в руках, нервово упертих у боки, в очах, що зберігають стільки болю, скільки живій людині вмістити було б не під силу.

Філіп Сеймур Хофман працює по-іншому. Його герой відшліфований публічною увагою, усміхнений, доброзичливий, харизматичний — такий собі бос, гуру і батько рідний в одній особі. Його спалахи люті миттєві, але жахливі. Тут спостерігається дуже цікава, прорахована режисером інверсія: Квілл відбивається в Додді, учень — у вчителеві (точніший переклад назви фільму — «Господар», «Учитель»), а не навпаки. В якісь моменти вони лякаюче схожі, однак це лише одна з причин їхнього остаточного розриву. Додд проливає сльози про втрачену душу, а колишній вірний валяється на пляжі поруч з піщаною жінкою — повторюється сцена, з якої починалася вся історія.

Насправді цей фільм не про якусь церкву, не про пошуки життєвого шляху і навіть не про гіпнотичного в своїх брутальності й красномовстві Майстра — а про ціну свободи. Свобода — це те, чого насправді хоче Фредді, за що він б’ється в кров, через що рве всі відносини. І платить він за цей найвищий привілей так само найвищу — і, напевно, єдино можливу — ціну.

«ПРИМАРНА НИТКА»  (Phantom Thread, 2017)

Час і місце дії удостоєної «Оскара» за найкращі костюми «Примарної нитки»  — Лондон 1950-х, але це не історична картина. Головний герой, кутюр’є Рейнольдс Вудкок (Деніел Дей-Льюїс) визнаний як геній британської моди. В нього одягаються мільйонери й аристократія, а до своїх суконь він ставиться як до творів мистецтва, розриваючись між ревнощами й перфекціонізмом. Жінки для нього — насамперед носії його фантазій. Одного дня він зустрічає оманливо просту, а насправді волелюбну й сильну Альму (чудова люксембурзька акторка Вікі КРІПС), яка незабаром закріплюється в його житті на позиції спочатку коханки, а потім дружини. Це приносить модельєру щастя, яке незабаром затьмарюється усвідомленням того, що любов до Альми руйнує його повне самоконтролю існування.

«Нитка» — заворожуюче красивий фільм, зі звуковою доріжкою, гідною окремого призу, з досконалим акторським ансамблем, в першу чергу неймовірним Дей-Льюїсом, який заявив, що після цієї ролі покине професію. Мабуть, уперше Андерсон зробив любовні стосунки єдиним рушієм сюжету, і тут у протагоніста гідна партнерка: Кріпс розкриває свою героїню крок за кроком, але настільки переконливо, що у фіналі це абсолютно інакша людина.

Незвично стриманий і камерний, цей фільм водночас відкриває й невідомі сторони таланту свого автора. Чи побачимо ми незнайомого нам Андерсона — стане зрозуміло в найближчі кілька років: режисер уже працює над новою драмою про актора-дитину. І її вихід, безумовно, стане подією в незалежному кіні.